Оксана Пеленська

Відома чеська письменниця, сценаристка і телеведуча Галина Павловська походить зі славного українського роду. Її дядько – Степан Клочурак був президентом Гуцульської Республіки, борцем за незалежність України, потім – в’язнем радянських таборів. Батько – поет Василь Клочурак – учасник празького національного повстання 1945 року. Однак в Чехії про українське коріння Галини Павловської знають мало, так само в Україні творчість відомої чеської письменниці Галини Павловської майже невідома.

Розповідаючи про своє дитинство в українсько-чеській родині, Галина Павловська зазначила, що сама народилась у Празі, а «батько жив у Празі від 1920-х років і вже ніколи до свого місця народження, до Ясині, на Підкарпатську Русь не повернувся. Але парадоксально: він виховував мене так, що казав, що я українка».

Галина Павловська (ліворуч) під час інтерв’ю

«Я постійно собі в голові веду переоцінку, бачу, що з моїм корінням складно, – зазначає Галина Павловська, – Але що особливо: коли, наприклад, недавно по телебаченню транслювали «Євробачення», в якому співала чешка і співала українка. Я раптом себе зловила на тому, що я вболіваю за українку, і собі подумала: невже так мій батько на мене впливає? Тобто батько мені про свою родину, про значення своєї родини, про послання, про це мені він розповідав ще з дитинства і на цьому я вихована».

– А чи розповідав батько про те, як Ваш рід пов’язаний з історією України, що він Вам розповідав про Україну?

– Так, батько завжди говорив, що Україна нещаслива в тому, що в неї забрали її власну історію, що її діти в школах після 1917 року, тобто з наступом Червоної армії, з настанням радянського режиму, що вони не тільки не могли щось дізнатись про свою історію, але й навіть не сміли вивчати свою рідну мову.

Батько завжди сердився, коли хтось приїжджав з України і погано розмовляв українською, адже випускники вищих шкіл в Україні не вивчали українську. Батько мені розповідав, що в Україні не вивчають свою історію і мову, тобто що це ліквідація народу на інтелектуальному рівні.

Я собі думала, що в майбутньому це мусить змінитись. Адже українці надзвичайно сильні люди, вони мусять піднятись, мусять свою інтелектуальну силу, фізичну силу і працьовитість, яку мають, використати для себе, на користь своєї землі.

Мій батько також розповідав про свого дідуся, який народився в 1850 році, він був дуже свідомою людиною й усіх своїх дітей направив до Праги навчатись. Сам він не вмів писати, але твердив, що тільки освіта дасть можливість дітям виправити ситуацію в Україні. В моїй родині всі писали вірші і всі хотіли бути або правниками, або журналістами, щоб поширювати українські ідеї.

– Як історія України, події в Україні, про які Ви довідались від свого батька, як вони вплинули чи впливають на Вашу творчість?

– Тато завжди казав, що для мене найважливіше бути гордою. Наприклад, коли я з товаришкою про щось розмовляла, наприклад, що на себе одягти, батько, проходячи повз нас, це чув, підкреслював, що важливіше не одяг, а бути гордою. Я цього не розуміла, починаю розуміти це аж тепер, що батько мав на увазі. Також батько мені ніколи не розповідав чеських казок і мав на маму такий вплив, що і мама мені їх не розповідала. Зате я знала українські пригоди про те, на кого в Ясині напали вовки, чи що маю робити, якщо на мене нападе ведмідь, а чеських казок я не знала.

Ми жили дві хвилини недалеко від дядька Степана – це був найстарший брат мого батька, який був проголошений президентом Гуцульської Республіки. Його після війни в 1945 році піймали і вивезли до ГУЛАГу на Сибір. Ці розповіді я пам’ятаю. Ми на дядька Степана чекали, я пам’ятаю, як він повернувся зі Сибіру.

– Чи ця родинна історія мала вплив на Вашфільм «Спасибі за кожний новий ранок»?

– Звичайно, так. Там є сцена з курткою, як її дядько розрізає ножицями. Мій батько ненавидів зимові куртки, говорив, що для нього це знак Сибіру. Коли я дістала від мами в подарунок модну зимову куртку, то в нас дома батько урочисто розрізав її на маленькі шматки. Також пам’ятаю свою найулюбленішу гру з тих часів: я сиділа на стільці, в руках тримали ляльку, лялька була закутана до ковдри. Я уявляла собі, що пливу зі сибірського ГУЛАГу льодовим морем і намагаюсь втекти. Ця моя гра була дуже тихою, я сиділа з лялькою закутана до ковдри і чекала, коли вже допливу на свободу. Такою була моя дитяча гра.

– А чи Ви пам’ятаєте щось із батькової поезії? Адже це унікальне явище: він прожив більшу частину свого життя поза Україною, та від першого до останнього рядка писав свою поезію українською мовою?

– Маю такі дитячі спогади: встаючи вранці мій батько ходив у такому смугастому халаті, а потім бачу, як він сидить біля вікна і пише вірші. У батька був холеричний характер, він швидко «закипав», сердився. Але при цьому всі його вірші – ліричні, делікатні і у всіх своїх віршах він закликав до свободи, до гордості й оспівував красу Підкарпатської Русі, тобто Закарпатської України. «Мені приснилась Україна, я снив з вікон…» – я вже цього не пам’ятаю.

– Коли Ви востаннє були в Україні?

– Я була в Україні, коли чеське телебаченняпроводило зйомки фільму «Таємниця роду». Тоді ми їздили до Ясині, на батьківщину батька, це десь чотири роки тому. Я зустрілась там із двоюрідними братами і сестрами. В Ясині я була великою «зіркою», тому що там пам’ятають мого дядька Степана Клочурака. Його іменем названа головна площа в Ясині, є там музей, а перед музеєм –пам’ятник мого дядька Степана, це якраз той дядько, який у Празі жив недалеко від нас, ці спомини про нього тісно поєднані з дитинством. А коли я ввійшла до Музею в Ясині, то побачила на фотографіях членів моєї родини. В Музеї велику роль грає родина мого батька, тому що четверо з родини Клочураків були членами Гуцульської Ради – важливої у розвитку цього міста.

У нас про гуцулів знають мало, чехи собі думають, що гуцули – це тільки така порода коней, але не знають, що навпаки – коні несуть назву від етносу гуцулів, які були гордим гірським народом на Закарпатській Україні.

Моя родина мала б там побувати, щоб побачити гордих гуцулів, мій батько завжди казав мені: «Ти гуцулка, ти мусиш багато витримати».

– Чи стежите Ви зараз за подіями в України, як ви ставитись до того, що там відбувається?

– Я стежу за тим, але часто не орієнтуюсь в різних впливах, які в Україні відбуваються. Маю чіткий погляд від мого батька, який хотів, щоб Україна нарешті показала всьому світові свої можливості, була справжня, вільна, щоб вона не мусила боятись нікого зі Сходу, а могла довіряти Заходу. Такою є моя уява.

– Як Ви навчились розмовляти українською мовою, вдома говорили чеською чи українською?

– Я говорила з батьком лише українською, з мамою по-чеськи. Я не знаю, власне, як це було. Я не знаю, як батько говорив до мами, думаю, що по-українськи. Мама говорила по-чеськи.

– А батько Вас учив розмовляти, чи це якось само прийшло?

– Я думаю, що він лише до мене говорив, а потім якусь учительку привів, щоб я уміла читати і писати, так що я вмію. Знаєте, тепер до нас ходить одна знайома, допомагає мені з домом, з нею я говорю по-українськи. А вона деколи мені каже, що я говорю так, як її бабуся, що кажу слова, котрі вона не знає. Я не маю, з ким говорити, багато слів вже не пам’ятаю. Може й тому, що батько був старий, він теж ті слова знав від свого тата, своєї мами. Так що думаю, що я говорю архаїчно, не знаю, а ще я собі придумую слова, і то можливо. Але говорю дуже радо.

– Пані Павловська, чи плануєте щось ще написати про Україну, чи є в плані може український кіносценарій ?

– Хотіла б і те, і те. Тепер я написала книжку, котра називається «Сesta za láskou», це чеська книжка – «Дорога за коханням». Це оповідання, одне називається «Як то було в Ясині», це пригоди, які сталися моїй тітці, яка теж була в ГУЛАГу. Я про це написала, звичайно, так, як я собі думаю, що це було. Я б хотіла про гуцулів писати, уже один фільм був, думаю, що й «Оскара» дістав, але то вже давно. Так що думаю, що це було б гарно, коли б ще один прийшов, щоби це могло допомогти.

http://www.radiosvoboda.org/content/article/27825676.html