Розмова з Вікторією Бак – кандидатом педагогічних наук, учителькою з Донбасу про те, чому нинішня система освіти сприяє проявам сепаратизму та не відповідає викликам часу.

 

Ви — одна з тих, хто працює в освіті, намагаючись її змінити. Чому та як?

— Я дуже давно займаюся саме гуманною педагогікою. Мета організації — перетворення теперішньої системи освіти з авторитарної на гуманну. Моя особиста ціль — змінити освіту згідно з класичною педагогічною спадщиною на підставі її гуманізації. Орудувати можна будь-якими засобами, але краще робити те, що вмієш. У мене виходить учити дітей, у моєму віці вже, мабуть, не слід різко змінювати діяльність. Для мене сьогодні немає якихось «кар’єрних сходинок» у системі освіти: усі керівні освітянські органи на цей момент, на жаль, руйнують будь-які гуманістичні підходи, вони не підтримують сам принцип. Тому я не бажаю працювати за законами цієї системи, щоб насаджувати той авторитарний стиль. І змінити її я можу тільки поруч із дітьми, біля шкільної дошки. Система освіти зараз — це пряме продовження тієї радянської авторитарної. Школа позбавлена національного духу й далі виховує солдатів партії. Ще Софія Русова в XIX віці казала: школа повинна бути національною, жодна інша не зможе виховати громадян своєї держави, а продукуватиме тих, хто її руйнуватиме. Тому змінити систему можна або за допомогою реформ, що сьогодні намагаються зробити, або через свідомий супротив учителів на своїх робочих місцях, які розуміють її упослідженість. Хоча це дуже важкий шлях, але, на мою думку, єдиний можливий для всієї української інтелігенції, що мешкає на пострадянському просторі.

Чи побачили ви приклади такої руйнації під час подій у 2014 році на Донбасі?

— Школа цілковито відтворює тип соціальних відносин, наявний в суспільстві. Донбас — це та територія України, яка була найбільше русифікована. Звичайно, пов’язано це з індустріалізацією й тим, що тут опинилися багато людей, які були примусово відірвані від землі. Якщо порівнювати кількість репресованих чи розкуркулених, померлих від Голодомору по всій Україні, то Донеччина одна з найбільш постраждалих областей. Тому саме тут ми можемо казати про найпотужнішу «бацилу страху». Генетичного страху в корінних мешканцях Донеччини більше, ніж будь-де, тому що тут знищення всього українського було страшенне.

Мені розповідали мої старші колеги, що приблизно в 1970 роках пішли у відпустку з україномовних шкіл, а коли повернулися — ті всі в місті були вже російськомовними. Можливості сказати: «Я проти», як розумієте, не було. Що сталося б із такою вчителькою, ясно. А ось коли торік на педраді нашої школи потрібно було підтвердити статус україномовності, значна кількість учителів виявили свою незгоду. Їх вислуховували, намагалися навести аргументи. А навіщо? Які потрібні аргументи, аби школа в Україні була україномовна? Російськомовні можуть бути, але ж не більшість. Наприклад, із 20 шкіл міста до останнього в нас 18 працювали російською. Про цю штучну русифікацію писав у 70-х роках минулого сторіччя наш земляк-дисидент Олекса Тихий: якщо так вестиметься русифікація на Донбасі, то дуже скоро ми матимемо не Донбас як частину України, а зовсім іншу територію. Так і сталося. Він передбачав: те, що відбувається на Донбасі, потім буде всіляко застосовано системою на всій території України. Заселяли Донбас етнічними росіянами різними засобами. Наприклад, у нашому Бахмуті полюбляли оселятися радянські військові у відставці, що були родом із далеких регіонів Росії. Їм подобалася затишна атмосфера, м’який клімат, багато фруктів навкруги. І вони декларували свої цінності, незважаючи на традиції та ментальність місцевих. Результати жахливого експерименту по знищенню українського ми побачили у 2014 році.

Як це відбувалося поруч із вами?

— Із того, що я бачила попередньо, думаю, можу робити такі висновки. Був даний згори наказ усім керівникам навчальних закладів не перешкоджати проявам сепаратизму. У колективах були люди, що діставали й більш детальні завдання: формувати списки для референдуму, закликати до вступу в ряди бойовиків. Це офіційно не підтримувалося, але й не заперечувалося. Усе залежало від наказів зверху. Бо система освіти тут працює тільки через жорсткі накази. Стосовно дітей працювало демонстративне «нейтральне» забарвлення, яке приводило до того, що та сама людина могла читати уроки української мови або літератури й активно ненавидіти Україну. Мало хто дотримувався справді нейтральної позиції. А ті, хто заявляв свою проукраїнськість, одразу наражався на обструкції.

Важко змінювати це сьогодні?

— Ми досі живемо в радянських міфологемах. Одна з них: у Радянському Союзі була найкраща освіта. Ці міфологеми житимуть, поки у свідомості та в реальності «сидітимуть» лєніни, артьоми, будуть дошки з надписом про перші піонерські загони. У цих процесах завжди брала участь школа, на жаль, це спостерігається й тепер. І вчителі, маючи інертну свідомість, досі не можуть прийняти, що Україна — це добре. Бо раніше її завжди пов’язували з шовінізмом, націоналізмом, «ворогами» Бандерою чи Грушевським. Звідти постійні волання, що нас змушують вивчати українську мову, що це вже занадто, що ми не повинні цьому коритися. Не розуміють, що мова — це залучання до культурного пласту. Щоб навчатися й навчати культурі (історії, літературі), то просто необхідно розмовляти українською! Українська держава — абсолютна цінність. Я вибрала до себе відкриту розмову про ті процеси, що відбуваються в Україні.

По-перше, прийняла Майдан, була дуже стурбована тим, що відбувалося на Донбасі та в Криму. І я розповідала дітям про свою позицію, ми розмовляли з ними, дивилися фільми, після звільнення міста я почала запрошувати військових на класні години та робити фотовиставки. Дуже часто це було важко енергетично, на рівні виступу на стадіоні, де ти одна, а навкруги багато чужих людей. Я не скажу, що всі діти вітали сепаратизм, але ті, які підтримували, були дуже агресивні. Після деяких таких уроків я відчувала цілковиту виснаженість, але розуміла: треба продовжувати. Намагалася працювати й через батьків, але там спротив був ще сильніший. А розмовляти про це все з колегами було неможливо, я сказала б, що небезпечно. Навіть ті, хто був «своїм», поводилися дуже обережно через страх. Мене викликали «на килим», перевіряли поурочні плани, натякали, що школа повинна залишатися поза політикою. Хоча йдеться про Україну, а не про політику! Водночас для пропагування «русского мира» на уроках перепон не було: мені розказували учні про активну агітацію з боку деяких учителів.

Так повинна чи ні школа бути поза політикою, релігією, національністю

— У нас є традиції національних шкіл: Русова, Сухомлинський, Ушинський. Школа має залишатися поза політикою, але мусить відстоювати свою державу. Це не політика, а елемент національної свідомості й культури. Пріоритет: Родина – Батьківщина – Бог. Школа повинна формувати цінності, які пов’язані з Богом. Релігійність має бути міжконфесійна. Предмет «Основи релігійної етики» зобов’язаний викладати вчитель, що є віруючим, але не закликає до якоїсь конфесії, а розповідає про важливі цінності, норми. Це все потрібно давати дітям разом із науковим чи художнім сприйняттям світу. Бо ми вже бачимо тенденцію, коли наукові та релігійні підходи багато в чому починають наближуватися, створюючи цілісний підхід. Через будь-який шкільний предмет можна залучити дітей до духовної єдності чи духовної віри. Але знову постає питання: хто викладатиме? Є така притча, коли сатана прийшов до храму й почав проповідувати. А його запитали: як це так? Він відповів: та я серце туди не вкладав.

Бачите тепер хоч якісь зміни?

— Я бачу нині на Донбасі нарешті відтворювання нації. На відміну від асимілювання, що плекалося багато років, у просторі й часі відтворюється Божий образ нації. Таке різноманіття націй у світі, як і принцип існування біологічних систем, основа стабільності всесвіту, закон існування людства. Не буде багато різних націй і культур, ентропія переможе, гармонія світу зруйнується. Імперія — це паразит, що існує внаслідок знищення націй. Це уособлення зла, яке зрештою знищить само себе. Раніше я відчувала, ніби щось у моєму світосприйнятті не так, це мене бентежило, змушувало рефлексувати. Зараз я зрозуміла, чого мені не вистачало, — ствердження моєї ментальної українськості. Тепер усе стало на свої місця.

Із чого треба, на вашу думку, починати реформування?

— Починати треба із фахівців. Працювати в національній школі повинні ті, хто усвідомлює свою українськість. Якщо вони не вважають себе українцями, то їм нічого там робити. Для цього має бути державна політика виховування кадрів із почуттям національної гідності. Поки що ми живемо в умовах, коли одна система вже зів’яла, а інша ще не зійшла. Сподіваюся, політична воля щодо цього все ж таки є: змінюються програми вишів, що готують спеціалістів для школи, покращується соціальний статус учителя, підвищується зарплата. А головне — процес вирощування інтелігенції. Від учителя вимагатимуть відповідати рівню інтелігенції. На жаль, поки що більшість у вчительській спільноті звикла до приниження, підкорюється наказам. Адмінресурс для виконання будь-яких політичних завдань працює, як годинник: наприклад, жодні вибори не відбувалися без активної участі вчителів. І не завжди законної. Партія регіонів методично знищувала все українське вже на сучасному етапі. Бо тими, хто відчуває своє національне коріння, дуже незручно керувати. Натомість за системи, що тримається на страху, дуже легко маніпулювати. А школа в цьому сенсі, як армія: отримує певне замовлення і виконує, навіть якщо ці функції не притаманні за визначенням.

У чому ваш підхід до власне вчителювання?

— Свої уроки я будую на біотичних знаннях — це ті, що подаються на підставі загальних законів існування всесвіту. Дитині спочатку треба дати можливість усвідомити головні закони, за якими будується жива структура, а потім розтлумачувати, як вона функціонує. Такий підхід дозволяє пізнавати предмет від високого загалу. Але головне, що ці закони природи мають паралелі з морально-етичним життям людини. Тому, навчаючи дитину загальним принципам існування всесвіту, ми показуємо: бути етичним, моральним — це відповідати законам природи.

І діти розуміють такий підхід? Чи це тільки для старшокласників?

— Це для всіх. Я багато років читаю курс «Світ краси» для наймолодших: він розрахований на 1–4 класи. У ньому є елементи християнської етики, екологічної освіти. Через казку, через малюнок, через художню творчість я намагаюся зберегти зв’язок дитини із тим світом духу, що природно є в кожного з народження. Це намагання через навчання нагадувати дитині, що вона духовна істота. Як це працює? Читаю дітям лист чеховського Ваньки до дідуся. А потім кажу: бачите, яка важка доля у хлопчика. Написав лист, а адреси не знає — не дійде ж. Може, ви допоможете: напишіть дідусю, щоб він дізнався, як погано його внуку. І вони сідають, пишуть: «Ох, дідусю, Іванку так погано!

Він такий гарний хлопчик, він вас дуже любить, заберіть його додому, дорогий дідусю!». Я приношу великий конверт, ми складаємо всі листи, я обіцяю надіслати його дідусеві. А через два тижні нам надходить відповідь, у якій дідусь дякує всім, що допомогли, розповідає, як він забрав онука, що той уже ходить до школи. Через цю методику «проживання» історій діти відчувають свою причетність, свою цінність, пробуджують активну внутрішню духовність. Ми взагалі часто пишемо листи. Наприклад, своєму ангелу-охоронцю. Одного разу дівчинка принесла мені лист до Ісуса Христа. Каже, передайте йому, це дуже важливо… Дитинка чомусь вирішила, що я можу передати… У ньому вона написала, що її батьки розлучилися, і дуже просить, щоб Ісус зробив так, аби родина знов була разом. Так, вона дістала відповідь, у якій було написано, що батько її дуже любить, незважаючи на те, що не може тепер жити разом із нею. Я тоді пішла до мами дівчинки, відверто з нею поговорила, щоб вона не перешкоджала спілкуванню дитини з батьком. Мати дуже уважно слухала, мабуть, зробила висновки. Дівчинка ця давно закінчила школу, у неї все склалося добре, родина не об’єдналася, але проблем зі спілкуванням із батьком не було.

А як же сучасні вимоги та виклики: ЗНО, рейтинги, тести?

— Моє завдання на уроках — жити разом із дітьми. Це не можна регламентувати трикутником: знання–вміння–навички. Вони потім самі з’являються, коли вчитель успішно розвиває душу дитини. «Я пишу ієрогліфи не для того, щоб вони були красиві, а для того, щоб моя душа через них стала красивою». На жаль, у школі ми пишемо ієрогліфи для ієрогліфів. Тому діти не хочуть учитися. Вони знають, як писати листи, що таке пряма мова, що таке кульмінація. Але це все не для того, щоб отримати оцінку, а щоб написати гарний лист. Розумієте різницю? Можна просто «барабанити» за підручником: «Клітина — це цілісна система», а можна зробити урок «Клітина — голограма всесвіту», наприклад. Це так розширює горизонти світосприйняття, що дитині стає цікаво. Можна показувати дітям логіку, красоту, музику будь-якого навчального предмета. Якщо виникає духовна єдність між учителем та учнем, то знання й навички формуватимуться обов’язково. Бо через це неодмінно активізуються сили самопізнання дитини, що, звичайно, продуктивніше, ніж мотивування оцінками чи погрозами. Нам усім пора вже починати жити, а не готуватися до життя (до ЗНО, до вступу, до перевірки). Бо світом правлять певні закони, кожен пише ту п’єсу, яка і є його життям.

———————————————

Вікторія Бак народилася в 1965 році в Бахмуті (тоді Артемівськ), навчалася в Донецькому національному університеті, працює вчителькою біології в навчально-виховному комплексі в місті Бахмут. Докторка філософії, віце-президентка Всеукраїнського об’єднання «Асоціація гуманної педагогіки».

 

Розмовляла Єлизавета Гончарова

Previous post

Картини українця, який став легендою Голлівуду, хоче привезти до України його дружина

Next post

«Орел і тризуб» - успіхи та невдачі політики США щодо України очима екс-посла Стівена Пайфера

Comments

Leave a reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *