Професор Лондонського університету розказав про проблеми сприйняття українцями Європи, вплив російської пропаганди та рецепт покращення міжнародного іміджу для України.

Чи можете ви розповісти детальніше про ваші дослідження?

— Я вивчаю стратегічні наративи — історії, які про себе «розповідають» країни, і як вони змінюються. Керую центром «Відділ нових політичних комунікацій» у Лондоні, де ми досліджуємо це питання вже 10 років. Також я був провідним радником у парламентському комітеті щодо так званої м’якої сили, намагався зрозуміти, як країна може створити історію про себе для решти світу таким чином, щоб інші країни прагнули до співпраці. Так чи інакше з 2014-го Україна стала своєрідною лабораторією для досліджень того, як наративи можуть впливати на політику. Путін і Росія обстоюють одну позицію щодо України та підступного Заходу. Європейські лідери кажуть інше: вона рухається ближче до ЄС і НАТО. Ми проводимо дослідження по всій країні, щоб зрозуміти, що це означає для звичайних українців — опинитися посеред «битви наративів».

Три короткі факти щодо такої роботи. Наше дослід­ження, яке проводиться за підтримки Фонду Марії Кюрі, показує, що багато українців не хоче обирати між Європою та Росією. Вони відчувають себе близькими до останньої в культурному та релігійному сенсах, але прагнуть економічних можливостей, які відкриває партнерство з ЄС. Старіші люди надто прив’язані до спільної радянської історії, хоча водночас не обов’язково підтримують чинну російську владу. Вони обурені тим, що ця історія замовчується чи ігнорується. Молоде покоління не заперечує наявність тієї історії, але не розглядає її як основу свого життя та майбутнього. Це дуже тонкий баланс.

Інша частина дослідження, яка проводиться на замовлення Єврокомісії, показує, що з 2014 року серед молоді з’явилися набагато реалістичніші та прагматичніші очікування стосовно того, що може для неї зробити ЄС. Вона не сподівається, що Євросоюз або якісь країни-члени мають негайно примчатися, щоб урятувати від конфлікту чи допомогти реформувати Україну за один день. Молодь також розуміє, що подолання корупції та формування громадянського суспільства — не лише для демократичних виборів раз на кілька років, а задля постійної участі в політичному житті країни — справа самих українців. ЄС не вирішить цих проблем для України.

І остання, третя частина роботи під егідою Британської ради та Ґете-Інституту присвячена вивченню здатності культури долати конфлікти. Вона показує, що, незважаю­чи на прагматизм молоді, в Україні з’явилося нове покоління людей, які мають навички й енергію створити справжнє громадянське суспільство. Але воно не повинне втратити віру та відвернутися від політики.

Усі згадані проекти показують, що суспільство в Украї­ні непросте, не чорно-біле. У нього є складна система почуттів і цінностей, яким воно вірне. Люди не довіряють більшості новин, розуміють, що мають узяти на себе відповідальність за суспільство, хоча часто відчувають: політична еліта відмежовується від них. Ззовні Росія та Захід можуть дивитися на ситуацію як на інформаційну війну чи «битву наративів», та цей підхід не враховує всього хаосу реальності.

Чи помітили ви вплив пропаганди на сприйняття ЄС серед українців?

— Якщо мається на увазі російська пропаганда, то в нас досить небагато свідчень того, що вона мала вплив на ставлення до Європи чи Євросоюзу. Є багато фактів, коли РФ намагалася негативно відгукатися про Європу та провокувати розкол. Утім, ми не маємо достатньо підтверджень, що це спрацювало. Однак часто не потрібно масштабних змін, навіть дрібні зрушення можуть впливати на ситуацію. Якщо один чи два відсотки населення стануть відкритішими до ультраправих чи антиєвропейських лідерів, це вже може вплинути на результати виборів.

Пропаганда нечасто має вплив. Це показали 80 років досліджень комунікацій. Причина, з якої певні частини населення (приблизно 5–6% за 2014–2016-й) стали більше проросійськими чи проти єдиної Європи, — це низка криз, які пережив ЄС. Ми неправильно врегулювали ситуацію з мігрантами, відбулася велика кількість терористичних атак, а економічна нерівність не покращилася з часів фінансової кризи. Тому люди в Балтійських країнах чи Центральній Європі почали раптом любити Москву більше не тому, що були введені в оману російською пропагандою, а тому, що відчувають себе покинутими урядами власних країн і шукають їм альтернативу. Пропаганда дуже приваблива й захоплює більшість населення, але вона не пояснює, чому саме змінюється суспільна думка.

Як сприйняття ЄС серед українців впливає на подальший розвиток двосторонніх відносин?

— Євросоюз дуже турбується про те, як його сприймають. І наше дослідження може це показати. Європейська комісія доручила нам дослідити, як саме українці бачать ЄС. Отже, коли вони спілкуються з нами, ми можемо передати їхні погляди до Брюсселя. Це сприятиме створенню реалістичніших відносин, що не збільшує сподівань, але й не зменшує оптимізму та надії.

Для України також важливо встановити добрі відносини з країнами-членами та їхнім населенням, передусім із Німеччиною, Францією і Великою Британією. Тому культурний та освітній обміни, наукові й бізнес-зв’язки, навіть спорт — усе це має значення. І я гадаю, що українці зможуть відчути всі переваги безвізового режиму, щоб нес­ти свою культуру в міста Європи. Мене особисто дратує той факт, наскільки важко їм дістати візу до Великої Британії, однак сподіваюся, що це колись зміниться.

Чи зможе безвізовий режим змінити погляд українців на Європу? У який бік?

— Це один із факторів. Як він повинен працювати: через покоління для молоді, ділових людей, науковців і митців подорожі та проживання в ЄС мають стати нормою. Одночасно деякі українці працюватимуть там на ручних роботах. Звичайно, їхні погляди на Європу зміняться: наше дослідження показує, що люди в Україні часто помиляються у своєму розумінні того, яким є справжнє життя в ЄС. Причина цього помилкового ставлення в тому, що українські ЗМІ повідомляють про події в Євросоюзі лише тоді, коли це стосується їхніх громадян. Водночас Україна не є головною темою для Євросоюзу, відносини з Китаєм чи США важливіші. Щойно українці почнуть жити в ЄС, вони це побачать. Однак я сподіваюся, що найкращі з них зможуть їздити до Європи й повертатися назад, і це буде корисно для всіх.

Яку різницю в сприйнятті ЄС ви змогли помітити серед молодших і старших мешканців України?

— Питання ЄС більше стосується української молоді. Остання має перед собою все майбутнє життя, її горизонти широкі. Однак у країні є покоління народжених між 1950–1960 роками. У 1991-му в них були діти, житло. Удома вони мали певний рівень безпеки. Потім СРСР раптово не стало й розпочався хаос. Майже всі з цього покоління багато що втратили в 1990-х. І тепер вони згадують ті часи, дивляться назад. А їхні діти, нав­паки, — вперед. 1990-ті для них не значать нічого, адже вони вже у 2000-х роках. Вони нічого не втратили й для них абсолютно реально мандрувати Європою. Тому некоректно було б спрощувати, що молоді або старі є більш проєвропейськими чи навпаки. Вони народилися в різні історичні періоди, різні ери, і Європа відіграє різну роль у їхньому житті.

Що має робити Україна для того, щоб покращити свій міжнародний імідж?

— Україна може змінюватися всередині країни та за кордоном. Вдома українці мають припинити думати, що політика — це щось таке, чим займається еліта. Інакше остання буде вільна діяти як їй заманеться, боротися одна проти одної, марнувати гроші та ніколи не перейматися боротьбою з корупцією. Українці мають долучитися до справ на всіх рівнях: вулиці, міста, району, області тощо.

За кордоном країна може зрозуміліше пропагувати свої цінності, кухню, поп-музику, безкрайню та красиву природу. Наприклад, Південна Корея обрала кілька аспектів своєї культури для активної реклами: бойове мистецтво тхеквондо, корейська поп-музика К-pop і страви кімчі. Україні потрібно обрати певні речі з власної культури, які є унікальними та привабливими, і почати просувати їх, щоб поліпшити імідж своєї країни у світі.

—————————————————

Бен О’Лоґлін народився в 1976 році в місті Ньюкасл-апон-Тайн, що у Великій Британії. У 1998-му він здобув ступінь бакалавра в Університеті Нортумбрії, а у 2005 році — звання доктора політології в Нью-коледжі Оксфордського університету. У 2006-му був науковим працівником у програмі нових викликів безпеці при Раді з економічних та соціальних досліджень. Із серпня 2006 року — професор міжнародних відносин у коледжі Royal Holloway Лондонського університету. З 2007-го є співкерівником аналітичного центру «Відділ нових політичних комунікацій». Починаючи з 2008 року — один із редакторів журналу Media, War & Conflict. У 2013-му разом із колегами видав книжку «Стратегічні наративи: сила комунікацій та новий світовий порядок» («Strategic Narratives: Communication Power and the New World Order»). У 2013–2014 роках був спеціальним радником при Палаті лордів парламенту Великої Британії. Автор численних наукових праць із міжнародних відносин, стратегічних комунікацій і публічної дипломатії.

Розмовляв Юрій Лапаєв

Бен О’Лоґлін: Люди в Україні часто помиляються у своєму розумінні того, яким є справжнє життя в ЄС