ЮРІЙ ПАНЧЕНКО, КАРЕН МАДОЯН

“Якщо все буде добре, ми будемо відпочивати і готуватися до виборів прем’єра. А в день виборів прем’єр-міністра на цій площі зберуться не 250, а 500 тисяч людей, щоб відсвяткувати нашу перемогу”, – говорив своїм прибічникам лідер протестів у Вірменії Нікол Пашинян, виступаючи в середу пізно ввечері на заповненій вщерть площі Республіки у центрі Єревана.

У столиці Вірменії всього мільйон жителів, але в останній тиждень там дійсно звикли рахувати демонстрантів сотнями тисяч – на вечірній мітинг виходять буквально всі, хто може дістатися центру.

І це спрацювало.

Минулі два дні, схоже, назавжди змінили політичну карту Вірменії.

Нагадаємо, багатотисячний “Єреванський майдан” зібрався на знак протесту проти призначення прем’єром колишнього президента країни Сержа Саргсяна, і саме його відхід від влади був головною вимогою вулиці в перші тижні.

Багато хто розраховував, що країна почне виходити з політичної кризи 1 травня. Цього дня парламент Вірменії голосував щодо обрання новим прем’єр-міністром лідера протестів Нікола Пашиняна. Він мав гарантовану підтримку лише депутатів від опозиції, та були вагомі підстави вважати, що правлячій Республіканській партії доведеться піти на поступки і обрати “чужого” главу уряду.

Проте замість цього в правлячій партії раптово перейшли у контрнаступ. Після емоційної сесії запитань до потенційного прем’єра, члени Республіканської партії замкнулися для консультацій, за підсумками яких відмовили Пашиняну в підтримці. Обрати прем’єра того дня не вийшло.

Причина таких дій влади не зовсім зрозуміла, а тому викликає конспірологічні версії. Зокрема, низка вірменських політологів припускає, що причиною “розвороту” став дзвінок з Москви з вимогою не йти на поступки мітингарям.

Влада дійсно була готова до силового сценарію і показувала, що не боїться його. Не випадково до будівлі парламенту стягнули додаткові сили поліції.

Великий страйк

У відповідь на мітингу, що зібрав кілька сотень тисяч людей, Пашинян оголосив про початок загальнонаціонального страйку в країні.

Перший же день цього страйку став початком кінця чинної влади.

2 травня в Єревані не працювало метро, був заблокований аеропорт, а також кілька міністерств. Внаслідок блокади залізничних шляхів зупинився рух Південно-Кавказькою залізницею. Зі спеціальним закликом до демонстрантів звернулася Мецаморська атомна станція, що попросила як виняток не блокувати машини, які обслуговують АЕС.

Показовий момент – вперше з початку протестів в Єревані практично не було видно поліції.

Вона не тільки не намагалася розблокувати рух, але, схоже, взагалі не хотіла з’являтися на вулицях міста.

У соцмережах з’явилася купа відео автомобілів (як стверджується, з представниками влади), які об’їжджають заблоковані вулиці.

Транспортну блокаду зняли лише надвечір, щоб прихильники зміни влади могли без проблем приїхати на мітинг та обговорити плани на наступні дні. Однак “наступних днів” і не знадобилося. Загальнонаціональний страйк виявився вельми переконливим методом.

Ближче до вечора середи стало відомо про вихід з Республіканської партії трьох депутатів та п’яти міністрів. А вихід з партії її рядових членів взагалі став масовим.

Ввечері депутати від Республіканської партії визнали нові реалії. Вони знову зібралися на екстрену зустріч, за підсумками якої заявили, що проголосують за Нікола Пашиняна на виборах прем’єра, які відбудуться 8 травня. “Нехай одна третина депутатів (опозиція) висуне єдиного кандидата, і ми його підтримаємо”, — заявив глава парламентської фракції Республіканської партії Ваграм Багдасарян.

Вулиця сказала своє слово, і воно було почуте.

Тому вже з четверга починаються парламентські консультації щодо складу майбутнього уряду.

Що далі?

Поки що очевидно одне – намагання партії влади піти проти мітингувальників і переграти ситуацію (байдуже, чи це було їхнім самостійним рішенням, чи нав’язаним ззовні) матиме для неї найважчі наслідки.

Ще на початку тижня “республіканці” мали всі шанси зберегти значну частину свого впливу – або перемігши на дострокових виборах, або навіть перейшовши у статус опозиції. Однак те, що сталося в середу, швидше нагадує кінець політичного проекту. Тепер керівництву партії доведеться докласти титанічних зусиль, щоб зупинити її подальший розпад.

Основним переможцем протестів став Нікол Пашинян.

Ще місяць тому він був лідером не основної опозиційної партії. Але він став єдиним, хто ризикнув зробити ставку не на кулуарні домовленості з владою, а на протести.

І це – давній, традиційний підхід Пашиняна. Невипадково ще в 2015 році, під час “ЕлектроЄревана”, коли протестувальники принципово відмовилися від співпраці з політиками, Пашинян був мало не єдиним винятком і брав активну участь у тих протестах.

Отже, призначення лідера протестів на посаду прем’єр-міністра (яка віднедавна, за підсумками політреформи, стала головною посадою в країні) видається справою практично вирішеною.

Причому про стабільний уряд не йдеться: мало хто сумнівається, що на Вірменію чекають перевибори.

Згідно з конституцією, новий прем’єр протягом 15 днів після призначення зобов’язаний представити свій кабінет і програму дій. Відмова парламенту підтримати цю програму дає старт достроковим виборам.

По суті, призначення нового прем’єра необхідне лише для забезпечення прозорих виборів, гарантувати які діючий уряд – на думку протестувальників – однозначно не міг і не хотів.

З оглядкою на Москву

Втім, реалізація цього сценарію значною мірою залежить від позиції Кремля.

Вже неодноразово зазначалося, що під час останніх протестів Москва обрала незвичайну для себе політику. Утримуючись від підтримки влади і демонізації протестувальників, РФ поставила на безальтернативність співпраці з Москвою для будь-якого уряду Вірменії.

Та й сам Пашинян неодноразово заявляв, що не планує змінювати зовнішній вектор Єревана – незважаючи навіть на те, що раніше він був противником вступу країни до Митного союзу.

Однак це зовсім не означає, що ставши прем’єром, Пашинян виявиться “своїм” у Москві.

Швидше, навпаки – у Кремлі підсвідомо не довіряють такій формі зміни влади.

До того ж зміна влади в Єревані означає і провал “московського клану”. Цей клан, який представляє впливових російських олігархів вірменського походження (зокрема, Самвела Карапетяна і Рубена Варданяна), в уряді представляв нинішній в. о. прем’єра Карен Карапетян.

“Москвичам” коштувало величезних зусиль змусити потіснитися “карабахський клан” на чолі з Сержем Саргсяном. З початком протестів вони отримали шанс очолити уряд. Але, як виявилося, дуже ненадовго.

А отже, новий уряд вже отримав у Москві впливових недоброзичливців.

До того ж ключовою проблемою може стати сформована нині економічна модель Вірменії. Ця модель, вибудувана десятиліттями, забезпечила привілейоване становище для бізнесу, пов’язаного з владою, а також для російських (переважно державних) компаній.

Нікол Пашинян обіцяв змінити цю ситуацію. Та швидше за все, це буде неможливо зробити, не зачепивши інтереси Росії.

Великий російський бізнес традиційно віддає перевагу роботі в непрозорому середовищі, орієнтуючись на політичну підтримку влади. Збереження цих домовленостей не дозволить змінити ситуацію у стагнуючій вірменській економіці. А відмова від них напевно викличе вкрай різку реакцію Москви.

З необхідністю робити цей вибір новий уряд Вірменії зіткнеться вже дуже скоро.

https://www.eurointegration.com.ua/articles/2018/05/3/7081239/