У конкурсі на посаду директора Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка перемогу здобув викладач факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка, франкознавець Богдан Тихолоз (на фото). Крім конкурсної комісії, його підтримали сотні користувачів соцмереж. Вони створили флешмоб під хештегом #чомуЯпідтримуюТихолоза. Люди розповідали про його здобутки та переваги. Та переконували, що саме пан Богдан має очолити музей Франка. У першому ексклюзивному інтерв’ю на посаді директора Богдан Тихолоз розповів не лише про те, що він змінить у музеї, а й звідки у його родини така любов до Івана Франка.

— У вівторок вас офіційно затвердили на посаді директора музею. Якими будуть перші кроки?

— Головний скарб музею – його колектив. Наївний той керівник, який одразу прагне звільнити старих і набрати нових працівників. Найперше я запропоную свою програму і стратегію колективу. Шукатимемо порозуміння на благо музею. Впевнений, деякі пункти моєї програми можуть їх шокувати.

— Наприклад?

— Ставлю собі за мету розвинути дитячі програми. Діти не готові засвоювати “суху” інформацію у музеї. Через це більшість школярів та студентів ходять до музею “з-під палиці”. Вважають його нудним і нецікавим. Молодь треба зацікавити. Організувати певні тематичні розваги. Є стереотип, що музей – це місце тиші: не бігати, голосно не говорити. Музей – не церква, не тюрма й не цвинтар. Музей – це місце, де вирує життя. Там мають лунати дитячий сміх, музика, співи. Це не потребує великих капіталовкладень. Наприклад, дітей можна зацікавити складанням пазлів за мотивами творів Франка або театралізованою сценкою. Франко мав чотирьох дітей, які постійно бігали по хаті, приносили усіляких тварин і гатили цвяхи у дошки. Який там спокій? (Сміється). Не треба робити з Івана Франка та інших класиків ікон та монументів. Вони живі і набагато ближчі до нас, ніж ми думаємо.

— У більшості європейських музеїв є так звана зона гостинності. Гардероб, кав’ярня, магазинчик зі сувенірами…

— Щоб люди захотіли повернутися до музею, у ньому має бути комфортно. Зона гостинності передбачає можливість зняти пальто, залишити парасольку, присісти відпочити. Особливу увагу слід приділити людям з обмеженими можливостями. Вони повинні мати безбар’єрний доступ до музею. У самого Івана Франка в останні роки життя були паралізовані руки, він ледве ходив, бо мав захворювання суглобів. Його рідний син Андрій помер від епілепсії у молодому віці. Родина Франка добре знала, що відчувають люди з фізичними вадами. Тому я буду робити все можливе, щоб дім Франка був відкритий для всіх. В Івана Яковича навіть є влучні рядки з вір­ша: “В здоровому тілі здорова душа, та часто буває не варта гроша. В уломному тілі буває душа, що красою світ весь і Бога втіша!”.

— Невже у музеї Франка незабаром можуть з’явитися музейна кав’ярня та крамниця?

— Це всесвітня музейна практика. Але у меморіальному будинку Івана Франка не можна робити нічого подібного. Це суперечитиме вимогам меморільності, техніці безпеки та певним етичним моментам. У структурі музею є ще один будинок та майданчик. Там можна зробити невелике літнє кафе або сувенірний кіоск. Люди приходять до музею як до місця пам’яті і на згадку хочуть щось звідти взяти. Сьогодні вони можуть взяти тільки квитки… У кіоску можна продавати листівки, іграшки для дітей, книжки Франка і про Франка. Це привабить відвідувачів.

— У деяких музеях світу є власна пошта…

— Про цю ідею я неохоче розповідав конкурентам. Але зараз вже можна (сміється). У музеї згодом з’явиться “Франкова пошта”. Відвідувач може придбати листівку, на якій йому поставлять фірмовий музейний штемпель – і відправляй її у будь-який куточок світу. Всі ці реформи, які я пропоную, вимагають обережного та грамотного втілення.

— Ви відомий науковець, журналіст, викладач. Посада директора більше адміністративна. Навіщо творчій людині посада менеджера?

— Коли йдеться про музей, то директор це не стільки адміністратор і менеджер, скільки креатор, генератор ідей, натхненник, комунікатор. Мене цікавить не крісло директора, а простір, зокрема і творчий. Місце, в якому можна збирати прихильників Франка, – видавців, письменників, митців, музикантів.

— Під час “реформування” музею покладаєтесь лише на власне бачення чи користуєтесь допомогою експертів?

— У мене є дуже хороші експерти – мої діти (сміється). Досить часто мандруємо з ними Україною або за її межами і відвідуємо місцеві музеї. Якщо вони кажуть: “Коли ми підемо звідси?”, значить, з музеєм щось не так, а коли захоплено питають: “А коли ми прийдемо сюди знову?”, то такий музей цікавий не лише дорослим, а й дітям.

— Ви викладаєте в університеті та часто спілкуєтесь зі студентами. Який Франко для них?

— Для більшості Франко – старенький портрет вусатого дядька, який припав порохами. Але останнім часом молодь почала осучаснювати його постать. З’явилося багато пісень на вірші Франка: гурт “Один в каное” співає “Човен”, Христина Соловій “Отсе, тая стежечка”, Віталій Козловський “Чого являєшся мені у сні?”. І ці пісні популярні. Молодь бачить живого Франка, відчуває щось близьке у його творчості.

— Минулого року ви з дружиною Наталією презентували книгу «Франко від А до Я». Її високо оцінили не лише видавці, а й покупці. Вона посіла перше місце в рейтингу найкращих книг ХХІІІ Форуму видавців у Львові і здобула Гран-прі Міжнародного фестивалю «Запорізька книжкова толока», а також отримала низку спеціальних відзнак. Чим зумовлений такий успіх?

— Хочеться вірити, що українці відчули потребу у такій літературі. Останні події в Україні викликали попит на своє, рідне.

— Як вам працювалося вдвох? Відчували конкуренцію?

— У творчості, як і в родині, ми доповнюємо одне одного, а не конкуруємо. Наталя може помітити якісь особливості, нюанси чи деталі, яких не помітив я. Натомість мені краще вдаються узагальнення чи створення концепції.

— Ви народилися на Черкащині. Як опинилися у Львові?

— До Львова мене привів Франко. Це сталося випадково. Ще у школі захопився його філософськими працями, а на одній із конференцій львівські професори запросили мене нав­чатися у Франковому університеті. Несподівано для батьків і родичів проміняв метушливий Київ на атмосферні вулички галицької столиці. І не шкодую.

— Ваша дружина Наталя теж франкознавець. Це ви на неї так вплинули?

— Частково. На момент нашого знайомства дружина досліджувала постать Квітки-Основ’яненка. Але мої аргументи її переконали. Згодом вона навіть написала дисертацію про казки Франка.

— Івана Франка можна вважати членом вашої родини. На свята ви готуєте страви Франкового дому. Що найбільше любите?

— У Франковій родині не було культу їжі, але вони любили смачно поїсти. Обожнюю дактилевий корж – на вафлях запікаються фініки з мигдалем.