Богдан Жолдак все життя плідно розпорошується, то як кіносценарист і організатор кіностудії, то як радіо– і телеведучий, то як прозаїк і драматург, то як викладач і навіть один з творців нової вищої освіти – Інституту екранних мистецтв ім. І.К.Карпенка-Карого.

Про здобутки та перепони на творчих територіях наша розмова.

Пане Богдане, з того, що вам було цікаво, що вийшло на перший план?

Пріоритети потроху мінялися. Колись на першому плані було письменництво, я писав в основному прозу. Та ось почав викладати кіносценаристику в Театральному інститут імені Карпенка-Карого, створив майстер-клас з кінодраматургії. Юрій Іллєнко мене долучив до створення нової вищої освіти (уперше в Україні) – Інституту екранних мистецтв. Минуло десь вже 15 років, то, звичайно, пріоритети змістилися в бік кіно. Окрім сценаріїв пишу кінопрозу – дієву динамічну, зриму, словом, наочну. І тут вже нічого з цим не зробиш, так вже, мабуть, до кінця віку буде.

А що нині відбувається з українським кіно, передусім з молодіжним? Яких форм воно набуває, де проривається?

Почнемо з того, що наша влада і уряд проголосили, що українського кіно нема, тобто після того, як при Кравчукові кінотеатри віддали під відомство Міністерства комунального господарства, кіно вмерло, бо прибуток не повертався до кіновиробника. Перед цим кіностудії випускали десь 56 ігрових повнометражних фільмів на рік, та от перестали випускати. І скрізь узвичаїлося, що українського кіно нема, це стало аксіомою. Але раптом виявилося, що Інститут екранних мистецтв імені Карпенка-Карого є найкращим інститутом на планеті Земля. Чому? Дев’ять студентів вибороли Гран-Прі на дорослих кінофестивалях. Ні один виш на планеті, американський, італійський, французький, німецький, будь-який інший на це не сподобився, тобто ніхто ніколи зі студентів не перемагав на гранд-фестивалях.

Загалом наші обдарування вибороли 500 різних премій на різних фестивалях, і це не обов’язково головних призів. І це страшенно непокоїло нашу владу. Як же так, вони поховали кіно, а воно, виявляється, найкраще у світі завдяки студентам, котрі працюють у всіх жанрах і напрямках, в андеграунді, в традиційному кіно, модерністичному, декадентському тощо. Студенти випускають щороку чималу кількість розкішних курсових і дипломних робіт. Наприклад, третьокурсник Семен Коваль зробив де? У себе на кухні мультфільм «Йшов трамвай дев’ятий номер», який взяв на найбільшому світовому фестивалі «Берлінале» Гран-Прі.

Чому на кухні, а не в студії?

Тому що останні десять років створення кіно у виші фінансували не у повному обсязі, а останні п’ять років припинили фінансування взагалі. Куди ці гроші перерозподіляли – це питання до певних керівних осіб. Бандитизм натуральний. Уявіть собі хлопця, який вчиться на режисерському факультеті і платить щороку двадцять тисяч гривень за навчання. І він не може зняти фільм в учбовій кіностудії (яка у нас існує), бо вона не фінансується, студент змушений сам себе фінансувати: орендувати апаратуру, освітлення, звук, наймати акторів.

Такого абсурду світ не бачив. Ну який інститут втримався би на плаву без фінансування? Скажімо, найвідоміша у світі кінематографічна Нью-Йоркська школа гавкнулася б через тиждень, і ніхто б про неї не згадав. А у нас навпаки. Дехто дивується з цього. Але подумаймо: чому ми не програли гібридну війну з Росією? Завдяки волонтерам, завдяки нечуваному ентузіазму. Так само і в кіно, ми його ще не програли.

Тож в Україні живе найтворчіша молодь на Землі, і вона, не зважаючи на всі можливі і неможливі перепони, які чинить держава, перемагає і засвідчує наш український велетенський рівень. Ну що означає перемогти на Канському фестивалі? На Венеціанському?.. Це ж з огляду на вік і досвід нонсенс, це – диво. Наприклад, на Берлінському кінофестивалі жодний режисер з території колишнього СНГ ніякої премії не отримував взагалі, ніколи, включаючи навіть Параджанова. А тут хлопчина, третьокурсник… Треба згадати його художнього керівника, геніального мультиплікатора Євгена Сивоконя, що має багато призів. Це дуже старий кінематографіст, класик, майстер, який працює в майстерні курсу на як? На півставки. Там повна ставка жалюгідна, втім, всі викладачі у нас працюють на півставки, вважайте, що практично за безкоштовно.

А що їх мотивує?

А чому студенти знімають кіно? Це – волонтери. Чому армія воює і там, де є прогалини з постачанням, армія виповзає за рахунок волонтерів. І це, знаєте, дуже розбещує владу, тому що вона може відсторонитися взагалі від фінансування і забезпечення будь-чого. Наприклад, кінематографу. Тому наші кінематографісти, Держкіно, Спілка кінематографістів створили новий закон про кінематографію, який мали подати на розгляд Верховної Ради. Були великі обговорення, дебати в пресі і в кабінетах, удосконалювали цей закон. І раптом, виявляється, проект іншого закону, скомбінованого Княжицьким, уже через два дні після подання був прийнятий до розгляду. Що ж це за закон? А такий, що може елементарно добити те, що не добили ще за Кравчука.

Княжицький передбачає фінансування кіно не за державний кошт, а за кошт спеціально створеної державної лотереї. Уявляєте, лотереї? Ви бачили біля лотерейних кіосків чергу, яка б’ється за них? Хто зараз купує лотерейні білети взагалі? Ніхто. Ось яка політика Княжицького, хто очолює Комітет Духовності при Верховній Раді. Він каже: «Така система успішно працює в Фінляндії і Угорщині». Та порівняймо економічний та моральний стан, якого здобули Фінляндія та Угорщина.

У нас, навіть якщо запрягти у цю справу найпопулярнішу лотерею, вона не зможе профінансувати кіно. Запросили Княжицького на обговорення в Спілку кінематографістів, і цей добродій сказав, що завдяки цій лотереї кіно щороку буде отримувати 500 мільйонів гривень. Це, виявляється, 20% загальної виручки. Тобто треба чортзна скільки мільярдів виторгувати на цій лотереї, щоб профінансувати кіно.

В чому мета такого паскудства? Хитруни скажуть: «Ми знайшли джерело фінансування кіно. Ах, ви не захотіли вижити завдяки такій розкішній лотереї? Ну Бог з вами. Але тоді не буде в держбюджеті ніякого параграфа про фінансування кіно», бач, буде велика економія. На обговоренні цієї ганьби встав кінорежисер Олег Фіалко і сказав: «Давайте так. Нехай Порошенко фінансується за рахунок лотереї, а нам віддасть державні гроші».

Тож куди ще підуть ті ефемерні гроші? Ще 20% цієї лотереї підуть на утримання так званого суспільного телебачення. Тобто нині йде переформатування усього державного телебачення. Закрито понад триста обласних телерадіокомпаній. В центрі іде злиття каналів, найболючіше – це злиття каналу «Культура», який ледь жевріє, з каналом УТ-1. Чомусь Княжицький не зливає свій канал «Еспрессо» з якимись іншими. А ці зливає. Уявляєте, де та «Культура» опиниться, коли потрапить під каток УТ-1. І це все теж існуватиме за рахунок 20% від цієї нової лотереї.

Чому Княжицький зараз такий активний? Він став головою Комітету Духовності і Культури при Верховній Раді. Хто його туди поставив і за які красиві очі? Уявіть собі чоловіка, який в кіно ніколи не працював, ні в якій ролі. Навіть освітлювачем не був. І він створює новий закон про кіно.

Після скандалу, який виник у Спілці кінематографістів, хотіли об’єднати два закони, що створили кінематографісти і що створили наші «духовники». Але Княжицький сказав у підсумку, що ніякого об’єднання не буде, а буде так, як він хоче. При тому він проговорився, сказав, що буде реставрований ігровий бізнес, який нині в Україні прикритий. Що хоче цей пан? Створити власну лотерею, де йому відкидатиметься 60%, це кілька мільярдів, а решта піде на культуру (та чи дійде туди?). Якщо він ще відновить ігровий бізнес, то це буде взагалі катастрофа, тоді вся Україна прокляне і кіно і телебачення, які губитимуть народ.

Мало того, Княжицький зараз готує новий закон про книговидання, яке було убите за часів Кравчука, і зараз він його доб’є, теж, мабуть, переведе на ту лотерею, а потім скаже: «Ну, пробачте, якщо вам лотерея не допомагає…». Отака халепа. Шкода кінематографістів. Проте молоді кінематографісти знімають за свій кошт, в тому числі ігрові короткометражки, які коштують дуже дорого, якщо порахувати прискіпливо на калькуляторі.

Що вони знімають тематично?

Наприклад, сильні ліричні картини. Режисер (ще й відома поетеса) Цілик показала розкішну психологічну драму про сільського діда, до якого приїжджає внучка, приїжджає в своє минуле. А діда нема. Щемка терпка картина до неможливості.

Молоді знімають круті авангардові, дуже гострі картини, фільми жахів. Тобто знімають у всіх стилістиках і всіх тематиках. Тому що молодий кінематографіст (розоривши батьків і себе) знімає такий фільм, який він хоче. Потім ці люди після вишу йдуть працювати на продакшн, на кіностудії, зрідка роблять те, чого вони хочуть, але, як правило, це вже зовсім інша робота. Тож поки вони вчаться у нас, поспішають зробити 3-5 фільми. От наприклад, у мене на курсі кінодраматургії вчилися дві сестрички Артеменки – Оксанка і Маринка. Як режисери вони зняли кілька фільмів. Один здобув перший приз на міжнародному фестивалі в Іспанії, а другий – у Чехії. Фільм «Абонент», який переміг на конкурсів у Болгарії, вони зняли за свої гроші, це – ігрова десятихвилинка-комедія, яка розповідає гротескову історію про чоловіка, у якого поламався комп’ютер. Він телефонує у комп’ютерну фірму, а там кажуть: «Подзвоніть за таким-то номером, потім натисніть зірочку, а далі прослухайте всі послуги і натисніть відповідну цифру…» Кінчається тим, що він бере пістолет, іде на цю комп’ютерну фірму, там всі жахнулися, одна офісна тютя хапає телефон, набирає міліцію, а їй милий жіночий голос каже: «Якщо ви зателефонували в міліцію, виберіть мову: натисніть кнопку один, якщо українську, або натисніть кнопку два, якщо російську…». А далі йде оця вся телефонна тяганина, а пістолет стріляє без тяганини. Кінець фільму.

Ця симпатична картина обійшлася дівчатам десь у півтори тисячі гривень усього. Бо працював на ній увесь наш курс. Носили реквізит, таскали освітлення. Спілка кінематографістів надала свої кімнати, ми їх переобладнали під декорації. Все було на чистому ентузіазмі і всі навколо наших сестричок лягали кістками, щоб цей фільм зробити. Вийшла лірична, гротескова історія, зрозуміла в будь-якій країні.

І таких затятих студентів у нас багато. Але що змінилося в кіно? Що проґавила наша влада, яка добивала його? Якщо раніше студент хотів послати свою стрічку на міжнародний фестиваль, то треба було, щоб його затвердила кафедра, вчена рада, інститут, Міністерство освіти, Міністерство культури, Міністерство закордонних справ. Треба було кілька років пробиватися, після чого уже і не варто було посилати. І нічого не посилалось. То тепер, наприклад, Коваль взяв і послав по Інтернету картину на фестиваль, ті йому прислали відповідь: «Приїжджайте. Ми оплачуємо дорогу і прожиття». Поїхав, ще й приз отримав. От і все. Клікнув на клавіатурі і опинився в Берліні. Тобто законодавство ще не вигадало механізму, як таких геніальних людей гальмувати чи навіть нищити.

Чимало наших письменників і художників перемагають на міжнародних фестивалях. Деякі художники, щоб не везти картини і не мати проблем з митниками, просто їдуть за кордон і там їх малюють, виставляються. З’явилась можливість обминути державу і це – найбільший прогрес, бо якщо ти зв’яжешся з державою, то невідомо чим це кінчиться. Тобто відомо. Наприклад, студент Томенко був зняв кінофільм «Тир». Цей фільм навіть не взяли до розгляду на студентському фестивалі «Пролог». Відкинув його фестиваль «Молодість», проігнорував фестиваль «Відкрита ніч». Можливо, це не найкращий фільм, зроблений в інституті? Але хлопець взяв і послав його на міжнародний фестиваль самостійно, як і належить волонтерові, і отримав Гран-прі. Далі розвивалася така страшна подія. Американська школа кіно запропонувала йому серйозні гроші, щоб в Нью-Йорку він зняв кінофільм, якого захоче. Вони ж побачили, що це золоте курча, на Захід переманюють не тільки наші мізки, науковців, але й серця – митців. Та він відмовився від цих шалених грошей і умов. Чому? Бо тут він намітив зняти свій фільм, на рідному матеріалі. Йому пообіцяли величезний президентський грант, і він залишився в Україні, щоб зняти другий фільм після інституту. Він грант отримав, але грошей – ні, чекає по цей день. Його просто морально вбили, нічого він тут не отримав, не зняв, а Нью-Йорк закрився. Уявляєте, яка образа: викликає тебе найкраща світова кінематографічна школа, а ти…

Тим відмовив, а свої обманули…

Ось механізм. Тільки стаєш залежний від держави, ти пропав. Держава обіцяє, кричить у пресі: «Ми підтримуємо молодих!». І дає задній хід.

Нині, до речі, на чолі з тим же Княжицьким була створена ще більш убивча програма. Існує Держкіно, організація, на яку переводять фінанси, вона фокусує найприоритетніші напрямки, фінансує кращі фільми. Відбуваються добори проектів і авторів через сито експертної ради (я в ній, до речі, теж перебуваю). Потім страшна робота – витягнути гроші, прописані в держбюджетних кошторисах, яких не дають, або дають мало. Але!

І от Княжицький вигадав нову організацію замість Держкіно, назвали її Кіноінститутом, проект уже подано у Верховну Раду. Мовляв, Держкіно це державна форма, а Кіноінститут щось демократичніше. Ні, Кіноінститут державний, але госпрозрахунковий. От подумаймо, скільки хвилин чи секунд проіснує цей інститут, якщо він стане госпрозрахунковим, це – смерть. Які прибутки з кіно, яке убите? Кіномережа – знищена тим, що, повторю, кінопрокат раніше був під Мінкультом, та розумники сказали: «Кінотеатри розміщені в комунальних будовах. Тож підпорядкуємо їх Міністерству комунальних господарств».

Тоді підпорядкуймо і Верховну Раду Міністерству комунального господарства, бо Верховна Рада – це будова з каналізацією, електромережею і газообладнанням.

До речі, кіно активно розвинулося у дев’яності, коли влада мінялась і не було ніякого законодавства. В Україні було понад двадцять дві тисячі кіноустановок, в Києві працювало сто кінозалів, кіно крутилось з кіноплівок, і хоч яке було паршиве, давало прибуток. Ліквідували цю мережу. І донині тільки розмахують кулаками, сперечаються, щоб відвести проблему від її справжньої суті. Кажуть: кіно мусить бути продюсерським чи госпрозрахунковим? Авторським чи колективного творення? Балачки жують. І не говорять головного: треба повернути прибуток, треба, до речі, узаконити, нарешті, авторське право, щоб будь-який фільм не розграбовувався. А якщо розграбовується, то судові визиски мають бути більші, ніж ймовірний прибуток від цього фільму. Що роблять на Заході? Фільм себе не окупає, бо його хтось украв. З крадія викачують такі гроші, які автор захоче. У нас же до сьогодні нікого не прицупили, не покарали, не посадили, у нас грабунок відбувається тотальний, фільм ще не вийшов навіть в робочу копію, а він вже по Інтернету крутиться, його копії продають в крамничках. Держава не зупинила жодного злодія, що наживається через Інтернет (кожен клік – п’ять центів). Значні суми набігають, якщо фільм цікавий. Проте у нас авторське право і його захист відсутні принципово.

Все це дає можливість нищити нашу культуру. Та остаточно кінематограф знищить закон Княжицького, якщо його ВР ухвалить. До речі, закон, створений кінематографістами, так і не прийнятий до розгляду у Верховній Раді.

Княжицький, Княжицький… Та коли його законодавча бомба впаде на Держкіно, на книговидання і буде відомий її творець, уявляєте, що почнеться? Тут і так уже в тролейбусі не проїдеш, щоб не почути лайку на всю нашу верхівку, яка, чесно кажучи, сама є призвідцем і бацилою катастроф в Україні. А тут ще культуру бомбануть…

Що таке Комітет по Духовності? Це ж центральний апарат, який мусить регулювати всі ці стосунки між державою і культурою. І от ми живемо в таку страшну часину, коли йде війна. І що ми бачимо? Те, що стосується піднесенню національного духу під час війни – книжки, кіно (це найдієвіше засоби піднесення національної свідомості), саме вони нищиться принципово й тоталітарно в першу чергу, ніби з огляду на економію. Прикриваючись війною, можна знищити будь-що. Зараз в катастрофічному стані, наприклад, музичні, художні і спортивні школи, позашкільні гуртки… Візьміть будь-яку ланку цивільного життя, все убивається в ім’я якихось вищих економічних ідеалів. Весь час пригадую британського прем’єра Черчилля. Коли почалася жахлива нерівна війна з фашистами, британський парламент скасував фінансування культурних програм, тобто перекрив культуру. Черчилль встав перед парламентом і сказав: «Чому кинули напризволяще культуру?». Парламентарії відреагували «Ну як же? У нас іде війна». – «Пробачте, а за що, власне, ми воюємо. Ми воюємо за культуру врешті-решт?» І ті відновили її фінансування в ту страшну війну.

А у нас все ведеться до того, щоб законно придушити культуру – кисень нації. Те, що є найголовнішим. Прийдуть росіяни чи німці, зроблять нам свою культуру, і квит. До речі, квит настане й самим таким державникам.

Тут я би хотів ще зазначити таку важливу річ. От нині ніби ведеться боротьба з корупціонерами, гумористи цю тему вже пережували, перетерли. Я зайду з іншого боку. Україна нищилася законодавчо протягом усіх років її незалежності. Була ухвалена величезна кількість законів, настанов, указів, інструкцій, циркулярів тощо, які системно руйнували Україну. Наприклад, закон про ліквідацію «Укркниги».

У кожного такого закону, а їх вже тисячі, є конкретні автори. Цих людей треба притягнути до безкомпромісної судової відповідальності за антидержавницьку діяльність, це стосується не лише культури, а й освіти, медицини, економіки, промисловості, сільського господарства, всіх галузей суспільного життя в Україні, які були послідовно нищені законодавцями. Де ці уроди, які це все творили? Чому ніхто з них не посаджений? Якби їх почали садити вчасно, то зараз не треба було б люстрації робити, а нині вони всі при владі, як були, так і лишилися.

У країнах колишньої соцдемократії перше, що зробили, це законодавчо заборонили комуністам займати будь-які керівні пости протягом п’яти років. І вони враз позбулися усіх проблем. Не було антидержавної законотворчої діяльності. А у нас ця зараза розповзлася. Можна щиро повірити, що Порошенко хоче подолати корупцію. Але як він це зробить, коли всі до одного замащені в корупціонерстві, включаючи самого Порошенка, який працював на Януковича, на інші уряди? Отже, якщо це діло розгорнеться, то він перший потрапить під суд. І все-таки ті люди, які продукували відверто ворожі руйнівні закони, мають бути твердо і справедливо покарані. А після цього можна чистити цих новоявлених придурків, які замащені в тому недалекому минулому всі як один.

Мене бува якийсь знайомий запитує: «Що там у вас в культурі?» Я кажу: «Ти де працюєш?» «На мукомольному заводі». – «Як у вас?» – «Та капець» – «То ти хочеш, щоб і в культурі щось було? У вас капець, у нас капець, скрізь капець».

Куди не сунься, кругом підробки, халтура, оборудки і виживання порядних людей, які здатні добре працювати. Донині ніяк не можуть налагодити умови для дрібного бізнесу і дрібного виробництва. Проблеми.

Богдан Жолдак: Творчий потенціал українців росте на перешкодах