З часу, як Ірина Галай увігнала у вершину Евересту свій рожевий, і як вона сама його ласкаво називає, бандерівський, льодоруб, про неї не перестають говорити. Її перемога стала для країни чимось більшим, ніж чергове підкорення великої вершини українкою. Чим пояснити цей феномен? Чи тим, що не так багато у нас перемог – і будь яка важить?.. Можливо тим, що жінка? Ще й до того, яка! Зваблива, жіночна, доглянута білявка – зовсім не схожа на накачаних спортсменок, які зазвичай здобувають собі лаври такої слави.

А може, тим, що сама фабула її сходження була великою авантюрою: зазвичай люди роками до цього готуються, а тут рік тренувань – і раз – Еверест їй підкорився. Не перестають говорити й про унікальні можливості Іриного організму, про її надзвичайну витривалість та нестримну енергію. Її у цьому завзятті навіть порівнюють з іншим унікумом в альпінізмі – Анатолієм Букреєвим, який заходив на Еверест без кисню.

ЗА ТИЖДЕНЬ ПІСЛЯ СХОДЖЕННЯ Я УЖЕ БУЛА В СПОРТЗАЛІ

– Пані Ірино, відомо, що готувалися до сходження ви на Закарпатті, зараз тут відновлюєтесь…

– Так, бо у нас найкращі термальні води за складом, це – панацея для альпініста, вони відомі своїм позитивним впливом на опорно-руховий апарат. Я своїй перемозі завдячую саме рідній воді. До сходження майже протягом року мала сильні тренування, фізичні навантаження, багато бігала, втомлювалися суглоби, особливо колінні. Тоді вода дуже допомогла. Я навіть в експедицію її із собою брала.

– Це майже як у казці, коли відомі герої з собою рідну землю брали…

– У моєму випадку це була вода. Я постійно доливала її до питної. Тому не мала проблем із самопочуттям у горах. Крім того, для альпіністів завжди найважче – це спуск. Гід попереджав, готуйся, мовляв, після спуску все сильно болітиме, а в мене взагалі нічого не боліло. Та й після Евересту не маю проблем із відновленням.

– Ви дуже добре виглядаєте!

– Так, знайомі кажуть, що після Евересту виглядаю ще краще! Хоча є деякі проблеми, зокрема, ревматизм – він з’являється у спортсменів від перемерзання. Ти постійно мерзнеш, коли спиш, прокидаєшся від того, що тобі дуже холодно. Це потім супроводжується болями, ломотою у кістках ще досить довго. Зараз уже майже нема проблем із цим, але спочатку відчувалося.

Шкіра теж страждає, обмороження – звична річ для альпіністів. У мене трохи були обморожені щоки. Ще один наслідок після Евересту в мене – проблеми зі шлунком. Організм ще не зовсім перелаштувався зі стресового стану. Але взагалі всі дивуються, що я надто рано відновилася: зазвичай реабілітація після сходження в альпіністів триває 2-3 місяці, люди лікуються, лежать у санаторіях, а тут пройшов місяць, і я можу казати, що все гаразд. Я уже остаточно оговталася, до речі, через тиждень після сходження вже була у спортзалі.

СХОДЖЕННЯ ТРИВАЛО 35 ДНІВ – ВІД БАЗОВОГО ТАБОРУ ДО ВЕРШИНИ

– Ви багато часу провели у підготовчих таборах на різних висотах, що є на маршруті. Поясніть насамперед, чим вони вирізняються і для чого, власне, створена така система?

– Відрізняються висотою, умовами. Базовий знаходиться на висоті 5 з гаком тисяч, кожен із решти, а їх ще чотири, – вище один від одного приблизно на півкілометра. Завдання альпініста у таборах – акліматизуватися, люди по кілька разів піднімаються до висоти понад 7 тисяч – потім спускаються у табір.

Як прийшли на базовий табір, я подумала одразу: “Боже, як можна жити у цьому наметі?” Потім коли піднялися до табору вищого щабля, той перший намет здавався комфортним готелем.

І так чим вище піднімаєшся, умови складніші. Менше їжі, менше води. Я тому до своєї й доливала закарпатську термальну. Вона давала живлення організму у вигляді мінералів. Тільки цим можу пояснити свій такий чудовий стан на фоні інших альпіністів, яким на горі було по-справжньому зле. Багато людей підходили й питали: “Що ти приймаєш?” – маючи на увазі якісь вітаміни.

Я ж не скинула жодного кілограма на Евересті – це нереально, адже люди там втрачають мінімум 10 кг, причому це погане худнення – просто на очах: обвисає шкіра, дуже погано це виглядає. У мене був добрий апетит, він зазвичай теж зникає в альпіністів, а я ходила й у всіх перепитувала: ви не будете їсти? То давайте мені свою порцію. Внизу й на висоті 6400 у нас іще був кухар, його послуги входили у вартість експедиції. Вище – на 7 тисячах – ще готували самі, а потім, на штурмовому таборі, вже їли сухпайки, цукерки, чипси. Там треба день чекати, поки вода закипить. Ну, й вага рюкзака має значення, звісно. До 10 кг – більше ніхто не бере, бо все це треба нести. А все спорядження, яке ти тягнеш на собі, і так важить 80 кг.

– Як удавалося дотриматися усіх цих еверестових правил? 

– Я швидко акліматизувалася, тому постійно, на кожному з таборів рвалася уперед. Але тренер сказав, що треба висидіти “прописані” дні. Бобок (гід Ірини – Сергій Бобок, відомий тим, що став першим українцем, який підкорив усі 7 найвищих вершин світу, – ред.) постійно мене стримував. Я дотримувалася його порад, бо довіряла на всі 100%.

Мені дуже важило стати першою українкою на Евересті – ще ж до того в іншій групі була співвітчизниця, яка теж хотіла взяти цей рекорд. (Тетяна Яловчак, альпіністка, звершувала сходження на Еверест у часі разом із Іриною, також претендувала на рекорд першої українки на Евересті, підкорила вершину наступного дня, – ред). Тому я постійно рвалася вперед і озиралася на неї.

На штурмовому таборі просиділа 10 днів. Це критично для організму. Ще однією такою людиною, яка провела там 10 днів, був відомий альпініст Букреєв. Там більше чотирьох днів перебувати не можна. Втрачаєш вагу, апетит, воду, починаються головні болі. На такій висоті організм нагадує бензиновий бак: от його заправили внизу, й усе, поїхали. Дозаправки нема ніде. Отож, чим швидше ти будеш їхати, тим більше шансів, що досягнеш цілі. Загалом, сходження тривало 35 днів – від базового табору до вершини.

– Чи багато важить у досягненні вершини Евересту моральна підготовка?

– На Еверест треба справді піднятися спочатку морально, а потім фізично. Якщо ти не готовий морально, вершини не підкориш. Я зустрічала дуже багато спортсменів, які не піднімаються навіть на 4 тисячі. Вони не можуть подолати так звану “гірську хворобу”. Але все в голові. Мій напарник Павло, москвич, штурмував Еверест уже втретє у нашій групі, він каже: “Я зараз піднімуся на 6400, у мене пропаде голос, мене почне “хитати” зі сторони у сторону”. І от він піднімається на 6400 – і стається так, як він казав. Я впевнена, це від того, що він себе так налаштував. І цього року він знову не зійшов, не зміг провести на 6400 навіть 3 дні. Там, де я спускалася 40 хв, він – 9 годин.

– Багато людей, до речі, повертається?

– Дуже багато, з них 50% через неправильне спорядження. Наприклад, якщо на костюмі блискавка пропускатиме холод, при мінус 60°С ти в такому костюмі не витримаєш і 10 хвилин.

– А є й такі, що не повертаються… Ви взагалі усвідомлювали цей момент?

– Я досить розважлива людина, добре розуміла, що не хочу помирати, тому у мене був хороший гід, який мене постійно повертав у потрібні рамки, де треба повільніше, де треба зупинитись. Крім того, у мене була налаштованість спостерігати за собою – я добре знаю свій організм, слідкувала за реакцією на гори, якби стало критично погано, я б відреагувала. А оскільки потреби не було – то про смерті на Евресті намагалася просто не думати. Там є “зона смерті”, де ти просто проходиш повз тіла спортсменів, які не дійшли. Це теж антураж Евересту.

– Чому їх звідти не забирають?

– Дуже дорого й важко. Не кожен шерп погодиться знести тіло з вершини навіть за великі гроші. Але буває, що батьки чи рідні загиблих це оплачують.

НА ВЕРШИНІ ЕВЕРЕСТУ В АЛЬПІНІСТА БАГАТО РОБОТИ

– Скільки пробули на самій вершині?

– 20 хвилин. Там не можна надто довго бути. Крім складних природних умов важить і те, що там мало місця, десь 15 кв.м, і багато людей. Нас було чоловік 15.

Як тільки зайшла, ми сфотографувалися з прапорами, я їх принесла туди три. Потім познімали відео, зробили селфі, взялася телефонувати рідним з Евересту, там ловить супутниковий телефон. Знала напам’ять 4 номери, але слухавку взяв тільки друг. Сказала, що телефоную з Евересту, а він уже потім усіх інших обдзвонив. Поки набирала номери на супутниковому телефоні, мало не відморозила пальці. Було мінус 40. Добре, що без вітру.

– То кажете, Еверест – насправді людне місце…

– Цього року було 150 чоловік без шерпів, із ними – вдвічі більше. Це забагато. Еверест також не гумовий, гора дає про себе знати, от торік був землетрус, загинуло багато альпіністів, гора їх просто струсила з себе. А так, там справді черги, особливо на важких ділянках. Самотнім точно не будеш.

– Тобто, усамітнитися, і так би мовити, поспілкуватися з горою не виходить?

– Я насправді не поспілкувалася з горою, узагалі, до цього ставлюся простіше. Не забобонна. От, наприклад, багато хто з альпіністів не вживає словосполучення “підкорити гору”, мовляв, гора тебе на себе пускає або ні. Це хто таке вигадав? Кому це гора сказала, аби не казати, що її підкорюють? Але от щодо енергетики – то Еверест заряджає неймовірно! Я досі надихаюся цією енергією.

ТИБЕТСЬКІ ШЕРПИ НЕ ЛЮБЛЯТЬ АЛЬПІНІСТІВ, А НЕПАЛЬСЬКІ – НАВПАКИ

– Багато говорять про те, що насправді похід на Еверест – це комерція.

– Так, експедиція вартує 65 тисяч доларів, незалежно, приватний це похід, чи спортивна подія – від цієї суми нікуди не дінешся. Я бачила куди йдуть ці гроші. Це можливість цим країнам заробити (Китаю та Непалу, – ред.). Це зарплати провідникам-шерпам, це прокладення та утримання шляху, беруть гроші навіть за кисень.

– Як до альпіністів, які щороку штурмують Еверест, ставляться місцеві провідники – шерпи? Як до примхливих істот, що тривожать їхні гори? Чи як до героїв, які долають усе на шляху до мети?

– У цьому ставленні відрізняються непальські та тибетські шерпи. Тибетські вважають, що сходити на Еверест не можна, це священна гора для них. Особливо не миряться із цим тибетські монахи.

Є деякі священні гори, на які нема сходжень, це заборонено, вважається, що там живе Будда. Хоча ці гори цікаві для альпіністів.

А от непальські шерпи, навпаки, дуже люблять альпіністів. Вони радіють за своїх підопічних, коли тим вдається зійти на вершину. Рахують свої сходження. Мій провідник, до речі, брав Еверест 12-й раз. Хоча для них Еверест – теж священне місце, вони просто обожнюють цю гору. Перед сходженням шерпи моляться, приносять духам гори пожертву у вигляді шоколадок і пива в банках, що мене особливо потішило. Також освячують тебе, твоє спорядження, навіть кішки на взутті.

ПОКИ ЩО ДЕРЖАВА ОФІЦІЙНО НЕ ВІДРЕАГУВАЛА НА РЕКОРД

– Яке найоригінальніше привітання було?

– Мої друзі приїхали зустрічати мене з літака, вони всі одягли футболки з моїм іменем та емблемою Евересту. Не в кожного отак раптом з’являється фан-клуб!

– Перша українка на вершині – це досягнення і для держави також. Офіційно держава якось відреагувала на ваш рекорд?

– Поки що – ні. Я маю диплом від Книги рекордів України, але мені також казали, що таке досягнення відзначається й державою – як першість із неолімпійського виду спорту. Хоча я розумію, що зараз наша країна в такому стані, коли їй не до альпінізму, м’яко кажучи. Є мільйон інших проблем.

– Тим не менш, не забарилися привітати на малій Батьківщині. Ви тепер офіційно почесний громадянин Мукачевого, також маєте нагороду від голови ОДА “За розвиток Закарпаття”.

– Так, і для мене ці відзнаки дуже важливі. Бо коли мене питають, звідки я, завжди кажу: з Мукачевого. Герб рідного міста був нашитий на моєму костюмі під час сходження.

– До речі, як вам жарт Геннадія Москаля при врученні. Здається, він, вітаючи вас, спитав: а коли Ющенку даватимемо – за Говерлу?

– Хороший жарт. Я посміялася. Оцінила.

ЕВЕРЕСТ НАВЧИВ СТАВИТИСЯ ДО ВСЬОГО ПРОСТІШЕ

– Які парадокси помітили під час походу?

– Я завжди боялася мишей, а коли спала в наметі під час сходження, й вони табунами по тобі бігали – звикла. Мало того, коли у Непалі після землетрусу ми ночували в горах, й бігали миші, я раділа, бо знала: якщо миші бігають, то не буде землетрусу.

– Плануєте згодом відкрити свою альпіністську школу? 

– Наразі ні, у майбутньому – можливо. Хоча вже маю цікаві пропозиції (сміється): одна нафтова компанія запропонувала повести їхній колектив на Говерлу цього літа.

– У таборах в експедиції ви спілкувалися з людьми з усього світу. Цікаво, як цінуються українські альпіністи поміж іншими у світі?

– На досить високому рівні. Цього року, до речі, два українці отримали найвищу винагороду серед альпіністів у світі, так званий “золотий льодоруб”, це щось на кшталт “Оскара” в кіно – наші два хлопці проклали новий маршрут у категорії 5. Мій похід на Еверест у порівнянні з цим – забавка.

– Вас сприймали як українку, тож можете сказати, як реагували на події у нашій країні?

– Ми багато балакали з колегами, там у таборі не було що робити, треба було вбити час. Звісно, перші питання – про стосунки з Росією, навіть попри правила, що у горах політики нема. І після моєї розповіді в усіх реакція була приблизно така: ми з вами, ми вас підтримуємо. До речі, цікава була реакція одного місцевого з Катманду на наш тандем із гідом – я українка, а він же з Москви. “І як ви після цього всього між собою спілкуєтеся?” – не розумів місцевий хлопець.

– Після Евересту на землі вище вже нікуди, але все ж таки – куди далі? 

– Багато є вершин, які мені цікаві. Наступними будуть, скоріше за усе, Альпамайо (це Перу) або Ама-Даблам у Непалі. Після Евересту відчуваю, що нема гори, на яку я не змогла б зійти. Зрозуміла, що людина здатна на все, головне – бажання. Знаю багатьох людей, які опускають руки, не доводять почате до кінця. Вважаю, якщо узявся за гуж, як то кажуть, треба йти до мети. Дивлячись на мене, ніколи не скажеш, що я сплю в наметі, ходжу в гори… У горах, коли спортсмени чули моє упевнене: “Я стану першою українкою, яка зійде на Еверест”, – а я всім це говорила, вони так із сарказмом посміхалися, мовляв, ну-ну. Я ж перші дні ще зачіску робила, стежила за обличчям, манікюром… Але бачите, я виявилися права у тому, що головне – йти до мети. Навіть маленькими кроками.

– Чого навчив Еверест?

– Ставитися до всього простіше. Коли йшла туди, мала певні проблеми, а коли повернулася – це здалося такою дрібницею! Через що я взагалі переживала? Це нам зовсім не потрібно! Треба більше уваги звертати на рідних, більше та глибше спілкуватися з друзями. Робота, кар’єра, гроші, розваги – це все класно, але це не робить справжню тебе. Аби стати собою, пізнати себе, варто час від часу виходити з зони власного комфорту.

Розмовляла Тетяна Когутич, Ужгород

Ірина Галай, перша українка на Евересті: Нема такої гори, на яку не змогла б піднятися