Художник, літератор, а з недавніх пір ще й музикант Іван Семесюк – про зовнішніх та внутрішніх ворогів українців.

Картини Семесюка одночасно і гротескні, і гіперреалістичні. Напевно, головна причина успіху його робіт, зроблених в рамках пріснопам’ятного проекту «Жлоб-арт», в тому, що в його героях кожен міг когось упізнати: сусіда по сходовому майданчику, або персонажів з найближчого ринку, або фізіономію в телевізорі (адже серед нардепів жлобів не менше, ніж в середньому по країні), або навіть власну маму.

Не менш реалістичні і картинки з нової виставки «Сказкі русcкаго міра» (зараз демонструється в «Барбакані на Подолі», а 30 травня буде представлена в одеській галереї «ХудПромо»), складеної з робіт, «натхнених» російською агресією. Поєднання заскорузлого совка, задушевно-агресивного «народного православ’я» і химерної атмосфери нецензурованих фінно-угорських казок – здавалося б, абсурд і божевілля, а насправді – реальність, в якій живе 140-мільйонна країна. У зв’язку з етапною в житті художника подією ми поговорили з ним про внутрішнього і зовнішнього ворога, еволюцію і гранти.

• Семесюк – це вже мейнстрім? Чи маргінальщина?

Якщо коротко, то я визначаю своє місце під сонцем так – доволі успішний андеграунд. Для когось це мейнстрім, для когось не варта жодної уваги маргинальщина. Обидві думки цілком об’єктивні, як не дивно. З галереями, наприклад, я не співпрацюю, оскільки це майже не має сенсу в наших умовах. З іншого боку, регулярно беру участь в доволі гучних арт-проектах.

• От кажуть: Леся Подерв’янського – в міністри культури! Скульптор Семесюк хай встановлює пам’ятники на головних площах країни. Художник Манн – оформлює Раду, Адміністрацію Президента, Кабмін. Так колись буде? Чи віриш ти у таке майбутнє?

На щастя, я вже давно не скульптор. Просто у мене залишився деякий професійний досвід у цій царині, скоріше навіть професійна пам’ять про скульптуру і натуральний диплом про відповідну вищу освіту. Нині я скоріше займуся балетом, стрільбою з англійського лука, крокетом, аніж скульптурою, бо з мене вийшов вельми посередній спеціаліст у цій справі. Тому я вчинив просто і чесно – покинув її. Чого й бажаю щонайменше половині діючих українських скульпторів.

• Є такий мем: «когда мы прийдем к власти». Його юзають багато політичних тусовок і течій. Хто для тебе «свої» – ті, у разі приходу яких до влади політика в країні стала б такою, яка тебе цілком влаштовувала би?

Політика – це не та річ, яка взагалі може когось цілком влаштовувати, якою б вона не була. «Своїм» для мене буде той, хто поважатиме приватність, конкретно мою і людей взагалі. Коротше кажучи – не жлоб.

• Правий активіст і боєць батальйону «Донбас» Дмитро Різниченко недавно написав про тебе, що у «художника Семесюка таке прізвище, ніби йому диплом за буряки купили». Чи немає в цьому твердженні нацизму?

Діма Різниченко не правий, а просто нормальний, саме тому для наших соплежуйських ліваків він виглядає як монструозно правий. Нацизм і Різниченко – ну, це як телеграфний стовп і, наприклад, пачка вершкового масла. Спільного не більше, а може навіть й менше.

• У своєму дореволюційному проекті «Жлоб-арт» ти з колегами вивчав, так би мовити, внутрішнього ворога українців. У «Сказках русскаго міра» – зовнішнього. Між тим, змінити країну і, як побічний ефект, перемогти загарбника нам не дають вороги внутрішні. Хіба не так? Але ти зосередився на зовнішньому. Чому?

Наш внутрішній ворог, насправді, сам по собі нічого не вартий, бо дикий і відсталий. Це баняковий папуас. Його роками живить зовнішнє джерело, як на фізичному рівні, так і на метафізичному – від нафтового бабла до нахабної антикультурної експансії включно. Щойно навернеться Московія – розквітне Україна, бо Московія це просто циклопічний, небачений за розмірами і тупою хижістю паразит. Але не скажу, що я крепко зосередився на цій темі, просто був такий ось проект, цікавий мені саме зараз, оскільки ця тема ще не була мною відрефлексована. Але уже все – питання знято, в усякому разі для мене.

• Як тобі здається, яка головна вада українців? І що з нею робити?

Вада – нетерплячка, невміння комунікувати між собою і довіряти одне одному. Що робити – перетерпіти і навчитися.

• Я щось не дуже зрозумів ту твою серію робіт, у якій фігурує павіан. Про що це?

Тут усе просто. Оскільки я трохи поринув у письменницьку справу, а книжки без картинок виглядають занадто похмуро, то сам проілюстрував оповідки про мавпу, що увійшли у мою ж книжку «Пригоди павіана Томаса. Еволюція або смерть!» Головний герой – українізований павіан Томас Якович Сирота. Він постійно потерпає, потрапляє у дуже ризиковані, а часом навіть і відверто криваві історії, але робить з них корисні висновки і упевнено еволюціонує. Чого нам усім і бажаю – еволюціонувати.

• У Шнура з «Ленінграду» був колись такий рядок: «Никого не жалко, никого – ни тебя, ни меня, ни его». А тобі когось «жалко»?

Мені шкода тих, кого життя взяло у заручники. Людей, які рано померли, а могли би ще довго і плідно прожити. Людей, які невиліковно або тяжко захворіли на щось люте і болюче. Кожен з нас може опинитися в такій ситуації.

• Оцей «русскій мір», з якого твої «Сказки» – у тих хащах живе хтось хороший? Чи є якась соціальна, політична, ідеологічна або будь-яка інша група чи спільнота росіян, яка тобі симпатична?

Так, є така група. Дуже обмежена і особисто моя. Це кілька моїх знайомих з «того боку», про яких я точно знаю, що вони не втратили розуму, не стали ватніками, московитами тощо, а залишилися людьми. Вони скоріше європейці російського походження, аніж навіть росіяни.

• Кажуть, що етнос і його традиції – це середньовічний маркер, і що будувати на ньому самоідентифікацію – непристойно. Що з цим маркером робити? Таки будувати на ньому чи пригнічувати його у собі? Чи, може, якийсь інший варіант?

Звичайно інший варіант. Будь-яка стала група людей – це комплексне явище, яке складається з багатьох важливих елементів. Один з них – це певні національні особливості, обумовлені історично, якісь сталі традиції з тих, що не втратили актуальності. Наприклад, як показала практика, у нас дивним чином збереглася корисна традиція будувати Січ й братися за зброю, коли тебе утискають, і Майдан це переконливо довів. Чудова етнічна традиція, як на мене.

• Ти у своїх дописах на Facebook часто називаєш себе служителем Недайбога. Яких жертв вимагає Недайбог?

Жодних. Це ж Недайбог, саме тому він нічого не вимагає але й сам не дає, скільки йому не молися. Таким чином він вчить український народ відповідальності.

• Як гадаєш, тобі світить який-небудь грант?

Мені нема на що брати грантів. Я займаюся такими видами мистецтва, котрі спочатку мусять принести художній результат, а уже потім прибуток, а не навпаки. Спочатку праця – потім гроші. Так склалося у моїй практиці. Але від грошей у подарунок не відмовлюся, оскільки зараз маю кілька проектів, що таки потребують певної фінансової підтримки. Зокрема, запускаю музичний проект «група Пирятин», котра оспівує лише правду і нічого крім життєвої правди.

• Сучасне мистецтво – це, насамперед…

Як казав сибірський художник Костянтин Єрьоменко – це таке мистецтво, за яке можна отримати п*зди.

Розмовляв Альберт Цукренко

Іван Семесюк: Братися за зброю, коли утискають, – чудова етнічна традиція