Трагедія під Верховною Радою, де протестувальник-радикал кинув у натовп солдатів гранату, – це історія про те, як легко бути ідіотом у країні, в якій є попит на прості рішення.

Революцію починає той, хто виводить людей на вулиці, але закінчує її не той, хто скидає тирана. І не той, хто перемагає на виборах. Її закінчує той, хто відправляє людей по домівках. Але проблема в тому, що завжди з’являються ті, хто опирається цьому до останнього.

Тому що «вулиця» живе емоціями. Розгойдати її на черговий спалах – простіше простого. Тому що мрію людей про одномоментні зміни на краще не викорінити. І в якийсь момент завжди виникає прогалина між реальністю й очікуваннями. І в цю прогалину може провалитися вся країна.​

Тому що на зміну революції з її легкістю простих рішень завжди приходить необхідність еволюції. Гасла гарні для площі, але економіка чи міжнародна дипломатія до них глухі. Починається повільний і складний процес перезбирання держави на нових умовах. І цей етап завжди нудніший, ніж будь-яка революційна історія.

Будь-яка держава – це історія про монополію на насильство. Янукович програв не в той момент, коли «беркутівці» почали стріляти в протестувальників. Він програв тоді, коли у відповідь почали кидати «коктейлі Молотова». І сучасна Україна проходить через аналогічний етап. Тому що граната, яку радикал кидає в натовп солдатів-строковиків – це, в першу чергу, спроба перевірити, хто тут влада.​

Проблема навіть не в радикалах: вони неминучі в будь-якій країні і в будь-якій ситуації – тим більше в розпаленій атмосфері нинішньої України. Проблема в тому, що за їхніми спинами стоять політики, які хочуть на спинах цих радикалів в’їхати до коридорів влади. Проблема в колективному «тягнибоку» і колективному «ляшку», які так і не зрозуміли, чим загрожують країні їхні дії.

Тягнибок і Ляшко використовують чужу недалекоглядність для власної кар’єри

Іронія долі в тому, що якщо Тягнибок чи Ляшко завтра опиняться в кабінетах – то вже вони стануть тими самими системними хлопцями, які боротимуться від «вулиці». Саме вони кричатимуть, що «не можна розгойдувати човен». Саме вони стоятимуть за спинами солдатів-строковиків, які стануть прикривати їх від чергової хвилі вічних революціонерів.

Тому що самі вони – не революціонери. Вони лише політики, які використовують чужу недалекоглядність для власної кар’єри. Всі їхні заяви – це звичайний торг про умови входження до влади, всередині якої вони знову змінять камуфляжі на краватки.

Їхнє кредо – безвідповідальність. Якби їм здалось, що суспільство внутрішньо аплодує тому, хто кинув гранату – ми б почули про «псів режиму» і необхідність «їх знищувати». Про те, що «у війні зі зрадниками» «всі засоби добрі». Про те, що не можна стояти на шляху в народного гніву. Та іншу пафосну нісенітницю.

Але виявилось, що Україна змінилась. Що її симпатії вже не на боці тих, хто висмикує чеку з гранати. І тому нам належить вислухати пафосну проповідь про «кремлівську спецоперацію», покликану дискредитувати «патріотів». Ці хлопці готові жонглювати власною позицією заради рейтингу – і надія грати з ними у просторі логічних доказів нагадує спробу сісти за один стіл із шулером і перемогти.

Ми часто говорили про те, що популізм убиває країну. Події біля Ради довели – на додачу він убиває цілком конкретних хлопців. Як, наприклад, 25-тирічного уродженця Херсонської області рядового Національної гвардії Ігоря Дебріна.

Павло Казарін

http://www.radiosvoboda.mobi/a/27222649.html