Її твори перекладають та видають за кордоном, вони очолюють книжкові рейтинги та звучать по радіо. Вона любить мандрувати і пише для дітей, тому часто її можна зустріти на виступах у школі чи бібліотеці. Найменші читачі вже давно полюбили її «Суперагента 000», «Таємне товариство боягузів», нямликів, хлюсів та інших персонажів книг.

Весняного дня з Лесею Ворониною ми говорили про сучасну дитячу літературу, періодику та подорожі.

В її оселі багато світла та квітів. Кумедні слоники на морських камінцях, розписані Володимиром Штанком, акуратно розставлені у дерев’яній рамці, на стінах – подаровані картини художників-ілюстраторів. На канапі причаїлась м’яка іграшка − Ворона, яку пані Леся бере з собою на зустрічі з школярами, щоб ворожити дітлахам.

На затишній кухні за горнятком кави ми ще довго говоритимемо про важливі речі.  Йдемо з передчуттям дива та солодким післясмаком (а як іще після гостин у дитячої письменниці). Що Леся Воронина розповіла «Українській літературній газеті», читайте далі.

 

У своєму інтерв’ю Тетяні Терен Ви сказали: «Я людина, яку роблять абсолютно щасливою зустрічі з дітьми». Що ще у житті приносить Вам задоволення?

Cтрашенно люблю мандрувати − це ліки від неприємностей та поганих думок, від усвідомлення того, що життя минає, а ти не встигла здійснити того, про що мріяла в дитинстві і юності. Шкодую за тим часом, коли життя здавалося нескінченним і попереду на тебе чекали неймовірні події та відкриття. А от у мандрах повертається це передчуття радості, впевненості у тому, що ось зараз тобі відкриється щось дивовижне. Моментально «скануєш» кожну людину, як у дитинстві, коли про кожного зустрічного я могла вигадати цілу історію, ніби за тією людиною тягнувся «хвостик» з минулого і того, що з нею буде далі. Саме в подорожах з’являється загострене сприйняття всього нового, незвичного і тому за найменшої нагоди я вирушаю у чергову авантюрну мандрівку.

 

Свої історії Ви почали писати в дитинстві. Сьогодні вони виникають так само? Чи змінився у дорослому віці фокус бачення? Як це впливає на Ваше письмо?

Фокус бачення змінився, але коли пишу, то ніби повертаюсь в дитинство, мене цікавить щось абсолютно несподіване: карколомні повороти сюжету, хитро закручений сюжет, фантастичні пригоди. Коли пишеш, наперед не можеш визначити всього, що буде в наступному розділі чи навіть у наступному абзаці. Дуже важливо вловити правильний тон, відчути, як твої герої будуть поводитись в тій чи іншій ситуації. Іноді, під час роботи над черговою книжкою, виникають непередбачувані ускладнення, часом курйозні. Так, у повісті «Таємне товариство боягузів», мені навіть довелося змінити… стать головного персонажа. Спершу це була дівчинка, але вона ніяк не хотіла бути сором’язливою й закомплексованою невдахою, яка згодом, подолавши всі свої комплекси, сторчголов кидається у вир небезпечних подій. Тоді кількома ударами по клавішах я перетворила уперту дівчинку на дивакуватого, але дуже симпатичного хлопця Клима Джуру. Надзавданням цієї повісті було − показати підлітку, чому треба завжди залишатися самим собою, вміти перемагати свій страх і не піддаватися чужій  волі, яка хоче тебе підкорити. Якщо ти зламався, то  вже ніколи не будеш собою. Не можна сіяти зневіру в дітях.

 

Чи ведете Ви щоденник? Оксана Забужко каже, що «ведення щоденників – це фізіологічна функція письменника». Чи погоджуєтесь Ви з цією думкою?

Ні, щоденників я не веду. У мене нема такої потреби, може тому, що постійно, скільки себе пам’ятаю, веду цей щоденник у своїй голові. Мабуть це погано, бо багато речей я «прокручую» в уяві і мені вже цього достатньо. Я їх не записую, вони назавжди відлітають кудись у безвість, у Всесвіт. І десь там, можливо, на іншій планеті реалізуються − в чужій голові чи в чужій книжці.

 

Ваш дідусь Прохор Воронин був письменником, тато – художником-оформлювачем і реставратором, а мама – перекладачкою художніх творів. У Вас були думки про професію письменника, чи хотіли стати балериною, як всі дівчатка?

Ніколи в житті не хотіла стати балериною.  Я була схожа на хлопчика. Батько виховував мене так, щоб я ніколи не показувала свого страху. І я, ще років у шість, з’їжджала на лижах зі стрімких гірок в університецькому ботанічному саду, бігала навипередки зі старшими хлопцями і  навіть стояла на воротах, коли наша дворова ватага грала у футбол. Але, звичайно, я залишалася справжньою дівчинкою, і коли мені першою у нашому дворі у 6 років купили на день народження капронове плаття – мрію всіх моїх подружок у дитячому садочку – то я почувалася справжньою принцесою. Мені навіть запропонував одружитися наш сусід по комуналці веснянкуватий Вітька, вражений неймовірною красою мого сліпучо-білого суперсучасного вбрання. І я дала згоду – дуже хотілося похизуватися у своїй новій сукні в ролі нареченої. Щоправда, коли я ввечері розповіла батькам про майбутнє весілля, тато, ховаючи посмішку, порадив мені перевірити свої почуття і почекати з весіллям хоча б класу до третього. До речі, дещо з цієї давньої історії я  пригадала, коли писала «доросле» оповідання «Як я не стала балериною».

Так, зі своєю найближчою подружкою Олькою ми записалися в секцію самбо, бо тоді, на початку 70-х східні двобої в Радянському Союзі були заборонені, їх прирівнювали до володіння холодною зброєю. А мені конче потрібно було навчитися захищати себе та інших. Цьому передувала досить сумна історія.   У класі восьмому я дізналася про існування хору «Гомін» і ми з Олькою почали ходити на репетиції, які проводив Леопольд Ященко − людина, яка справила на моє подальше життя величезне враження. Це був дивовижний осередок української культури, де ми співали не те, що було дозволено офіційною владою, а те що заборонялося й замовчувалося. Саме тоді вперше я пішла колядувати разом з ватагою, що збиралася в майстерні художниці Людмили Семикіної.  Всі ми одягли унікальні костюми, які пані Людмила створила спеціально для легендарного фільму «Захар Беркут» і пізно ввечері йшли, співаючи колядки, засніженими київськими вулицями, заходили до помешкань письменників, художників, композиторів − тих, хто не підкорився совковій ідеології, і співали старовинні колядки.

 

Але ж саме тоді, на початку 70-х років минулого століття, почалося переслідування інакодумців, заарештували багатьох учасників «Клубу творчої молоді»,  людей, які друкували свої твори в самвидаві.

Зрозуміло, що за нами назирці  ходили «люди в цивільному», які про кожного з учасників «Гомону» мали досьє зі старанно зафіксованими нашими «гріхами». А коли почалися арешти, то й «Гомін» вирішили розігнати, як кубло «українських буржуазних націоналістів». І от одного дня ми з Олькою приходимо на репетицію у Клуб трамвайників (це там, де тепер  Дитячий музичний театр на Контрактовій площі), а на вході стоїть охоронець і не хоче нас пропускати. Ми чуємо, що наш «Гомін» вже співає, намагаємося проскочити повз червонопикого дядька, і тут він штовхає мою подругу в груди, вона падає навзнак, вдаряється головою, плаче. Прибігають наші хлопці з хору, кидаються до охоронця і я чую, як хтось каже: «Зупиніться − це ж провокація, хочуть, щоб ми побилися з охоронцем, щоб у кагебістів був привід когось заарештувати і розігнати хор». І хлопці зупинились, а я повезла заплакану Ольку додому. Ось тоді ми й вирішили будь-що навчитися прийомів карате, у-шу чи кунг-фу, щоб жоден садюга не міг нас подолати. На жаль, «Гомін» за якийсь місяць все ж розігнали, відродився він лише наприкінці вісімдесятих. Але деякі прийоми карате, що нам під великим секретом показав наш тренер у секції самбо,  я пам’ятаю й досі. І в своїх книжках часом пригадую той свій «каратистський» досвід. Так, у моєму дитячому іронічному детективі «Суперагент 000. Таємниця золотого кенгуру», головний герой, непереможний Гриць Мамай володіє не лише східними двобоями, а й давньою українською боротьбою, замаскованою під народний танок гопак. А в одному з розділів книжки «Життя видатних дітей» розповідаю про дивовижну долю легендарного майстра східних двобоїв, зірку голлівудських бойовиків Брюса Лі.

 

Ваша старша сестра Таня одружилася з поляком і поїхала до Вроцлава. У студентські роки Ви часто до неї їздили. Чи не виникало у Вас бажання залишитись у Польщі?

У мене виникало бажання там навчатися, я навіть мала попередню домовленість з деканом філологічного факультету Вроцлавського університету, якому сподобалась моя польська мова, але не склалося. І не з вини поляків… Але щоліта їздила на сплави на байдарках з веселою студентською компанією, це дало можливість познайомитись з польською молодіжною культурою, відчути настрої моїх нових друзів, читати  польську  літературу та книжки найпопулярніших зарубіжних письменників у перекладах польською, яку в Союзі не видавали з так званих ідеологічних міркувань. Польща була для мене таким собі «вікном у світ» − там я змогла побачити фільми видатних американських та європейських режисерів, які до нас прийшли із запізненням на багато років. Це було розкішним подарунком долі. Не даремно в ті часи ходив такий жарт: «Польща − це найвеселіший барак у соціалістичному таборі».

 

Ви звикаєте до міста чи місця де живете?

Так, звикаю. Дуже люблю Київ. І дуже страждаю через те, що відбувається зараз в нашій столиці. Місто руйнують на наших очах, вбиваючи нашу пам’ять, знищуючи саму душу Києва. Як я заздрю мешканцям європейських міст, де бережуть старовинні будинки, вулиці, парки! Навіть маленькі кав’ярні чи ресторанчики. Так, у Парижі можна побачити напис на табличці біля столика, що саме тут любив пити ранкову каву з рогаликами  Ернест Хемінгуей, і саме за цим столиком він писав свій перший роман. І коли нарешті з’явилася можливість відвідати Париж, я блукала вулицями, описаними в моєму улюбленому романі «Свято, яке завжди з тобою», і пізнавала описані в романі затишні крамнички, і вуличних музикантів на набережній Сени, і художників з мольбертами на Монмартрі. І розуміла, що саме такими були ці вулиці сто, двісті, п’ятсот років тому…

 

Знайомство з Вірою Вовк, яка нині живе у Бразилії, ознаменувало Вашу українськість.

Віра Вовк, яка ще дівчинкою разом з батьками мусила покинути Україну і врешті опинилася в Бразилії, і з якою я познайомилась в Ірпінському будинку творчості письменників, коли мені було 13, справила на мене колосальне враження. Тоді, влітку 1968, радянські чиновники якимось дивом пустили пані Віру в Україну, і вона  на власні очі побачила, що відбувається в країні «будівників комунізму». Саме тоді молода поетеса з Бразилії, представниця Нью-Йоркської групи,  познайомилася з Ліною Костенко, Євгеном Сверстюком, Іваном Драчем, Дмитром Павличком, Євгеном Гуцалом та іншими шістдесятниками. Вдень вона їздила до Києва, а ввечері, коли поверталася в будинок творчості, де Спілка письменників надала їй кімнату у 6-му корпусі, запрошувала мене на прогулянки до річки Ірпінь і ми говорили про все на світі. Мені здається, нам обом були однаково цікаві ці розмови. Я із захопленням слухала розповіді пані Віри про далеке Ріо-де-Жанейро, про її мандрівки Латинською Америкою, про життя українських переселенців у Бразилії. А вона розпитувала мене про школу, про книжки, які я читаю і про те, чим живуть підлітки у Союзі. До речі, саме від пані Віри я почула про хор «Гомін», саме завдяки їй дізналася про працю Івана  Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», і восени, коли повернулася до школи, почала розмовляти і з однокласниками і з учителями виключно українською. Як розумієте, в ті часи, коли партія і уряд боролися за злиття всіх громадян СРСР у єдину спільноту «радянський народ», мовою якого мала бути, звичайно, лише російська, жилось мені дуже непросто.

 

Сьогодні перед дітьми є мовна проблема, з якою зіштовхнулись Ви, коли «Київ говорив російською»?

Проблема існує, але зовсім не така, як тоді. Зараз багато залежить від того, чи можуть діти дивитись кіно, мультфільми, читати книжки улюблених жанрів українською, чи стане наше телебачення по-справжньому українським. І поки у нас немає достатньо власних дитячих фільмів, то перекласти українською зарубіжні фільми цілком можливо. Для мене взірець такого кіно: американський серіал «Альф», мультфільми «Тачки» і «Паровозик Томас та його друзі», суперпопулярні «Пірати Карибського моря» та багато інших  захопливих картин у блискучому перекладі Олекси Негребецького.

 

До шкільної програми входять Ваші твори, зокрема фантастична повість «Таємне товариство боягузів». Якби ви зараз працювали вчителем у школі, як би ви проводили ці уроки?

Дуже важливо, щоб дітям не було нудно, щоб урок не перетворювався на повторення вже наперед заготовлених у підручнику відповідей. Хотілося б, щоб учні навчилися думати, аналізувати й робили власні оцінки твору. Можливо, щоб зацікавити дітей, я зробила б літературний квест за своїми пригодницькими книжками, перетворила б урок на детективне розслідування. Або запропонувала  учням уявити, як розвиватимуться події у книжці, якщо поміняти місцями головного героя повісті та  негативного персонажа. Завжди цікаво, коли у спілкуванні з дітьми є елемент гри.

 

Ви 15 років були головним редактором дитячого журналу «Соняшник», згодом очолили дитяче видавництво «Прудкий равлик». Чи відбулися помітні зрушення й зміни на ринку дитячої книжки та періодики за останні десятиліття?

Сьогодні ситуація з часописами і в Україні, і в усьому світі кардинально змінилася − паперові журнали й газети поступово розчиняються у часопросторі. У минуле відійшли ті часи, коли дитячі часописи виходили півмільйонними накладами. Та, попри гостру конкуренцію з суперсучасними ґаджетами, на які дитина може скачати будь-які ігри, кіно та  мультфільми, все ж виходять «Малятко» й «Барвінок», «Професор Крейд» і «Мамине сонечко», «Ангелятко» й «Пізнайко» та ще з десяток інших дитячих часописів. Колосальні зміни відбулися й у дитячій літературі. Після Революції Гідності відбувся неймовірний прорив у книговиданні, з’явилися нові видавництва, в дитячу й підліткову літературу прийшло багато молодих цікавих авторів, котрі пишуть у різних жанрах. Вони добре розуміють проблеми сучасних дітей та підлітків, адже ще недавно самі переживали подібні життєві ситуації й шукали відповіді на них у книжках улюблених письменників. Це зовсім не означає, що сучасним малим читачам не потрібна класика. За ті два роки, що я працювала у «Прудкому равлику», ми видали 16 книжок, серед яких історичний роман «Сині води» Володимира Рутківського, одного з найталановитіших сучасних українських дитячих письменників,  «Такі самі оповідки» Редьярда Кіплінга, «Маленькі Дикуни» Сетона Томпсона, «Попелюшку» Шарля Перро, три книжки з фентезійного циклу Марини Муляр «Гра», казку литовської художниці й письменниці Сіґуте Ах «Сонні Сонечка», дві мої пригодницькі повісті «Планета смугастих равликів» та «Хто впіймає шаленого кльоцика». Ми навіть «зазіхнули» на шедеври світової літератури, надрукувавши три книжки з серії «Світова література для дітей» у блискучому переказі Барбари Кіндерманн − це «Ромео і Джульєтта», «Фауст» та «Кетхен із Гайльбронна» майже невідомого у нас класика німецької літератури Генріха фон Кляйста.

 

В академічному літературознавстві є поділ літератури на елітарну та масову. Академік Микола Жулинський пише, що «Висока, елітна, справжня література мислиться як видима частина океанського пароплава, якою милуємося, захоплюємося довершеністю форми, її естетичною досконалістю. А та, украй важлива частина корабля, що нижче ватерлінії, мені нагадує масову, популярну літературу, без якої не може триматися на плаву література висока, елітарна». Чи згодні Ви з цим твердженням?

Так, дуже важливо, аби читачі могли придбати книжки абсолютно усіх жанрів. Навіть таких «примітивних», на думку деяких вибагливих критиків, як жіночий роман, трилер чи детектив. Річ у тім, що в Україні ще донедавна існували твори з «високої полиці»: поезія найвищого ґатунку, глибокі філософські романи, талановиті історичні розвідки та культурологічні есеї − література, адресована високочолим інтелектуалам, а от масової україномовної літератури практично не було. Тому широкий загал читачів заповнював цю «літературну нішу», купуючи книжки російських авторів, або зарубіжні бестселери у російському перекладі. На щастя, останніми роками ситуація змінюється, і що головне − все більше наших співвітчизників читають саме українською, чи то йдеться про літературу високоінтелектуальну, чи про масову.

 

У 2012 році Ви відмовилися від премії Президента України, аргументуючи це несприйняттям політики. Чи часто у житті доводиться робити вибір на користь літератури, а не грошей?

Просто я не могла прийняти премію з рук Януковича, бо цим  перекреслила б усе, що є для мене найважливішим і заради чого, власне, я й пишу свої книжки. Що ж до вибору між літературою та грішми, то більшість українських письменників жити за свої гонорари не може. Це, скоріш, приємний додаток до інших заробітків. Хоча був один випадок в моїй біографії, коли мене намагалися спокусити  шаленим гонораром. Колись в далекі й голодні дев’яності мені обіцяли досить великі гроші за переклад книжки «Щоденник Фанні Хілл», у якій ішлося про буремне життя та еротичні пригоди колишньої повії. Пригадую, що ті замовники страшенно здивувалися, коли я відмовилася від такої вигідної пропозиції…

 

Колись Астрід Ліндгрен написала: «Чому я пишу для дітей? Всупереч моєму вікові я відчуваю, що в моїх грудях б’ється серце семирічної дитини». На скільки років Ви себе відчуваєте?

Мабуть, років на тринадцять-чотирнадцять…

 

Як дитячому автору встигнути за інноваційними технологіями, які впливають зараз на дітей і як книжці перемогти і не втратити авторитет перед ґаджетами?

Знаєте, син  час від часу дарує мені якісь нові суперсучасні ґаджети, а коли я намагаюсь пояснити йому, що мене цілком влаштовує старий айфон 4 і що я все одно не опаную усіх неймовірних можливостей, прихованих у айфоні 6 чи навіть 7, Євген усміхається і радить звернутися по консультацію до когось із моїх юних читачів.  Часом я так і роблю.

 

Нещодавно Ви з Володимиром Арєнєвим та Юрієм Нікітінським презентували у книгарні Є антологію сучасної літератури для підлітків «Книжка заборон і таємниць», що вийшла у видавництві «Віват». Шістнадцять письменників з чотирьох країн – це перекладна література. Чи адаптована вона до української молоді і які цінності виховує в українських підлітків?

Гадаю, що в наш час не можна розмежувати коло інтересів українських підлітків та їхніх ровесників, які живуть у розвинених західних країнах, як це було ще кілька десятиліть тому, коли існувала «залізна завіса». Для мене найбільш показовим «літературним» прикладом глобалізації була шалена мода на книжку Джоан Роулінг. «Гаррі Поттер» став сенсацією світового масштабу, а завдяки видавництву Івана Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» в Україні переклад цього дитячого бестселера з’явився раніше ніж в Росії і ми переконалися, що саме в такий спосіб, видаючи суперпопулярні твори на найвищому рівні, можна привернути й російськомовних дітей до читання україномовних книжок. Так, сьогодні діти всього світу мають однакові уподобання: грають в однакові комп’ютерні ігри, дивляться однакові серіали, одягаються за універсальною світовою модою. Проте Україна має власні неповторні звичаї, пісні, легенди й перекази, якими ми можемо здивувати світ і з якими варто знайомити наших дітей.

 

Бліц

Яку книжку Ви прочитали останньою?

Роман   «Обіцяння на світанку» Ромена Гарі

 

Кого з молодих українських авторів Ви вважаєте найперспективнішим?

Галину Ткачук, Сашка Дерманського, Марину Муляр, Олесю Мамчич

 

Дитячий автор це…

Людина, яка має світосприйняття чотирнадцятилітнього підлітка.

 

Охарактеризуйте себе трьома кольорами

Бузковий, пурпуровий, смарагдовий

 

Що робите, коли довго не можете заснути?

Слухаю аудіокнижки. Є прекрасні книжки, під які добре засинати

 

Рецепт гарного настрою

Прогулянка з онукою Марічкою

 

Що Вас надихає?

Спілкування з розумними, щирими і добрими людьми

 

Поезія це…

справжня поезія − це абсолютна щирість

 

Гроші це…

чудовий засіб для здійснення мрій для людей з фантазією

 

Куди б Ви поїхали?

Поїхала б до Ісландії подивитись на фіорди.

 

Розмовляла Ніна Скочко

Леся Воронина: Не можна сіяти зневіру в дітях