Письменник Любко Дереш – про творчість як про спорт.

Коли входиш у  літературу у неповні 16 років і відразу стаєш популярним письменником, це круто змінює твоє життя. З цим треба давати раду.  Роман «Культ», який Любко Дереш написав у 2001 році,  вважається «культовим», адже інтерес до нього не вщухає. Усі наступні твори молодого письменника («Поклоніння ящірці», «Намір», «Архе», «Трохи пітьми») теж не проходили повз увагу читачів і літературних критиків.  Любко Дереш ділиться своїми думками, роздумами і знаннями з читачами «ВЗ».

– Для мене література схожа на фрідайвінг (пірнання із затримкою дихання), — зізнається письменник. — Коли набрав повітря і мусиш пірнути,  потім виринаєш, хапаєш повітря і знову пірнаєш за черговою книжкою. Момент пірнання якраз і є тим моментом «вільного падіння», коли ти — весь у процесі творчості. Десь внизу маєш торкнутися дна, і тоді вже знаєш, що буде нова книга, бо з’явилися якісь ідеї. Але є такий період, коли пірнаєш і не знаєш, що буде далі, чи вистачить тобі повітря. На шляху вгору по тросу теж відбувається багато цікавого, бо часто не відаєш, коли закінчиться товща води і ти зможеш вдихнути повітря. Тут важлива роль тренера – наскільки  вміло навчить тебе усіх премудростей спорту.

— І хто ваш тренер?

— Є кілька письменників, думка яких для мене значуща.  Наприклад,  Юрко Іздрик…  Юрко Покальчук був для мене знаковою людиною. Вони —  титани духу. Йдеться про здатність цих людей говорити і не боятися за сказане. Не боятися наслідків. І люблю, і боюся цих письменників. У світовій літературі – Стівен Кінг, книги якого  по кілька разів перечитав ще у дитинстві. Вивчаю спадщину Михайла Бахтіна – мені близька його світоглядна позиція. Працюючи над новим романом,  прислухаюся до думки Володимира Рафеєнка, до якого ходжу на заняття.

— І ніхто з класиків?

— На жаль, уроки української літератури у школі не залишили в мені  особливого сліду. Принаймні не настільки, аби брати собі когось за взірець.

— Коли вам найкраще пишеться?

— З ранку до обіду, допоки в животі не «говорить картопля». Для натхнення не потрібно сідати у позу лотоса чи заряджатися вранішньою сонячною енергією, але  дисципліна не завадить.  Письменник  — це інструмент вираження думок, сюжетів, образів, які вже існують у колективному просторі… Поява літературного твору —  маленьке метафізичне явище, де письменник є медіумом, співтворцем, який допомагає текстові народитися. За визначенням Воннегута, письменники діляться на боксерів і каратистів. Перші б’ють-б’ють-б’ють, і потім дивляться, що з того вийшло, а каратисти повторюють один і той же прийом 10 тисяч разів, поки врешті не напишуть геніальне речення.

— До якого типу письменників ви себе відносите?

— Напевно, до кікбоксерів. Коли  працював над останнім романом (а ця робота зайняла у мене майже три роки), деякі епізоди і речення я переписував десятки разів. Цей роман є, мабуть, найскладнішою і найоб’ємнішою моєю роботою, де відходжу від молодіжної теми і  звертаю увагу на ті соціальні події, що відбуваються в Україні. Роман присвячений темі українського майбутнього і спробам його моделювання. Попри боксерські прийоми, тобто дію роману, я  намагався дбати про естетику самого твору, щоб сюжет і те, як  подається, становили єдине ціле…

— Чи існують правила ремесла письменника? Наприклад, ти письменник, але не написав бестселер, то що з цим робити?

— У літературі, як і в будь-якій іншій діяльності, існує багато професійних секретів. Дедалі більше починаю усвідомлювати необхідність системної освіти для літератора. Ще більш важливим є наявність живого спілкування. В Європі, особливо в Англії, розвинута система оплачуваного наставництва, коли молодші письменники можуть отримувати консультації старших. У нас окремі літературні школи теж пробують запровадити цю систему, скажімо, Центр літературної освіти. В Україні стоїть гостре питання з тим, аби перевести літературу зі сфери ремесла якщо не в ранг мистецтва, то бодай добротної індустрії.

— Популярність «звалилася» на вас у 16 років. Як  її сприйняли?

— Було дивно. Не прагнув бути публічною людиною. Навіть була ідея, поки мене ще не знали, підсилати на інтерв’ю свого найкращого друга…

— Що робите у хвилини непевності, вагань і сумнівів?

— Читаю. Також нагадую собі, що, зреш­тою, останнє слово у цьому житті не за мною, а за світом. Це як у фрідайвінгу — якщо пірнув, то вже пливи, не смикайся. Українці трохи фрідайвери – пірнули і наближаються до дна. Але, сподіваюся, не для того, щоб завмерти там, а щоб відштовхнутися і виплисти, уже в новій якості.

— Тобто, попри усі катаклізми, негаразди, війну, ви оптимістично налаштовані щодо майбутнього нашої країни?

— Так. Тут живуть люди, здатні на подвиги.

— А як щодо свого майбутнього?

— Його не минути, тож що мені залишається робити? Просто продовжуватиму писати.

Із досьє «ВЗ»

Любко Дереш народився 10 серпня 1984 р. у місті Пустомитах Львівської області. Сучасний український письменник.

Навчався у середній школі № 2 м. Пустомити, потім закінчив Львівський фізико-математичний ліцей та економічний факультет Львівського університету (спеціальність «Облік і аудит»).

Перша публікація — роман «Культ» у часописі «Четвер» (2002) (у 18 років). Потім вийшли романи «Поклоніння ящірці» (2002; написаний раніше, ніж «Культ», але вийшов після нього), «Архе», «Намір», «Трохи пітьми»… А також роман «Голова Якова»  («Як стати Богом і не заплакати»), «Миротворець» (повісті та оповідання),  роман «Остання любов Асури Махараджа», книга «Пісні про любов і вічність»…

Твори перекладені кількома європейськими мовами (німецька, польська, італійська, сербська, французька…).

Розмовляла Людмила Пуляєва-Чижович

Любко Дереш: Уроки української літератури у школі не залишили в мені особливого сліду