Ірина Федишин – майже фантастичний феномен. Її пісні – наче живий пам’ятник радянській естраді кінця 1980-х та післярадянській початку 1990-х. Групи «Мираж» та «Фристайл». Кай Метов та Альона Апіна. Музика, яка була в зеніті слави у свій час і як головний тренд у ньому ж здебільшого й залишилась.

Але не для львів’янки Ірини Федишин. Цілком україномовні альбоми співачки, прикрашені місцевим колоритом, продовжують традиції майже 30-річної давнини, коли синтезаторні хіти збирали шалені дискотеки. Аншлаг для Федишин – це майже єдина з можливих форма проведення концерту. Вільні місця на її виступах у залі бувають зрідка.

Не тільки сам по собі успіх пісень 29-річної Ірини, однієї з топ-артисток «Радіо Шансон», є дивним явищем. Ще більш цікаво те, що основний її слухач на сьогодні – це мешканці Західної України. Тобто головна цільова аудиторія музики у стилі помираючого СРСР – люди тих регіонів, які, скажімо так, не дуже лагідно ставляться до радянського минулого.

Як так сталося, і який двигун завів машину під назвою «Ірина Федишин», ми обговорювали із співачкою напередодні її першого у кар’єрі сольного виступу в Києві, що відбудеться 4 листопада (це один з 24 концертів туру Ірини «Цвіте калина», який триватиме до грудня). Як це часто й трапляється, причина того, що здається фантастичним, виявилась дуже земною.

Початок

Яка музика супроводжувала вас у дитинстві?

Українська та російська популярна музика, а також українські народні пісні. В мене батько музикант, мама працювала у культурній сфері, я ще маленькою брала участь у виставах. Кожне Різдво співали колядки, я дуже багато їх знаю.

А що грало вдома?

На початку 90-х це були, насамперед, Ірина Білик, «Скрябін», «ВВ»… І вся «Територія А», безумовно. У той час на телебаченні крутили багато російської музики, тому вона потрапляла на слух. Також слухала закордонну музику.

Батько яку музику виконував?

У нього був свій колектив, вони грали на весіллях. Репертуар – народні пісні і якісь хітові на той момент речі. Тато в мене за фахом інженер, але він вивчився грати на декількох інструментах. Він був моїм першим вчителем з музики – розповідав про гармонію, сольфеджіо. Завдяки йому я змогла вступити до музичної школи одразу в четвертий клас. На хорове відділення. Батько також купив мені Yamaha, на якій я написала свої перші пісні.

Ви мали цікавий період у дитинстві, коли батьки намагались зробити з вас шахістку. Це були такі тортури?

(Сміється). Будь-які батьки намагаються придумати заняття для дитини. В мене двоє синочків, я теж про це думаю. Старшого відвела якось на карате. Хотіла, щоб він відчув смак цього заняття. Але йому не йшло. Не хоче дитина – не треба. Хай насолоджується дитинством. Так і мої батьки. Вони дали мені час відчути шахи. Мені багато чого вдавалося. Я дівчина відповідальна, дисциплінована. Хочу чи не хочу – сіла, вивчила той дебют у підручнику. Їздила на турніри, були перемоги. Десь два роки займалася. Але все ж це не стало моєю любов’ю. Я сказала про це батькам, і вони зрозуміли мене. Після цього я перейшла до музики.

Що ви можете назвати найголовнішим під час навчання в музичній школі?

Я співала у хорі народні і духовні пісні, вони були мені до душі. Але я дуже хотіла виступати сольно. І робила це – виконувала на День міста якісь кавери. А потім вже й свої пісні з’явились.

Коли написали першу пісню? Про що вона була?

Років у чотирнадцять. Пісня була про осінь (сміється). Чомусь весело про це згадувати. Нещодавно заспівала її своїй команді. Вони почули, та кажуть: «Давай, бери її до репертуару!».

 

Десять років без спонсорів

Ви продовжуєте досі брати уроки вокалу?

Зараз, чесно кажучи, менше це роблю. З’явився досвід, я вже відчуваю, як треба розспівуватись. Але інколи я все ж звертаюсь до педагогів.

Якщо говорити не про техніку співу, а про психічний стан, що найважливіше?

Коли я співаю, то уявляю собі в голові події, які мене надихнули саме на цю пісню. Ось останню, яка називається «Як я тебе люблю», я присвятила своєму чоловікові з нагоди 10-річчя нашого життя з ним. Під час виконання я уявляю собі його образ, наші відносини, і, напевно, це передається на голос. Тому для мене важливий зміст пісень. Трапляється так, що записали пісню, а я її не відчула до кінця. І на концертах помітно, що ця річ програє іншим. Тому я намагаюсь працювати не для кількості, а для якості. Якщо я дійсно відчуваю пісню, тільки тоді в ній не буде фальші.

Хто записує вам пісні?

У Львові є хороша студія, на ній працює Андрій Бакун, який мені багато аранжувань робить. Останню річ, «Чужі уста», теж він робив. До нього багато хто звертається, з київських зірок теж. Я радію, що у Львові є такі люди. Також звертаюсь часто до Олега Мишловського. У нього дуже творчий підхід, він дуже ретельно підходить до справи. Олег написав мені гарний різдвяний трек «Зима». Я зараз думаю знімати на нього кліп. Працюю також з Русланом Квінтою. До кожної пісні я окремо шукаю аранжувальника – саме того, який найкраще її зрозуміє.

Немає потреби переїжджати зі Львова до Києва?

Ні. І музику, і кліпи можна обговорювати на відстані за допомогою Інтернету. Мені кажуть, що треба переїжджати, що у Києві купа вечірок, що треба ходити показувати себе. Для мене це складно. Я не дуже розумію своїх знайомих, які ходять на оті всі вечірки. Мені це не потрібно. Коли захід має зміст та суть, я готова на нього піти. Коли ж ні… Півдня збиратися, аби просто потусуватися…Не зрозуміло – заради чого? Для мене це дискомфорт. Не близький мені і нещирий гламур. Краще я посиджу вдома за фортепіано і напишу хітову річ. У цьому буде більше сенсу, ніж ходити по виставках та прем’єрах кіно, аби світити обличчям. Артист має робити свою роботу, зацікавлювати людей репертуаром, а не ось таким піаром.

У вас музиканти наживо майже не працюють, так?

Так. Я взагалі в основному працюю з шоу-балетом. Частіше співаю під «мінусовку», музикантів запрошую тільки на великі концерти. Звичайно, я розумію, що гурт потрібний, але…Мене запрошують найчастіше одразу на два концерти. З музикантами ж треба робити саундчек, щоб все звучало, а це майже півдня… Але ще важливіше те, що професійний музикант – це зростання бюджету. Підіймаєш гонорар – концерт злітає, зникає дохід і можливість для розвитку. В мене немає ані спонсорів, ані партнерів, я сама вкладаю гроші у творчість. Ось цей концерт, що буде у Києві – це результат десяти років роботи. Можливо, дехто дивиться на афіші та питає, хто така Ірина Федишин, і думає, що це проект, який зліпив за півроку якийсь «папік» та завісив бордами столицю. Але це не так. Ми чималий шлях пройшли до цього виступу.

Якщо у вас багато концертів, то, мабуть, колись ви зможете дозволити собі постійний гурт.

Так, зріст кар’єри в мене очевидний, тому, звісно, я думаю про це. Тому, що хочу цього. До речі, до київського концерту ми готуємося з музикантами, граємо на репетиціях.

Хто формує ваш стиль – одяг, грим та інше?

Спочатку все сама робила. Потім набила шишок і зрозуміла, що треба прислухатися до людей. У Львові в мене є людина, з якою я працюю над створенням образів — це Назар Хіцяк. Але зараз я розширюю коло, працюю з молодими дизайнерами. Мені подобається їх ентузіазм, в них не захмарні ціни. На зйомках кліпів працюю з професійними стилістами та візажистами. З українських дизайнерів мені дуже цікава Роксолана Богуцька.

Шлях до аншлагів

За десять років коли саме трапився той момент, після якого ви почали збирати повні зали?

Ми йшли до цього поступово. Не було якогось різкого прориву. Звичайно, це класно, коли артисту вдається записати один-два хіти і одразу почати збирати зали. Але в мене пісні виходили дуже різні – якась вдала, якась не дуже. Лише поступово назбиралась цікава програма на майже дві години. Тільки після цього я почала виступати сольно. Це були концерти в районних містах.

Хто організовував ваші виступи?

Мій чоловік. Доля послала мені чоловіка, який став моїм продюсером. Він настільки запалився моєю музикою, що просто живе цим. Він комунікабельний, трудоголік. Я інколи з ним сварюсь через це, кажу: «Давай приділимо час сім’ї, всю роботу не переробиш». Треба не забувати й про здоров’я. Коли в мене три концерти на день, це відбирає багато нервів.

Як ви зустріли його?

Коли ми познайомились, він працював діджеєм на радіо. Зав’язались стосунки. Через півроку ми одружилися. Почувши мої пісні, він запропонував свою допомогу. Всі, хто це чув, посміялися з цього – якийсь хлопець з Івано-Франківська уявляє себе продюсером. Але його енергія й наполегливість зробили свою справу. Він стукав у кожні двері, всім розповідав, хто така Ірина Федишин. Знайшов якісь кошти та надрукував журнал про мене (сміється). Знайшов для нього рекламу. Пропонував мене для участі у святкових концертах. Зрозуміло, це були безкоштовні виступи. В нас не було свого авта, я просила в свого батька «ланос», ми всі – тоді з нами вже танцювали четверо людей – залізали у ту машину та їхали працювати. І так, поступово, поступово… Спочатку грали за «дякую», потім за невеличкий гонорар, який ми одразу вкладали у творчість – покращували костюми, замовляли професійне аранжування, збирали на перший кліп… Ось так ми й живемо вже десять років. Не зупиняючись.

Здається, ви в себе вірили менше, ніж чоловік.

Це правда. Це було моє дитяче захоплення. Мені подобалось співати, але я не думала, що це може бути професією. Навіть коли ми почали працювати разом, я це серйозно не сприймала. Пройшло майже два роки, поки я зрозуміла, що це моя робота. Чоловік вселив в мене цю віру. Він всім розповідав, що Ірина Федишин найкраща (сміється). Я вдячна долі за це.

Правда, що майже всі ваші концерти зараз – аншлагові?

Так. Бувають відсотків на 80 заповнені зали. Географія концертів – переважно західна Україна. Звичайна картина – це коли ми приїжджаємо, і в залі не вистачає стільців. 700, 800 місць – все одно, перш за все Віталій організовує додаткові. З якихось кафе приносить стільці… Ми вже жартували, що треба на гастролі брати із собою табуретки. Всі ці аншлаги й надихнули мене на те, аби зробити концерт у столиці. Хоча я до останнього часу сумнівалась, чи треба це. Я дуже хвилююсь. Мені дуже хочеться, щоб на моєму концерті ніхто не сумував та не нудьгував.

Як виходить, що у вас буває по два-три концерти на день?

Це ініціатива чоловіка. Я кажу іноді йому: «Для чого нам два концерти? Намітили один, всі квитки розійшлись. Класно!» А він каже: «У нас до концерту ще три тижні, квитки продані. Ми зробимо ще один, і все продасться». Я йому: «Не роби!». Але він мене не слухає, влаштовує все – і продає. Якщо він вже береться за роботу, то він готовий не спати, аби її зробити.

Але ж це важко – більше одного концерту на день.

Судячи з мого досвіду, не так вже й важко. Куди важче процес підготовки до концерту – програма, шоу, костюми, світло на сцені та інше. У сам день виступу я вже скоріше кайфую. Виходжу на сцену і розслабляюсь. До того ж, перший концерт – ще якась мінімальна скутість є, а ось другий зазвичай йде як по маслу. В мене якось було три концерти на день у Львівські опері – за участі Ніни Митрофанівни Матвієнко. Вона після третього виступу дивувалась, як це мені вдається витримати і при цьому гарно відпрацювати.

Формула Федишин

Як думаєте, що насамперед притягує глядачів на ваші концерти?

Я думаю, щирість і позитив. Я намагаюсь не лукавити перед глядачами, переживати свої справжні емоції, не вигадувати їх. Спілкуватись з людьми. Коли виходжу на сцену, я не думаю, як виглядаю і який в мене зараз make up. Я намагаюсь зазирнути в очі своєму глядачу, не ховаю свій погляд у землю. Якщо я вже вийшла до людей, то працюю з ними. Я щиро хочу подарувати їм гарний настрій. Мабуть, за цим вони до мене й приходять. Така в мене думка, а як воно насправді, не знаю (сміється).

Є світові зірки, за якими ви стежите і в яких вам хотілося б навчитися чомусь?

Їх багато. Мені цікаво дивитись концерти Мераї Кері, Бейонс, Дженіфер Лопес, Мадонни, Ріанни, Кеті Перрі. Я дивлюсь, як вони себе поводять, будують рекламу, готують шоу, працюють над енергетикою концертів.

Вам доводилось бувати на їх виступах за кордоном?

Ні, я дивилась їх шоу на Youtube. Це погано, зрозуміло. Треба цей момент виправити та з’їздити.

Далеко не треба їздити, багато чудових фестивалів у сусідніх країнах в Європі.

Так-так, треба буде цим зайнятись.

У вас є перед очима якийсь загальний образ вашого глядача? Можливо, це чоловік середнього віку? Можливо, сім’я?

Так, є. В більшості – сім’я. Мій глядач – світлий, позитивний, усміхнений. Мені приємно бачити на концертах людей дуже різної вікової категорії. Ось там маленькі діти скачуть під пісні Ірини Федишин, а ось старші люди сидять, слухають. Я сама інколи трохи шокована тим, наскільки різні люди збираються у залі. Для мене це неочікувано, але дуже приємно.

Головна ваша аудиторія – на заході країни. До Дніпра, наприклад, ви взагалі ще не доїхали?

Якраз у цьому турі «Цвіте калина» ми нарешті зіграємо в цьому місті. У Харкові, Одесі я теж буду вперше. Західна Україна першою зрозуміла мене тому, що мій репертуар їй близький. Важливо й те, що я там росла і починала співати. Саме там мене чули на днях міст, перших сольних концертах та у ефірах місцевих радіостанцій. А зараз, завдяки тому, що мої пісні ставлять і на всеукраїнських станціях, потрохи і на сході дізнаються, хто така Ірина Федишин. До того ж, мої кліпи тепер є на всіх основних музичних каналах – М1, М2, Music Box, OTV. Тепер я можу собі дозволити розкручувати свою музику на всю Україну.

У вас є своє бачення того, як робиться хіт?

В мене пісні зазвичай народжуються швидко. Як правило, це стається під якимось сильним враженням, емоцією. Я сідаю за фортепіано та відчуваю, як музична фраза тягнеться – десь доверху, десь донизу. Розгортається, розвивається. Така пісня матиме набагато більше успіху, ніж коли ти сідаєш за фортепіано та думаєш: «Куди б цю фразу завернути, щоб вона була хітовіша?». У такої пісні шансів небагато. Глядач дуже точно відчуває щирість. Моя пісня «Долоньки» популярна тому, що я її відчула як мама, поділилась своєю радістю. Я дійсно пережила цю радість початку нового дня – коли я ще тільки прокидаюсь, а малий в колисці вже збудився й тішиться. Тепер кожен може примірити свою пісню на себе, тому вона й успішна.

Коли я вперше почув ваші пісні, я подумав, що вам, можливо, подобається радянська група «Мираж». Я вгадав?

«Мираж»? Ні! (Сміється). Ніколи її не слухала. Але я здогадуюсь, чому у вас така думка. Це, мабуть, через пісню «Цвіте калина». На одному з концертів ми познайомились з російською групою «Фристайл». І вони запропонували зробити кавер на якусь з їх пісень. Мені сподобалась «Цветет калина». Мені дали дозвіл перекласти її українською. Можливо, тому ви й пригадали «Мираж». Хоча я його ніколи не любила. Якщо вже казати про таку музику, то моє – це скоріше «Ласковый май».

Наостанок вам дуже чудернацьке питання. Чи є сенс у життя?

(Трохи здивовано). Звичайно, що є…

А якщо більш розгорнуто відповісти?

Попри все: багато з того, про що ми говорили, це метушня. Є більш цінні речі, на які треба звертати увагу. На жаль, наше життя дуже короткочасне. Я людина віруюча, тому вважаю, що після смерті ми всі будемо або у пеклі, або на небі. Тому треба прожити життя так, щоб потім потрапити не у вічні муки. Тому важливо завжди бути людяним, не лукавити, не обманювати. Кар’єра кар’єрою, але до всього треба ставитися із добрим серцем та холодним розумом.

Як ви оцінюєте у відсотках свої шанси на рай?

(Сміється). Не знаю… Я стараюсь. Всі ми люди, святих немає. Головне – помічати та визнавати свої помилки, хотіти бути краще, ніж ти є.