Ірина Наумець
Подружжя науковців, докторів психологічних наук Віталія Климчука та Вікторії Горбунової вже понад 10 років займаються індивідуальною психотерапією та дослідженнями у сфері психології.
Обоє разом мають понад 200 наукових публікацій, провели понад 100 тренінгів, консультацій. У 2007 році подружжя створили компанію для надання психологічних послуг у сфері бізнесу.
Вікторія працює у напрямках когнітивно-поведінкової терапії, монодрами, позитивної психотерапії, танцерухової терапії. Вона є керівником магістерської програми з клінічної психології з основами когнітивно-поведінкової терапії, розробленої за британською моделлю в Українському католицькому університеті.
Віталій є виконавчим директором Інституту психічного здоров’я УКУ і володіє знаннями зі схема-терапії, транзакційного аналізу, психодрами, когнітивно-поведінкової терапії.
Нещодавно подружжя відкрило в УКУ спеціалізований курс “Майстерня подружніх стосунків” і консультує як сімейні пари, так і тих, хто лише збирається створювати сім’ю.
Сьогоднішня розмова – про подружню дистанцію, вікову різницю, модель щасливої сім’ї та вміння долати кризу стосунків.
ЛЮДЕЙ ТРЕБА ПРИЙМАТИ ТАКИМИ, ЯКИМИ ВОНИ Є
– Чи завжди треба залучати психотерапевта як третю сторону до вирішення сімейної кризи? У теорії конфліктології посередник потрібен здебільшого тоді, коли стосунки зайшли у безвихідь.
Віталій: Є певна закономірність – краще попередити проблему, ніж долати її наслідки.
Краще мати здорове харчування, ніж потім лікувати хворобу. Ті ж закони спрацьовують і на рівні психіки. Краще не доходити до моменту кризи, здобути вчасно психологічних знань, пройшовши, приміром, груповий курс для подружніх пар.
Якщо ж криза вже виникла у стосунках – потрібна індивідуальна цілеспрямована психотерапевтична допомога.
– Чи є випадки, коли третя сторона лише нашкодить?
Вікторія: Фаховий психолог не нашкодить, бо у роботі з подружніми парами керується певними етичними та професійними принципами. Зокрема, він ніколи не стає на бік жодного з членів подружжя – а є лише медіатором, який пом’якшує кризу і допомагає знайти спосіб порозуміння.
Під час індивідуальної чи групової роботи з парами ми даємо багато домашніх завдань, як допомогти собі й іншому.
Окрім цього, фаховий психолог не критикує – він не може висловлювати критику щодо виховання дітей чи ведення домашнього господарства тощо. Людей треба приймати такими, якими вони є і допомогти їм вийти з безвиході.
Наш проект “Майстерня подружніх стосунків” є більш просвітницьким і може бути корисним для майбутніх пар, одружених і тих, хто готується стати батьками.
Цього люди вчаться у своїх родинах, але не всі виростали у зразкових сім’ях. До того ж, моделі стосунків у родинах партнерів можуть відрізнятися.
Любов – це насправді дієслово, і її треба творити двом людям.
– А чи можуть бути у фахових психологів помилки, і які вони?
Віталій: На відміну від нефахового психолога, фаховий помічає свої помилки і на них вчиться.
Типова помилка психолога – стати на чийсь бік і зруйнувати свої стосунки з парою.
Непрофесійно також приймати рішення замість подружжя, даючи їм конкретну вказівку: до прикладу – жити разом чи розійтися, як виховувати дітей чи вести сімейний бюджет.
Ще одна помилка – консультувати подружжя через кризу в стосунках і недогледіти розлад психічного здоров’я у одного з партнерів. Конфліктні стосунки можуть виникати через те, що хтось, до прикладу, має шизофренію чи перебуває у депресії.
Відтак, не можна консультувати, як подолати кризу, не визначивши її справжньої причини.
– Деякі подружні пари кожен черговий конфлікт полюбляють обговорювати зі своїми батьками або друзями. Це в якійсь мірі стає заміною консультації психолога, але часто з побічним ефектом…
Вікторія: Часто батьки й друзі роблять те, що заборонено у фаховій психотерапії. По-перше, вони стають на чийсь бік. По-друге, критикують ту сторону, на чий бік не стають.
Насправді це те, що руйнує стосунки. Той, на чий бік стаєш у конфлікті, почувається сильнішим і починає домінувати. І цим тільки підкидає хмизу до вогню.
Завдання психолога – знайти вихід у родинних конфліктах, адже це можливість щось змінити.
На жаль, рідні часто проявляють емоції замість того, щоб пропонувати вихід із конфлікту. І лише ті рідні, які з мудрістю підходять до ситуації, можуть сприяти порозумінню.
Якщо родичі мали упереджене ставлення до вашого партнера ще до весілля, навряд чи вони зможуть об’єктивно оцінити, що відбувається у вашій сім’ї і як це вирішити з виграшем для обох.
ПРОБЛЕМА В ТОМУ, ЩО ЛЮДИ НЕ НАВЧЕНІ РОЗМОВЛЯТИ ОДНЕ З ОДНИМ
– У психології існує поняття кризових періодів сімейних стосунків, зокрема, найбільш поширені – 2, 5, 10 років. Начебто саме тоді почуття холоднішають, і люди поступово втрачають захоплення одне одним? Чи дійсно це так і як вберегтися від цього?
Віталій: Треба зрозуміти, звідки взялися уявлення про такі періоди.
Здебільшого найпоширеніші цифри кризових періодів – це результат досліджень подружніх пар із різним стажем сімейного життя, за участі великих вибірок.
Узагальнення з’являються саме після таких масових досліджень, тому їх важливо не сприймати як жорсткі закономірності.
Це, так би мовити, середня температура по палаті. Тобто вона статично існує, але з неї ніякої користі.
Періодизація втрачає сенс, оскільки щодалі від дитинства, тим більше відрізняються біологічні закономірності розвитку – від соціокультурних.
Результати американських досліджень щодо моделей поведінки, проведених кілька років тому, можуть не відповідати нашій культурі на даному відрізку часу.
У британській культурі результати могли б бути зовсім іншими, і так з кожною окремою культурою. Є багато інших чинників, які впливають на результати таких досліджень.
Скажу, що знання так званих “періодів кризи” не допомагає у роботі психолога, навпаки – на обох партнерів накладає очікування кризи щоразу, коли цифра спільного життя наближаться до 2, 5, 10 років.
Вікторія: Кризи не стільки пов’язані з роками, скільки з подіями в родині.
Є періоди достатньо складні – наприклад, народження дитини, втрата роботи, зміна місця проживання, різке погіршення стану здоров’я одного з партнерів, матеріальний стан, потреба жити з батьками, потреба догляду за батьками, дитячі хвороби – це все може погіршити стосунки. У таких ситуаціях багато залежить від економічного стану родини, домовленостей і цінностей.
Гострота кризи буває дуже різною і залежить від конкретних обставин. Тривале проживання членів подружжя на відстані також може погіршити стосунки.
– Деякі люди під час кризи приймають рішення пожити окремо. Але чи допомагає це? Чи варто так робити?
Віталій: Часто рішення пожити окремо – це наслідок невміння витримувати важкі емоції у стосунках. Мовляв, мені боляче, важко – розійдімося на деякий час.
Але любов твориться разом.
Коли ми менше спілкуємося – стає менше того, що нас об’єднує. Що менше того, що нас об’єднує – то ми стаємо далі одне від одного. Найчастіше після таких “пауз” люди не сходяться.
Багато в чому це пов’язано із сприйняттям невдач. Дуже часто складнощі у стосунках сприймаються як якісь невдачі. Аби застерегти себе від невдач, деякі люди відмовляються будь-що робити, і втікають від проблеми, але це не допомагає будувати стосунки – це допомагає лише уникати невдач як болючого досвіду.
Коли хтось у подружжі прагне самоти, треба з’ясовувати причини.
Інколи обом важливо посидіти наодинці й подумати. Але важливо, щоб ці хвилі самотності були синхронними. Щоб кожен у парі давав можливість іншому бути самому, але коли потрібні одне одному – вони могли бути разом.
Вікторія: Психолог не може давати однозначних відповідей. Він не знає, що краще буде для тієї чи іншої людини. Він не живе її життям.
Пораду жити разом чи окремо може дати подруга.
Конфлікти – це не є погано. Це досвід, як навіть після кризи зберегти стосунки, як навчитися витримувати емоції іншого. І його можна здобути, лише будучи разом, а не під час паузи у стосунках. Двоє людей мають ставати ближчими, щоб з’являлися спільні погляди на речі.
Перш ніж починати стосунки, треба усвідомити, наскільки ти готовий змінитися. Бо саме це визначає успіх твоїх стосунків. Хтось потребує менших змін, хтось – більших.
Уявіть собі гору, а біля неї двох людей з лопатами. Вони копають з двох боків. Коли хтось кидає лопату, то іншому треба набагато більше прокопати.
– А чи має бути дистанція у стосунках, щоб люди мали свій власний простір? Чи варто розставляти межі до своєї особистості – межі поваги до інтересів, вільного часу, бажань?
Вікторія: Немає ніяких категоричних правил для сімейних взаємин. Кожен у подружній парі має різний сімейний сценарій. У сім’ї дружини у неділю була спільна сімейна вечеря, а в сім’ї чоловіка – вечеряли разом кожного дня.
Кожен бачить норму по-різному. Якщо зважати на поради батьків і друзів, то здебільшого своїми порадами вони затягують у свій сценарій і не дають побудувати новий.
Основне правило щасливого життя – з людьми треба завжди говорити. Родина має домовитися, що дозволено, що – ні, і які межі дозволеного.
Віталій: Проблема в тому, що люди не навчені розмовляти одне з одним.
Замість цього починають здогадуватися, накручувати і уявляти. Чоловік, мовляв, має здогадатися, які квіти подобаються жінці. Але звідки він має про це знати? Чому б йому просто про це не сказати? І причин для конфліктів стане на один менше.
Варто говорити про свої бажання, очікування, мрії. Якщо ми не говоримо, то виглядає так, наче інша людина просто не йде нам на зустріч.
Хтось чекає принца на білому коні з букетом троянд, але в принца може бути чорний кінь і в руках – волошки. Він не знає ваших уподобань, а ви накинулися на нього: “Так як ти так міг?”
– Мені здається, що описати модель щасливої подружньої пари досить складно, адже в кожного свої уявлення про щастя. Є такий вислів: “Моє щастя може тобі не підійти”.ЯКЩО ЦЕ ДОМОВЛЕНІСТЬ ДВОХ ЛЮДЕЙ – ТОДІ ЦЕ НОРМА
Одні люди вірять у патріархальну модель сім’ї, інші – в матріархальну. З позиції якої моделі ви описуєте щастя у сімейних стосунках? Чи взагалі з психологічної точки зору можна говорити про зразковість подружніх взаємин?
Вікторія: Фаховий психолог ніколи не нав’язує своїх цінностей. Ми не знаємо, яка модель сім’ї підійде тій чи іншій парі. Вони самі мають про це домовитися – патріархальна чи матріархальна модель.
Немає загального рецепту щастя для всіх родин, бо в кожного воно справді своє. Кожне подружжя – це окрема територія. Психотерапевту може навіть не все видаватися прийнятним, але якщо це домовленість двох людей – тоді це норма.
Коли люди тривалий час разом – вони вчаться розуміти одне одного. Треба вчитися говорити, вчитися витримувати емоцію одне одного – приймати одне одного роздратованим і незадоволеним.
Тоді люди настільки зближаються, що з’являється навіть вміння читати думки одне одного.
Віталій: Одне подружжя вже довгий час прожило разом. Щоранку дружина готувала собі й чоловікові бутерброд. Вона дуже любила шкоринку, але завжди віддавала її чоловікові.
На 30-річчя їхнього шлюбу вона вирішила зробити навпаки. Чоловік подякував і зізнався, що протягом усіх 30 років очікував, що одного ранку йому таки дістанеться не шкоринка.
Вони не отримували те, що хотіли – бо не обговорили, хто що любить.
– Коли один із партнерів у подружжі весь час змушений догоджати іншому, а інший ніяк не поступається, це може виснажувати?
Віталій: Кожен у подружжі може повторювати модель стосунків батьківської родини.
Чоловік звик до авторитарного тата, а дружина – до авторитарної мами. Якщо моделі співпадають – обоє задоволені. Якщо ні – треба домовлятися.
Буває й таке, що на перший погляд неідеальні стосунки насправді приносять задоволення кожному із партнерів.
Жінка може захоплюватися чоловіком, який гарно виглядає на публіці, є інтелектуалом, проте не є хорошим господарем.
Інша цінуватиме свого чоловіка за рівнем його зарплати, а не за його інтелектуальним рівнем і кар’єрним статусом. У кожного свій типаж бажаного чоловіка чи жінки.
Якщо кожен у подружжі готовий поступатися, то це робить життя простішим.
Обговорюючи моменти, які не подобаються, важливо проговорювати свої відчуття, називати емоції і пояснювати причини, а не говорити загальними фразами.
До прикладу, можна сказати: “Ти приділяєш мені дуже мало часу” або “Мені самотньо, коли ти довго затримуєшся на роботі”.
Обом у подружжі треба навчитися запитувати, слухати і домовлятися.
 |
| Віталій: “Кожен у подружжі може повторювати модель стосунків батьківської родини. Якщо моделі співпадають – обоє задоволені. Якщо ні – треба домовлятися” |
– Доводилося чути, що пари, які одружуються без особливих почуттів, часто більш щасливі в шлюбі, ніж ті, які вступали в шлюб у пориві емоцій.
У середині 20-го століття проводили дослідження, які жінки відчувають себе більш щасливими у подружжі – американки, європейки чи індуски. За результатами, більш задоволеними були індуски, чоловіків для яких обирали батьки. Чому так трапляється?
Вікторія: Певні уявлення про щасливу сім’ю передаються з покоління в покоління як культурна данина. Це сімейний сценарій, який батьки передають дітям.
Але часи змінюються, і змінюються погляди. Якщо колись батьки у більшій мірі впливали на вибір подружнього партнера, то зараз цей вплив послабився.
У стосунках треба розрізняти закоханість, сексуальний потяг і власне кохання. Треба розуміти, що емоції є мінливими, а вміння цінувати одне одного є вічним. І треба розуміти, що саме керує моїми емоціями – гормони чи усвідомлене рішення.
Коли закоханість вгасає, то залишається людина, якій треба прати шкарпетки.
Коли люди по-справжньому кохають одне одного – почуття стають сильнішими і з’являється більше захоплення і поваги одне до одного.
Віталій: Коли люди цінують одне одного, то мають внутрішній ресурс витримати складні періоди подружнього життя. І навіть роздратовані чи посварені, вони усвідомлюють, що хочуть бути саме з цією людиною.
Коли люди перестають цінувати одне одного – тоді вони легко розлучаються. Одні стосунки змінюються іншими і так постійно.
СІМЕЙНИЙ ДИСКУРС МОЖНА ТВОРИТИ НА РІВНІ МІСТА І ДЕРЖАВИ
– Якщо емоційне захоплення ще не є гарантією успішних стосунків, то що є тим фундаментом – спільність інтересів, цінностей чи щось інше?
Вікторія: Важливе все. Спільні цінності з’являються тоді, коли люди йдуть спільною дорогою.
Якщо в обох партнерів подібні сімейні сценарії з батьківських родин, більше ймовірності, що вони матимуть спільні цінності.
Про все решта можна домовлятися і обговорювати. Спільні рішення з’являються після спільно проведеного часу.
– Вікова різниця може бути ризиком для стосунків, чи це більш стереотипне уявлення? Погляди на ідеальну різницю і гендерні ролі змінюються. Зараз вже нікого не здивує, коли жінка старша за чоловіка на 10 років.
Вікторія: Вік – це не той фактор, який впливає на щастя у шлюбі. Знаю подружжя, які щасливі з великою різницею у віці, і тих, які нещасливі – з ідеальною віковою різницею.
Перш за все треба з’ясувати, що кожен очікує від таких стосунків. Чоловік може знаходити в старшій жінці те, чого не мають молодші. Хтось може шукати собі турботливу дружину, таку як мама, а хтось – шукає собі турботливого чоловіка, такого як тато.
Це не є ані добре, ані погано. Якщо пару це влаштовує, то все чудово.
Ризики виникають тоді, коли один переростає іншого. Коли люди віддаляються в інтересах.
Важливо, як вони себе відчувають і сприймають на свій вік. Загалом усі випадки є індивідуальними.
Поширений стереотип – коли відповідальність за успішність чоловіка перекладають на жінку. Мовляв, коли жінка добра – то й із чоловіком все гаразд.
Також хибним є уявлення, що жінка може врятувати чоловіка від алкоголізму. Таку залежність лікує тільки психотерапевт, і то не у всіх випадках.
Ще один стереотип – чоловік має заробляти гроші й утримувати всю сім’ю. Але є родини, в яких жінка фінансово забезпечує сім’ю, а чоловік – доглядає за дітьми. І їм обом так комфортно. Знову ж таки, усе залежить від домовленостей і особистих уподобань.
– Зараз в уряді створюють посаду Уповноваженого з питань сім’ї і сімейної політики. Як ви гадаєте, чи потрібно це? Наскільки суттєво заходи на державному рівні зможуть вплинути на міжособистісні подружні взаємини кожної окремої сім’ї?
Якщо сімейна політика – це творення сімейного дискурсу, то, звичайно, такі заходи зможуть вплинути.
Ми відчули різницю в поцінуванні родини як такої, переїхавши з Житомира до Львова.
У Житомирі на курси приходило менше людей, і часто лише хтось один із подружжя, – а у Львові значно більше. Тут більше розвинений інститут сім’ї. Думаю, це пов’язано із вищим рівнем духовності і плеканням сімейних цінностей.
Якщо сімейний дискурс можна творити на рівні міста, то на рівні держави – також.
Але тут зовсім не йдеться про ініціативи законів, які щось забороняють, а радше про творення простору в якому родини могли б вчитися будувати стосунки.
The Author
Comments