Головними моментами осіннього циклу були звичаї, приурочені до завершення збору врожаю чи повернення худоби з літніх пасовищ — полонин (у Карпатах). У них, як і в попередніх циклах, фрагментарно відображена головна селянська турбота — забезпечення родючості полів, плодючості худоби, продовження людського роду. А це і є основною ідеєю осіннього обрядового циклу. Його рамки в сучасній інтерпретації охоплюють період від перших серпневих днів (день пророка Іллі) до дня святого Пилипа (27 листопада), після якого настає зимовий піст — Пилипівка, що триває аж до Різдва. Вже перший день серпня, присвячений преподобній Мокрині (в народі — Мокрині), визначає погоду на прийдешню осінь. З цього приводу люди казали: «Свята Мокрина осінь приносить». Якщо у цей день падав дощ, то вважали, що уся осінь буде дощовою.

Одним з важливих осінніх свят день пам’яті мучеників Маккавеїв — у народі його називали Маковія, Першого Спаса, Спаса на воді (14 серпня). Ще напередодні, у день праведного Євдокима, жінки й діти йшли до лісу, на луки збирати квіти і трави. Перев’язували їх житнім чи пшеничним вінком, встромляли головки маку і воскову свічку. Цей своєрідний букет перев’язували кольоровими нитками чи стрічками. Вранці наступного дня з тими «маковейчиками» йшли до церкви. Крім посвячення «маковійчиків», у багатьох місцевостях відбувалося освячення криниць. Від Маковія починався Піст — Спасівка, який тривав до Успіння Пресвятої Богородиці (28 серпня).

Другим важливим святом був день Преображення Господнього. Його називали Спасом (19 серпня). У цей день святили яблука та груші, які заборонялось їсти, поки вони не будуть освячені. Виходячи з церкви, люди обмінювалися посвяченими осінніми дарами. Ними цього дня обдаровували також бідних. Гуцули, крім фруктів, приносили з собою до церкви воду в глечиках і калачики, якими наділяли жебраків, обмінювалися між собою «за померлі душі». Кожен обдарований повинен був з’їсти бодай шматочок свяченого яблука, закусити калачиком і запити свяченою водою. На Слобожанщині для цього пекли пироги з яблуками і мастили їх медом. Подібні яблучаники відомі й бойкам. Одночасно скрізь по церквах відбувалися панахиди на честь покійних родичів.

28 серпня відзначали Успіння Пресвятої Богородиці. У центральних районах України цей день називали Першою Пречистою, волиняни — Силенним, галичани — Першою Маткою. Як і на Спаса, приносили до церкви святити різне зілля, в тому числі обжинкові вінки жита, пшениці, але найчастіше — льону і конопель. Зілля зберігали протягом року, клали до труни чи обкурювали хати під час грози. Вінки брали з собою у поле, як ішли вперше засівати ниву. Зерно витереблювали у полі руками і змішували з посівним насінням, а солому клали у формі хреста на загоні, присипаючи середину землею. Цього дня закінчувався спасівський піст і розпочиналась пора весіль. Недаремно в народі казали: «Як прийде Перша Пречиста, принесе сватів нечиста».

Обрядові дійства цих свят — своєрідні окрушини дохристиянських торжеств, які припадали на пору збирання меду, фруктів, збіжжя. Свідчать про це й відповідні народні назви Спасів: перший — Медовий, другий — Яблучний, третій — Хлібний. До них приурочені в народі обжинкові звичаї та обряди — своєрідний апофеоз річного календарного кола. Жниварська обрядовість розпочиналася зажинками — обрядами, що супроводжували початок жнивної пори. Припадали вони вже на час святкування дня апостолів Петра і Павла. Очевидно, у давнину зажинки теж були важливим народним святом. До цієї події хлібороби чисто зодягалися, дівчата причепурювалися квітами. У «легкий» день (а таким у народі вважали вівторок або четвер) з хлібом — «зажиначем» ішли зажинати достигле збіжжя. Першого снопа, званого «воєводою», «зажинком», урочисто приносили додому і ставили у світлиці, де він стояв аж до кінця жнив. Хазяїн частував женців або сусідів безпосередньо в полі або вже потім, удома. Під кінець XIX ст. зажинковий ритуал зазнав певного спрощення. У Карпатах, коли ішли перший раз жати ниву, то брали з собою хліб. У полі, скрутивши жменю колосся, клали на хліб, а господар звертався: «Господи, помагай!» Перехрестившись, зачинали жнива.

Завершальним актом були обжинки. Вони сприймались більш урочисто: жниці в’язали останнього снопа і плели з колосків обжинкові вінки, їх прикрашали квітами та стрічками. Вродлива й працьовита дівчина несла такий сніп і вінок до села у супроводі всіх женців. Ця жниварська процесія обходила сільські двори, вітаючи господарів із закінченням жнив. Як супровід — лунали обжинкові пісні. Сусіди групами збирали «складчину». Подекуди святковою вечерею частували женців господарі зжатої ниви, подекуди — батьки «царівни», «княгині», «молодої» — дівчини, яка несла з поля вінок. Як бачимо, і тут присутні весільні мотиви.

Але найцікавішим і, очевидно, найдавнішим в обжинкових дійствах був звичай «завивати бороду», що гарно оспіваний в обжинкових піснях. Дожинаючи ниву, женці залишали на полі до десятка незжатих стеблин з колосками. їх заламували на схід сонця, перев’язували у кількох місцях «червоною стрічкою». Місцями цю «бороду», або «обжинок», прикрашали квітами. Щоб стебла не падали, їх підпирали палицею. Навколо «бороди» прополювали траву, клали під стебла клаптик полотна — білу хустину, а на неї — окрайчик хліба і сіль. У деяких місцевостях навколо «бороди» женці частувалися. У народі пояснювали, що «бороду» на ниві залишали «для перепілки», «на оборіг», «щоб горобці мали що їсти і миші мали де сидіти» і т. ін.

Як бачимо, зміст цього обрядового акту забувся. Невідомо, як відбувалися обжинки до прийняття християнства, бо якихось згадок про це немає. Існують лише найрізноманітніші гіпотези. Мабуть, варто шукати оту народну основу за аналогією з діями щодо останнього снопа. Власне останній сніп і нажинали з недожатого клаптика ниви, де й залишали на «бороду». Його теж урочисто несли з поля додому, де він необмолочений стояв до Різдвяних свят. А на Свят-вечір, як ми вже знаємо, його вносили до хати і, як поважному гостеві, виділяли найпочесніше місце у світлиці. До речі, білоруси також в’язали останнього снопа, якого називали «бородатим». Якщо ж у домі протягом року був покійник, то останній сніп туди урочисто не несли; залишали у полі пташкам і мишам — на помин душі.

Більш виразне свідчення знаходимо у мордовських жни¬варських обрядах. Мордва сприйняла християнство значно пізніше, аніж наші предки, а тому й краще зберегла свою прадавню обрядову основу. Мордвини не знали ні останнього снопа, ні «бороди». Але якщо до жнив у родині був покійник, то для нього залишали цілу смужку незжатого збіжжя. Через декілька днів старші жінки з онуками виходили на місце жнив, називали покійника на ім’я, урочисто повідомляючи йому, що то для нього залишена недожата нива. Погостившись принесеними з собою печивом і брагою, повертали додому. А вже після них виходили на поле усі родичі померлого. Вони дожинали залишену йому ниву. А потім влаштовували на стерні своєрідну трапезу, під час якої згадували добрим словом небіжчика.

Так чинили саратовські мордвини. У самарських мордвинів дещо інший обжинковий ритуал. Тут родичі не тільки приносили з собою напої та наїдки, а й на місці дожинків розпалювали вогнище. Потім кожен присутній зжинав по декілька жмень збіжжя, кладучи колоссям у бік недожатої ділянки. Вижате залишали на місці, не зв’язуючи у снопи. Дожавши, ставали всі у ряд, вклонялися тричі до землі й казали: «Діду, бажаємо, щоб Бог дав тобі на тому світі вічний спокій, а нам — добре здоров’я». Потім тут же влаштовували трапезу, скакали, звеселяючись, біля вогню. Рештки від трапези — кістки і шкаралупу від яєць — обов’язково кидали у вогнище. Так щорічно поминали на жнивах покійника, допоки не помер хтось старший у роді.

Звичайно, в українському обжинковому обряді всього цього немає. Зате збереглася назва останнього снопа — «дід», «дідух». Очевидно, така назва походить від того, що він призначався для діда — покійного предка. Оскільки покійні предки на Свят-вечір відвідують живих, то й їхній сніп мусить бути на видному місці. Він служить своєрідним свідченням поваги і шани живих до своїх покійних предків. Отже, обжинковий сніп — це сніп для покійних предків. Те ж саме значення має і обжинкова «борода», яку залишали у полі. Жниварська обрядовість, хоч і безпосередньо вплетена в господарське життя, має таку ж двочастинну структуру, як і в інших святкових циклах, — «зустріч» і «проводи». Перше узгоджується з зажинками, друге — з обжинками. В них повторюються ті ж поминальні, весільні чи інші мотиви, які властиві річному обрядовому колу. Вони не мали чітко визначеної дати, бо залежали від часу дозрівання злаків. Але були приурочені до церковних дат — святкування Маковія, Спаса, Успіння Пресвятої Богородиці.

Важливим був день преподобного Симеона Стовпника, або Семена, на який припадає початок церковного року (14 вересня). У народі цей день вважали присвятком. Але до нього були приурочені давні звичаї ремісників, присвячені вшануванню вогню, при якому працювали впродовж довгих осінніх вечорів. У центральних районах України влаштовували «Свіччине весілля», що тривало цілий тиждень. Вранці на Семена до хати сходились сусіди, родичі. Заквітчували свічку, засвічували її і ставили урочисто на стіл. Після цього починалася гостина. На Поліссі у кожній хаті урочисто запалювали «посвіт», «лучник», «каганець». Він мав горіти до Великодня. При ньому кожен майстер намагався «засидіти вечір» — розпочати якусь роботу. В день Семена закінчувалася молодіжна «вулиця», починалися вечорниці.

На «Михайлове чудо»— день чуда архангела Михаїла (19 вересня) святкувань не влаштовували, але намагались усе-таки уникати важких робіт чи в полі, чи вдома. Не можна було орати, сіяти, обмолочувати снопи, складати сіно, вирубувати капусту і т. ін. Гуцули вірили, що цього дня не треба ні з ким сваритися, а тим паче — проклинати, бо прокльони тут же можуть справдитися.

Великим святом був день Різдва Пресвятої Богородиці (21 вересня). У народі його називали Другою Пречистою, чи Другою Маткою. До нього колись пекли калачі, готували різні страви, влаштовували гостини, про які згадувалось і в давніх пам’ятках наших предків. Дівчата цього дня до сходу сонця молилися до Богородиці з проханням подати їм добрих і багатих женихів.

У день Воздвиження Чесного Хреста (27 вересня) повсюдно дотримувалися посту. На Бойківщині того дня варили пісну картопляну юшку— «сапорок» і пекли пироги з яблук — «ябчаники». Згідно з народними повір’ями, у цей день земля «здвигається» до зими. Коли задзвонять церковні дзвони, в певних місцях земля «роздвигається», і плазуни (гадюки, змії, ящірки) в ті отвори ховаються на зиму — до Благовіщення. На землі залишаються лиш ті, які «прогрішили» за літо — вкусили когось. Тому цього дня категорично заборонялося йти до лісу чи в поле.

З Покровою Пречистої Богородиці (14 жовтня) найтісніше поєднані весільні мотиви. З цього дня починалася пора осінніх весіль. На Покрову дівчата на відданні молили Богородицю швидше послати їм щасливу пару.

Поминальні мотиви характерні для дня пам’яті апостола і євангеліста Луки (31 жовтня). Вони чітко виражені у відзначенні суботи, яка передувала цьому дню. На Слобожанщині колись у таку суботу спеціально влаштовували поминання покійних предків. До неї готувалися, як до важливого свята. До церков, де відбувалися панахиди, несли хліб, яйця, мед, бублики. Після відправи влаштовували вдома урочисті гостини, на які запрошували родичів, сусідів, знайомих.

Цього дня щедро обдаровували жебраків, немічних, калік. У день Луки уникали важких робіт. Поліщуки, наприклад, не пряли. У них побутувала примовка: «Не пряди на Луки, бо покрутить руки». У Карпатах не працювали в лісі, бо зрубане на Луки дерево точить черв’як. Не можна було волами перевозити зрубану деревину, щоб віл «не підбився», а потім не проклинав свого господаря, що примушував його працювати на Луки. У тих заборонах бодай фрагментарно виражено мотив поминання предків.

Ці поминання приурочувались до субот, які передують дню великомученика Дмитрія Солунського (8 листопада) та Собору архангела Михаїла (21 листопада). Святкування починалося відправами в церкві, а завершувалося святковою трапезою вдома. Місцями після закінчення панахиди влаштовували спільні обіди біля церков. Згодом у церкві їли по черзі коливо (кутю), а обіди влаштовували вдома. Для цього готували переважно страви, які любили «діди», тобто традиційні для певної місцевості святкові страви.

За обідом з кожної страви по ложці відкладали в окрему посудину і ставили на ніч на вікно. Тут же виставляли глечик з водою, вивішували рушник — щоб душі померлих могли помитись і пообідати. Гуцули в «дідову» Дмитрівську суботу справляли своєрідні осінні «гробки». Цього дня навіть найбідніші гуцули виносили на гроби своїх родичів святкові страви, а багатші влаштовували там цілі гостини. На гроби клали хліб з запаленими свічками. Після відправи гостилися, обмінювалися стравами «за простибіг», обдаровували хлібами бідних і жебраків — «за померлі душі». Подібно відзначали і михайлову «родительську суботу», відому в східних районах України, на Поліссі. На Холмщині до урочистого поминання покійних спеціально випікали круглий пшеничний пиріг, приправлений, як і коливо чи кутя, медом. До і після обіду всі присутні молилися «за померлі душі». Частину першої чарки виливали під стіл. Під час обіду заборонялося човгати ногами під столом, щоб не вдарити когось з «невидимих гостей», які, згідно з народним повір’ям, навідували своїх кревних.

Завершувалося осіннє обрядове коло передріздвяним постом, званим Пилипівкою. На день смерті апостола Пилипа(27 листопада) влаштовували заговини, або, як казали в Галичині, «запусти». Ходили в гості до родичів, кумів, сусідів. Наступного дня ті, що спільно влаштовували «пилипівські заговини», приходили, як і в перший день Великого посту, «полоскати зуби». А в східних районах України, як і під час Масляни, побутував колись звичай «в’язати колодку». її в’язали батькові за те, що сина не оженив, а матері — що доньку заміж не видала впродовж осінньої пори. В осінньому циклі, який завершував річне календарно-обрядове коло, знову повторюються всі мотиви, властиві для інших циклів. Так формувалося безперервне циклічне обрядове коло святкових дат з різними атрибутами і символами, але одними і тими ж мотивами.