Фільм Рубена Естлунда, жанр якого визначають як комедію, є радше гострою сатирою над сучасним західним суспільством. У 2017 році стрічка здобула Золоту пальмову гілку Каннського міжнародного кінофестивалю.

Знятий у копродукції Швеції, Німеччини, Франції й Данії, «Квадрат» також став тріумфатором цьогорічної премії «Європейський кіноприз» (European Film Award), яку присуджує Європейська кіноакадемія. Понад три тисячі членів академії із десятків країн Європи визнали «Квадрат» найкращим фільмом 2017 року і найкращою комедією 2017 року, Рубена Естлунда — найкращим європейським кінорежисером і найкращим європейським сценаристом, а виконавця головної ролі Класа Банга — найкращим європейським актором. Відзначили вони також художницю-постановницю фільму Йозефіну Асберг.

«Квадрат» розповідає про куратора музею сучасного мистецтва Крістіана, який потрапляє у вир пригод після крадіжки телефона й гаманця. Саме цього йому коштувала небайдужість до перехожих на вулиці. Згодом Крістіан вистежив апарат в інтернеті та за порадою колеги розклав по поштових скриньках будинку, в якому той опинився, вимогу повернути вкрадені речі. Потім він сам здивується, що так вчинив. Зовсім неочікуваними для нього виявляться й подальші події: звинувачення з вуст незнайомого підлітка, роман з американською журналісткою (яку чудово зіграла зірка серіалу «Розповідь служниці» Елізабет Мосс), скандал через піар-кампанію виставки й  осудливі погляди доньок…

Стильного, рафінованого й дещо втомленого від життя боса в царині сучасного мистецтва блискуче зіграв Клас Банг. А режисер Рубен Естлунд — любитель несподіваних поворотів сюжету й перевірок глядача на моральність і почуття гумору, здається, перевершив свій попередній фільм «Форс-мажор» (2014), також гідно оцінений критиками.

І режисер, і актор поспілкувалися з групою журналістів із різних країн, серед яких пощастило бути й журналістці «Детектора медіа». Розмови з Рубеном Естлундом і Класом Бангом відбувалися окремо.

Рубен Естлунд

— Рубене, останнім часом шведські комедії здобувають багато нагород…

— Я не знаю, чому ми стали такими смішними. Це щось новеньке: раніше нас, шведів, вважали меланхолійними. Але це цікаво. Мого колегу Роя Андерссона з його «Голубом, що сидів на гілці, розмірковуючи про буття» Європейська кіноакадемія нагородила за комедію. Потім «Людину на ім’я Уве» Ганнеса Голма. А тепер ми. Нас дещо здивувало, що «Квадрат» усюди відзначають як комедію — навіть у США. Хоча я погоджуюся, що фільм смішний. Але я би сказав, що це радше сатира, ніж комедія. Сатира на сучасне мистецтво й фільми про сучасне мистецтво.

Й у «Форс-мажорі», й тут я хотів розповісти про нордичний характер. Я живу у Швеції й беру теми з нашого суспільства. Звісно, я й підходжу до них дещо зі шведського боку. Мені завжди цікаво, що журналісти з-за кордону відзначать у фільмі «типово шведського». Але більшість ідей, я думаю, зрозуміла людям зі всіх країн.

— Як ви ставитеся до сучасного мистецтва, з якого іронізуєте у фільмі?

— Я скептичний до певних видів сучасного мистецтва, так само як і до жанру артхаусних фільмів. Вони можуть бути настільки передбачуваними й дурними! Як і, скажімо, блокбастери. Я прагну знімати фільми, які не потраплять у категорію артхаусу. Я хочу зробити роботи дикими, водночас розважальними й такими, що ставлять важливі питання. У Європі колись подібного було більше. Я дивлюся фільми Луїса Бунюеля й Ліни Вертмюллер і бачу в них видатний сатиричний підхід, але водночас і важливу розмову про економіку та ієрархію.

Приємно, що видання The New York Times включило «Квадрат» до переліку головних арт-подій року. Його таким визнали арт-журналісти, а не кінокритики.

До слова про сучасне мистецтво. Я викладаю в Гетеборзькому університеті режисеру. Прямо поряд із нами у приміщенні розташований мистецький факультет. Текст-нісенітниця на початку «Квадрата» про «Виставку — не виставку», який читає Елізабет Мосс, я знайшов у професора цього факультету. Він його написав, а я вкрав, не спитавши.

— Чому, на вашу думку, фільм так добре сприйняли?

— Я думаю, справа в тому, що мій підхід у цьому фільмі дещо інший, ніж зазвичай буває в комедії. Адже часто в цьому жанрі завдяки подачі й музиці глядачу повідомляють: «Оце має бути смішним». У моїх фільмах, як мені здається, аудиторія на 100 % не знає, чи може з певних сцен сміятися. Аж раптом у фільмі стається відверто смішна сцену — й люди замислюються: «А тут можна?». Тож усе це балансує на межі й мені це дуже подобається. Саме через це, я думаю, фільм добре сприйняли й критики, й ширша аудиторія — причому всюди.

— Кінцівка у фільмі «Квадрат», на відміну від ваших інших стрічок, оптимістична. Герой переживає переродження, намагається щось змінити на краще…

— Може, я старію й аналізую зроблені мною самим колись помилки й тому більше пробачаю? Хоча для мене кінцівка — солодко-гірка. На неї мене надихнув шведський вірш. У ньому розповідається про людину, яка погано повелася з кимось і хоче вибачитися. Проте вона довгий час шукає цю людину й не знаходить. Це поезія про те, що герой урешті до старості має жити з почуттям провини за те, що зробив, і пам’ятати про це. Адже в кожного буває цей момент, коли ти хочеш взяти на себе наслідки власної поведінки, але момент уже минув. Тож для мене це доволі… сувора кінцівка. Зокрема, це помітно в останній сцені, коли доньки дивляться на Крістіана й раптом бачать, що він не тільки тато, а й людина. Сповідаюся, що це хороший момент фільму.

— Ви думаєте про Оскар? (Розмова відбувалася ще до оголошення номінантів. — Ред.)

— Не надто, але я витрачаю багато часу на подорожі: покази й потискання рук. Зокрема й у Лос-Анджелесі. Клас Банг також їздить. І не дарма — його вже запросили на помітну роль.

В американців є чутливість до драматургії, тож я сподіваюся, що ми маємо шанс на «Оскар».

— Як, на вашу думку, присутність сатири у фільмі впливає на номінацію?

— Я вважаю, що негативно це не впливає. Наша «Золота пальмова гілка» — тому підтвердження. Якщо згадати історію, то є стільки видатних режисерів, які працювали в жанрі комедії чи сатири. Мені здається, в наш час у нас досі існує упередження щодо комедій — наче це апріорі щось дурне.

— Ви завжди знімаєте фільми за своїми сценаріями. Це ваша принципова позиція?

— Я читаю багато сценаріїв, але мені рідко щось подобається, тому працюю зі своїми.

Хоча був один чужий, який я хотів утілити. Йдеться про американський фільм «Пасажири» про просто фантастичну екзистенційну ситуацію (стрічка 2016 року, яку врешті зняв норвезький режисер Мортен Тільдум; у головних ролях — Кріс Претт та Дженіфер Лоуренс. — Ред.). Я захотів змінити кілька речей. Хотів, щоб разом із головним героєм летіла його родина й після пробудження в космосі він мусив вибирати, кого розбудити — дружину, дитину чи когось із незнайомих йому людей. Продюсери були близькі до того, щоб дозволити це мені, але таки не погодилися.

— Яким буде ваш наступний фільм?

— Наразі я працюю над фільмом «Трикутник суму». Це просто збіг, що після «Квадрата» буде «Трикутник», хоча ми з продюсерами вже жартуємо, що наступна стрічка матиме назву «Восьмикутна плутанина» і буде нескінченною.

У назві «Трикутник суму» я маю на увазі зморшки між бровами, які виникають, коли у вас багато проблем. Розумієте, про що я? Та не хвилюйтеся, це можна виправити за 15 хвилин завдяки ботоксу!

Справа в тому, що моя дружина — фотограф у сфері моди і краси, й вона мені багато про все це розповідає. Мені цікава концепція, що краса може бути трансформована в економічну цінність. Якщо подумати про різні цінності, які ми маємо, — гроші, освіту чи талант… Усі вони дають нам змогу просуватися вперед у суспільстві, «перерости» те, ким ми народилися. Виявляється, це ж може робити й краса — навіть якщо ви не здобули інших цінностей.

У Швеції от провели опитування серед підлітків: якщо потрібно було б обирати, то вони більше хотіли би бути розумними чи красивими? Вони обрали друге.

Цікаво й те, що чоловіки-моделі перебувають на найнижчому щаблі ієрархії. Їх навіть не називають моделями, натомість кажуть «моделі-чоловіки» (male models). Їх ніколи не називають на ім’я — просто модель. Фотограф каже їм на фотосесії: «Зроби щось». Це такий дивний процес! Моделі на 100 % сприймаються як об’єкт. І попри це, вони мають певну позицію, ми на них дивимося, читаємо про них. Чоловіки мають удвічі меншу за жінок зарплату. В цій сфері багато геїв у топ-менеджменті, й вони вирішують, чи давати комусь роботу. Це така сувора індустрія… Тож тема краси — дуже суперечлива й дуже цікава, на мій погляд.

Мій фільм розповість про чоловіка-модель, 28 років, дуже гарного. Він став обличчям парфуму великого бренду — а це найбільша річ, якої може досягти модель. Але проблема в тому, що коли ти настільки пов’язаний із одним брендом, ніхто інший не хоче тебе наймати. У нашого ж героя буде ще одна проблема — він лисітиме. Його агент поспівчуває йому, але й визнає, що це дуже погано. Агент передбачить, що герой зможе протриматися щонайбільше три роки в цій сфері й порадить йому завести собі відому дівчину. Завдяки цьому можливо «зробити йому ребрендинг». Але модель — чутливий хлопець, він хоче знайти кохання. Тож це проблема.

— Хто зіграє головного героя?

— Я думаю, що цей фільм буде англійською, тож я відкритий до акторів із усіх країн. А кого б ви порадили?

— Армі Хаммера, може? (Виконавець ролей у фільмах «Соціальна мережа», «Білосніжка: помста гномів», «Самотній рейнджер», «Назви мене своїм ім’ям». — Ред.)

— Я йому пропонував. Він зацікавився, тож будемо говорити далі.

— Чи даєте ви акторам змогу імпровізувати?

— Так. Спершу я пишу сценарій. Потім випробовую важливі сцени під час кастингу. Якщо вже на цьому етапі актори пропонують щось цікаве — додаю у сценарій. Це ж може відбуватися й під час зйомок. А зйомки — це дуже важко. Цей момент, коли ти дивишся відзняте й розумієш, що це повна фігня… Що щось зі сценарію просто не виходить трансформувати у візуальний продукт. Тоді треба почати «розслідувати»: проаналізувати, як би це виглядало, якщо би сталося насправді. Ми всі дуже чутливі до таких речей, як час, як відстань, на якій люди стоять одне до одного в кадрі. Якщо щось відбувається неприродно, ми одразу це відчуємо, але це буває незрозуміло, коли пишеш текст. Але так, актори можуть поімпровізувати, адже я для кожної сцени роблю в середньому по сорок дублів.

— Сорок?!

— Так!

— А як було з однією з ключових сцен — «інсталяцією» з людиною-мавпою?

— Мене на це неї надихнув американський панк-рокер J.J.Allen. Знаєте його? Він абсолютно божевільний. Я подумав, що більше так ніхто не зможе. Тож якось я гуглив «імітація мавпи»…Так, я іноді таким страждаю. І знайшов американського актора, який грав горилу в «Планеті мавп» Террі Нотарі, якого й запросив у фільм. Мені дуже подобалася ідея, що ошатно вбрані глядачі в залі Каннського фестивалю будуть дивитися на таку аудиторію в фільмі, й тут вийде Террі й покаже мавпу. Цю сцену ми знімали чотири дні. Продумували, якою буде хореографія Террі, як він буде переміщуватися по залу палацу…

— Як усі перемоги «Квадрата» сприйняли ваші колеги у Швеції?

— Усі заздрять! Той же Рой Андерссон, наприклад. Він зі мною з часів Канн не розмовляє — я ж перший швед, який здобув Золоту пальмову гілку. Але якщо без жартів, то дуже багато хто радий за нас. Ми ж знімали фільм у колишньому палаці королівському палаці (там і справді зараз музей), але от король мене ще не привітав.

Клас Банг

— Класе, у вас стільки поїздок із цим фільмом. Не втомилися?

— Я щойно з Дубая — і це вже 15-та країна, куди їздив наш фільм. Крім того, я ще граю в театрі в Данії — намагаюся поєднувати… Але всюди фільм так сподобався людям, що їздити і спілкуватися з ними про нього — саме задоволення. Добре, що у випадку «Квадрата» насправді є багато аспектів, про які можна говорити. І завжди є питання, які мені раніше не ставили.

— Що для вас є головною ідеєю фільму?

— Із самого початку я мав зрозуміти для себе, що люди повинні винести з цього фільму. Бо в ньому стільки всього! Це крута сатира. І це також щось, про що йдеться в «Гамлеті». Коли Гамлет каже акторам у середині п’єси, що вона має стати дзеркалом для світу, де він зможе побачити сам себе. Так само й цей фільм, це фотографія того, якою нині є Західна Європа. Із нього ми можемо зробити для себе висновок, чи ми задоволені тим, що бачимо, чи нам варто щось змінити.

— Як особисто ви ставитеся до сучасного мистецтва?

— Я багато говорив про це з Рубеном. Бо я справді щиро люблю сучасне мистецтво. А Рубен дещо цинічніший. Я його переконував, що врешті цей фільм також стане предметом мистецтва. Дещо більш мейнстримним, бо в цілому кіно таким є, але все ж. Казав, що нам не треба гидити там, де ми їмо.

Проте я не думаю, що Рубен хотів по суті висміяти мистецтво. Але в цій спільноті справді є 1-2 % людей, які занадто серйозно себе сприймають. Світ сучасного мистецтва часом підносить себе до рівня, доступного для п’ятьох людей у світі. Він занадто елітарний. Я думаю, це те, що Рубен хотів сказати.

— Ви знайомі з цим світом, спілкуєтеся з митцями, кураторами?

— Не надто. Але що я одразу зробив, то це прочитав чимало інтерв’ю з директорами музеїв. Ми навіть записали інтерв’ю з Даніелем Бірнбаумом — директором і куратором Стокгольмського музею сучасного мистецтва. Потім роздрукували відповіді і я почав їх проговорювати, щоби вловити цей спосіб мислення й ведення розмови. Те саме ми зробили й із кількома його данськими колегами. А потім було багато імпровізацій. Врешті я вже знав усе про те, як керувати музеєм, де знаходити фінансування, які твори краще купувати для музею, а які — ні. Інтерв’ю зі мною в ролі Крістіана ми переписувала багато разів, воно було кількагодинним. Ми це робили просто щоб увійти в тему, у формат. А потім прийшла героїня Елізабет Мосс і поставила мені тільки п’ять бісових запитань! Таким був наш підхід до роботи.

— На вашу думку, для Рубена Естлунда було важливо взяти на роль Крістіана данця?

— У сценарії головного героя спершу звали Фабріс, бо тоді Рубен думав про французького актора, який у результаті не підійшов. Я знаю, що Рубен також пробував акторів зі Швеції, Норвегії, Фінляндії, Німеччини й Британії. Він просто шукав свого, не звертаючи увагу на країну. А коли вирішив взяти мене, з’явилася додаткова можливість для маневру, бо Данія та Швеція мають ці братерсько-сестринські стосунки любові-ненависті, які часто бувають у країн-сусідів.

Коли мене затвердили, я вирішив поцікавитися, скільки в Данії Фабрісів. Виявилося, що цілих 14! Тож ми вирішили змінити ім’я. У 1521 році в цьому ж королівському палаці, де ми знімали, правив данець Крістіан ІІ (Король Данії та Норвегії з 1513 до 1523 року, король Швеції з 1520 до 1523 року. Походив із династії Ольденбургів. — Ред.), якого називали Крістіаном Тираном. Ми вирішили, що тепер тут господарюватиме новий данець Крістіан.

— Як вам працювалося з Рубеном Естлундом?

— Вимогливо! І водночас він чудовий у своїй відкритості до будь-якої хорошої ідеї. Він її розгляне, але якщо вважає, що це повна фігня, то одразу так і скаже.

Ми чи не щодня імпровізували: читали сцену і пробували зіграти по-різному, щоб вийшло якомога органічніше. Цікаво, що Рубен не ділить сцену на частини, а весь час проганяє її всю. Сцена може бути від 5 до 12 хвилин. Для деяких сцен ми зробили 40 дублів.

Рубен намагається змусити акторів грати не по-акторськи, він «масажує» їх дублями. Наче хоче забрати всю усвідомленість, яку ми маємо. Він хоче, щоб ми припинили грати й просто були тут і дали змогу ситуації повести історію далі.

Проте коли працюєш із ним, не виникає відчуття, що він змушує перезнімати через погану гру. Нам не було нудно знову і знову повторювати. Це, навпаки, цікаво, бо ти бачиш, як виникає те, що треба. Навіть сцену з презервативом ми знімали, мабуть, 60 разів у всіх можливих варіантах. Ну й насміялися, звісно.

— Чи помічали ви, що різні аудиторії сміються в різних місцях фільму? Бо це ж така нетипова комедія…

— Такого, щоби хтось сміявся незрозуміло з чого, я не пригадую. Але там є деякі речі, які не зрозумієш, якщо ти не зі Скандинавії. Наприклад, коли ми з моїм асистентом пишемо записку, й він каже: «Не будь таким шведом щодо цього». Є кліше, що шведи дещо політкоректніші за решту нас. Але повертаючись до розмови про сатиру… Так, коли ти дивишся цей фільм, то почуваєшся незручно. Таким і був задум.

Крім того, цей ефект може виникати й через те, що деякі сцени — доволі довгі. У Каннах чимало людей казали Рубену, що фільм задовгий. І коли потім його при мені журналіст спитав про чутки, що він, можливо, поміняє хронометраж… Рубен відповів: «Так, може, я зроблю його довшим».

У «Квадраті» багато запитань без відповідей. Це й кінцівка, в якій не сказано конкретно, чи все гаразд із хлопчиком. Також глядач не дізнається, що сталося з «людиною-мавпою», чи їй щось заподіяли. Це могло би дратувати, але в нашому випадку якраз спрацювало добре.

— Яка ваша улюблена сцена у фільмі?

— У мене їх дуже багато. Коли ми з хлопчиком, що мене переслідує, спускаємося сходам. Це класна сцена з погляду операторської роботи. Мені подобається й та, де ми пишемо записку, й розмова із героїнею Елізабет Мосс у музеї, де з’ясовуємо, хто головний. Елізабет — чудова акторка.

— Як ви думаєте, успіх «Квадрата» змінить вашу кар’єру, дозволить вийти на ширший міжнародний рівень?

— Це насправді вже сталося. Для мене «Квадрат» відкрив усі двері. Коли якийсь фільм виграє в Каннах, усі — буквально всі! — його дивляться. Відтоді я щотижня отримую до трьох сценаріїв. Нещодавно в Лос-Анджелесі зустрівся з усіма великими продюсерами й директорами із кастингу. Мені більше не треба стукати й шукати можливостей.

— Але тепер треба вибирати.

— Так, проте це, виявляється, не так важко. Коли читаєш сценарій — легко зрозуміти, чи це тобі цікаво.

— Якою буде ваша наступна роль?

— На початку року в Берліні стартують зйомки фільму за останньою книжкою із серії «Міленіум» (трилогія романів-бестселерів шведського письменника Стіґа Ларссона про детектива-журналіста Мікаеля Блумквіста й хакерку Лісбет Саландер. Фільм за першою книжкою «Дівчина з татуюванням дракона» у США зняв Девід Фінчер, існують також три шведські фільми. — Ред.). Ідеться про четверту книжку «Дівчина в павутині» (рукопис Стіґа Ларссона, який був завершений після смерті письменника Давидом Лаґеркранцем. – Ред.). У фільмі багато чого буде змінено. Поки не можу розповісти про деталі, тож скажу лише, що гратиму поганця. Ви ж знаєте, хлопці з північних країн часто грають таких персонажів. Але в наступному фільмі я гратиму вже не злодія, тож буде витримано певний баланс.

Розмовляла Катерина Толокольнікова

Режисер Рубен Естлунд та актор Клас Банг про «Квадрат»: Ми багато імпровізували