Ідеологія «хрестового» російського походу

2014-й для однієї частини російського суспільства став роком тріумфу «пробудженої» і «повсталої проти Заходу» імперії. Для іншої його частини – роком великої ганьби держави, яка зрадницьки напала на сусіда, погрожувала світу ядерною зброєю, фактично розв’язала громадянську війну на чужій території і «холодну війну» проти інакомислячих громадян – на власній.

Як головний девіз цього нового «хрестового походу» проти найближчого по крові сусіда і західного світу, який підтримав цього сусіда, обрана витягнута з історичної комірки ідея «Русского мира».

У березні 2005 року в Москві у своїй квартирі був заарештований полковник Головного розвідуправління Генштабу Збройних Сил Росії Володимир Квачков. Йому закидалася організація замаху на життя Анатолія Чубайса – одного з головних авторів економічних реформ в Росії на початку 1990-х років. На заміському шосе серед білого дня на шляху автомобіля Чубайса вибухнула бомба. В інциденті ніхто не постраждав. Броньований лімузин Чубайса витримав вибух.

Сам факт арешту полковника ГРУ за таким звинуваченням став сенсацією. Однак ще більш сенсаційними виявилися політичні заяви, які він зробив в інтерв’ю газеті «Завтра», опублікованому під заголовком «Національне повстання – так!».

На його думку, владу в Росії захопили агенти «світової закуліси», в число яких входять Горбачов, Єльцин і Путін. Ліберальна преса зображала Квачкова міським божевільним. Але залишалося незрозумілим, як за таких «психічних відхилень» він міг з 1994 року служити в ГРУ, а потім як науковий співробітник, кандидата військових наук – у новоствореному Центрі військово-стратегічних досліджень Генштабу.

Двічі суд виносив у його справі виправдувальний вирок. Проте в грудні 2010 року, на наступний день після другого виправдання, Квачкова заарештували за новим обвинуваченням – в організації збройного заколоту.

За версією ФСБ, яка розслідувала справу, полковник створив розгалуджену, добре законспіровану організацію, яка повинна була захопити владу в країні. Цього разу його засудили до 13 років в колонії суворого режиму. Верховний суд скоротив термін до 8 років. У колонії з-під пера Квачкова вийшли книги «Хто править Росією?» і «Кому правити Росією?».

Власне, жодної таємниці зі своєї організації Квачков не робив. Він оголосив про її створення в листопаді 2010 року на прес-конференції. Називалася вона «Народне ополчення імені Мініна і Пожарського» – лідерів російського визвольного руху XVII століття, яке поклало кінець Смуті і звело на престол царя з династії Романових. До організації увійшли представники Руху проти нелегальної імміграції (ДПНІ), Лівого фронту, Російського імперського руху, Російського загальнонаціонального союзу, Союзу офіцерів і Військово-державного союзу Росії.

10 мільйонів, котрі не дісталися нікому

Для професійних військових горбачовська перебудова і розпад СРСР, який стався в результаті, виявилися важкою травмою. Політика роззброєння, скасування Організації Варшавського договору і «оксамитові» революції в Центральній і Східній Європі спричинили виведення радянських військ з цих країн, а потім, після розвалу Радянського Союзу, і з країн Балтії. У Росії з її напівзруйнованою економікою розміщувати їх було ніде. Для солдатів не було казарм, для офіцерів і їхніх сімей – квартир, для військової техніки – обладнаних баз. Армія втратила свого традиційного супротивника і не розуміла, з ким вона тепер повинна воювати і чи потрібна вона державі взагалі. Уряд використовував війська для придушення внутрішніх заворушень, та й ще часто, виправдовуючи себе, звинувачував їх у перевищенні повноважень. У підсумку суспільство почало бачити в армії не захисника від зовнішньої загрози, а інструмент державного насильства.

У пошуках винуватця своїх бід багато військових, на кшталт Квачкова, увірували в змову «світової закуліси». Квінтесенцією цих настроїв стала брошура «Мертва вода», видана анонімно в 1992 році, як пізніше з’ясувалося, групою викладачів військово-морських вишів Петербурга. Мертва вода – артефакт російських казок. Щоб оживити убитого героя – в цьому випадку Росію – потрібно спочатку обробити смертельні рани мертвою водою, а для воскресіння використовувати живу. Лідером групи був генерал-майор військово-космічних сил Костянтин Петров – у минулому один із керівників космодрому Байконур, Центру управління космічними польотами, потім Військово-космічної академії імені Можайського, один з «батьків» радянського космічного човна «Буран».

Цікаво, що в листопаді 1995 року Держдума провела публічні слухання концепції «громадської безпеки», розробленої авторами «Мертвої води».

У кремлівських кабінетах тим часом перейнялися пошуком російської національної ідеї. Борис Єльцин несподівано заговорив про неї відразу після перемоги на виборах 1996 року на прийомі на честь співробітників свого передвиборчого штабу. По гарячих слідах урядова «Российская газета» запропонувала 10 мільйонів рублів читачеві, який напише кращий нарис на цю тему. Із затії нічого не вийшло. Через брак гідних робіт «Російська газета», врешті-решт, проект згорнула, та й Єльцину скоро стало не до нього.

І все ж «національна ідея» себе виявила. Причому абсолютно безкоштовно.

Тамплієри п’ятого розряду

Євразійство як «особливий шлях» Росії, самостійної цивілізації, що обіймає унікальне місце на стику Європи й Азії, – давній російський концепт, який народився в 1920-і роки в еміграції, на руїнах Російської імперії. Його також пов’язують з ім’ям етнографа та історика Льва Гумільова. Згідно з розробленою ним пасіонарною теорією етногенезу, яку багато хто вважає псевдонауковою, ніякого татаро-монгольського ярма на Русі не було, а був союз Русі і Орди проти спільного ворога – Заходу. У 1970-і роки навколо Гумільова сформувалася група учнів і послідовників. У неї входив, зокрема, філософ Юрій Бородай, який в 1994 році, вже після смерті вчителя, сформулював концепцію возз’єднання імперії. Його головною рушійною силою мали стати росіяни, що опинилися волею історичних доль за межами Росії. Причому «опорний стрижень» об’єднання філософ позначав так: «без Білорусії, Східної України та Новоросії, без Криму і російської частини Казахстану Росії не жити». (Цю програму сьогодні реалізує на практиці його син Олександр Бородай, до серпня 2014 року голова Ради міністрів угруповання «Донецької Народної Республіки» на сході України, нині – заступник голови ради міністрів «ДНР»).

Вождем неоєвразійства став Олександр Дугін. Його життєвий шлях химерний, але по-своєму закономірний. Народився в 1962 році в сім’ї генерала ГРУ (військова розвідка). Відрахований з другого курсу Московського авіаційного інституту (недоброзичливці кажуть – за неуспішність, сам він стверджує – за антирадянську діяльність).

У 1980 році юний Дугін познайомився і зблизився з майбутнім лідером ісламського відродження в Росії Гейдаром Джемалем, який був майже вдвічі старший за нього. Джемаль ввів юнака в гурток Євгена Головіна, поета і містика, популярної фігури московського окультного напівпідпілля. Напівпідпілля воно було тому, що не переслідувалося владою так, як дисиденти ліберального спрямування. Захоплення езотерикою, алхімією і окультизмом вважалося нешкідливою примхою інтелігенції. Талановитий, привабливий і дотепний Головін, знавець і шанувальник середньовіччя, міркував про повернення до традиційних цінностей у дусі переосмислених лицарських романів: ієрархія, військова доблесть, служіння ідеалу. Нацистська атрибутика гуртка була радше епатажем, ніж переконанням. Проте він називався «Чорним орденом SS», а його гросмейстер – рейхсфюрером.

У 1988 році Дугін з Джемалем за рекомендацією Головіна вступили до однієї з перших організацій російських націоналістів-імперців – Національно-патріотичного фронту«Пам’ять». Членство, однак, тривало недовго: через кілька місяців парочку виключили за «окультистсько-сатанистські» погляди і нелояльність до керівництва.

У 1989 році Дугін вперше побував на Заході і познайомився з європейськими новими правими, у яких він згодом запозичив поняття «консервативна революція», і з письменником Едуардом Лимоновим, який жив в Парижі в еміграції.

Навесні 1992-го Дугін, використовуючи зв’язки у військових колах, організував у Москві для своїх нових друзів Алена де Бенуа і лідера бельгійських нових правих Робера Стокерса в Академії Генерального штабу круглий стіл за участю її провідних викладачів. Гості були в захваті: займаючи в своїх країнах маргінальні позиції, в Росії вони спілкувалися з генералами ядерної наддержави. Господарі аплодували антиамериканізму гостей та їх прихильності теорії змови.

У серпні того ж 1992–го Росію на запрошення Дугіна відвідав Жан-Франсуа Тіріар. А рік потому – Крістіан Буше, голава французького відділення Ордена Східних Тамплієрів. Ця окультна організація вважає себе головним хранителем вчення британського сатаніста Алістера Кроулі. Дугін захопився вченням і записав Кроулі в основоположники неоєвразійства, а себе – в «тамплієри 5-го розряду». Ореол посвяченого в таємне знання пророка він створив собі завдяки твердженню, що працював в архівах КДБ з матеріалами про діяльність окультних установ Третього рейху.

У 1993 році Дугін з Лимоновим ідейно надихають і створюють Націонал-більшовицьку партію (НПБ). Націонал-більшовизм за Дугіним «об’єднав в собі все найбільш крайнє, що було у фашизмі та комунізм». Дугін, під псевдонімом А. Кам’яний, публікується в партійній газеті «Лимонка» і одночасно пише підручник з геополітики, працюючи, за його власними словами, «в закритому режимі», в Академії Генштабу.

«Путін абсолютний»

У 1998 році з НПБ довелося розлучитися, зате, завдяки зміні вектора великої політики, перед Дугіним відкрили двері федеральні телеканали. Він читає лекції все в тій же Академії Генштабу і стає радником спікера Держдуми Геннадія Селезньова. Колишньому члену ЦК КПРС тоді доручили обкатати новий задум кремлівських стратегів – ідею двопартійної системи, – створивши головну «опозиційну» партію, об’єднуючу націоналістів-державників. Тут ось і знадобився Дугін, у світогляді якого націоналізм на подив легко поєднується з імперіалізмом. Після чергових виборів партія з гучною назвою «Росія» пішла в небуття, зате Дугін увійшов в істеблішмент. У 2003 році він організував і очолив власне дітище – Міжнародний Євразійський Рух. До складу Вищої Ради увійшли віце-спікер Ради Федерації Олександр Торшин, голова комітету з міжнародних справ Михайло Маргелов та інші відомі особи. Головою виконкому «Євразії» став полковник Служби зовнішньої розвідки Петро Суслов, теж відомий, але у вузько професійних колах: в складі групи спеціального призначення «Каскад» виконував завдання розвідки в Афганістані, потім служив у Мозамбіку та Анголі, причому роки служби збігаються з аналогічним фактом біографії одного з найближчих друзів Володимира Путіна, президента «Роснефти» Ігоря Сечіна. Наприкінці 90-х Суслов пішов у відставку і працював в апараті Держдуми радником з безпеки.

Про ступінь близькості самого Дугіна до так званої кремлівського угруповання силовиків, у якого в середині 2000-х з’явився запит на «освічений націоналізм», існують різні думки. Однак достеменно відомо, що в розпал третьої путінської кампанії Дугін першим запропонував формулу, згодом перефразовану Володіним. Він заявив «Известиям»: «Путін – скрізь, Путін – все, Путін абсолютний, Путін незамінний».

Коли в 2004 році розпочалася «помаранчева революція» в Києві і Кремлю були потрібні «антиоранжисти», Дугін тут же опинився «у грі». У лютому 2005-го він організував Євразійський союз молоді. Установчий з’їзд відбувся у місті Александров Володимирській області, саме там в XVI столітті Іван Грозний заснував опричнину – систему надзвичайного управління, яку здійснювала особиста преторіанська гвардія царя. Своїх послідовників Дугін назвав «неоопричниками».

«Ми імперобудівники новітнього типу, – йдеться в «Катехизмі члена ЄСМ», – і не згодні на менше, ніж влада над світом… Ми діти й онуки панів землі. Нам поклонялися народи і країни, наша рука простягалася на півсвіту, а підошви топтали гори і долини усіх континентів земної кулі. Ми все повернемо назад».

Владислав Сурков, «росіянин за поглядами», та інші

І все ж неоєвразійські екзерсиси Дугіна для кремлівського начальства були тоді швидше екзотикою. Тим більше «інтелектуальним балом» там правив власний придворний ідеолог в ранзі заступника голови президентської адміністрації Владислав Сурков, «росіянин за політичними поглядами», як він пізніше, в жовтні 2012 року назвав себе в інтерв’ю газеті «Ведомости». До середини 2000-х Сурков вже збагатив вітчизняний політичний лексикон поняттям «суверенна демократія». Концепція, яка передбачала якусь особливу, відмінну від класичної західної демократії, форму російського політичного буття – владну вертикаль, «ручне управління» економікою, опозицією і всіма суспільними інститутами, – щосили застосовувалася на практиці. Основа «національного проекту» була закладена. Навіть історію залучили в особі міністра народної освіти при Миколі I. Граф Уваров запам’ятався нащадкам як автор знаменитої тріади «православ’я – самодержавство – народність», яку він послідовно намагався прищепити шефові.

Примітно, що Уваров особливо наполягав на тому, що Росія – це Європа, але зберігає при цьому «деякі перекази Сходу», зокрема, візантійське розуміння релігії і бога. Вона несе його Заходу, і за це повинна бути Заходом «винагороджена повагою». Царський міністр, як випливає з його писемної спадщини, яка дійшла до нас, прагнув до емансипації Росії в Європі, але не до її ізоляції від Європи. При Уварові, з одного боку, російська влада посилила урядовий контроль над університетами та гімназіями, з іншого, саме Уваров переконав государя в необхідності відправляти за кордон на практику студентів і вчених.

Однак інтерпретатори Уварова з числа наближених до нинішньої влади в спробі пристосувати його проект під власні політичні потреби взяли з нього лише те, що їм підходило, випустивши деякі важливі деталі, насамперед, європейський «підтекст». Щодо самого Путіна, він, схоже, був далекий від історичних досліджень підлеглих.

Письменник Захар Прилєпін згадує своє перше спілкування з президентом в Ново-Огарьово 2 лютого 2007 року, куди був запрошений в компанії з колегами-літераторами: Денис Гуцко запитав про національну ідею. «Ви знаєте, я дійсно багато думав на цю тему, – відповів президент, – І нічого доброго поки не придумав».

«Проте, – продовжує Прилєпін, – своє бачення національної ідеї Путін все-таки озвучив: «Головне завдання – бути конкурентоспроможними. І в науці, і в економіці, і в культурі».

Цікаво, що до того моменту словосполучення «Русский мир» уже прозвучало – і саме з вуст Путіна. Сталося це наприкінці 2006 року. Виступаючи на зустрічі з творчою інтелігенцією в Будинку Державіна в Петербурзі напередодні Року російської мови, президент Росії підкреслив: «Русский мир може і повинен об’єднати всіх, кому дороге російське слово і російська культура, де б вони не жили, в Росії чи за її межами. «Частіше вживайте це словосполучення – «русский мир», – закликав Путін «інтелігентів», які ловили кожне його слово.

Власне, у зв’язку з цим побажанням і було у червні 2007 року президентським указом створено фонд «Русский мир», якому наказувалося сприяти поширенню російської мови і культури, зміцнювати зв’язки із співвітчизниками. Тему підхопила і Російська православна церква, яка висунула на своїх заходах, пов’язаних з популяризацією концепції «Русского мира», гасло, що нагадує вболівальницьку кричалку: «Росія, Україна і Білорусь – це і є Свята Русь!» А патріарх Кирило концепт розширив, віднісши до духовної спільності Святої Русі ще й Казахстан з Молдовою.

Національна ідентичність за Путіним

Повернувшись у 2012 році в Кремль після вимушеної чотирирічної перерви і зіткнувшись з «білострічковим бунтом» проти фальсифікацій на виборах, Путін був роздратований і шокований. Адже до того моменту він вже встиг увірувати, що всі або майже всі в країні під його контролем. І тоді він зробив щось для себе абсолютно природне і в російських умовах найочікуваніше – вжив заборонні заходи. Дума почала штампувати закони, покликані «осадити» і залякати незгодних та мислячих, незалежних журналістів. Водночас Путін чудово розумів, що одним лише закручуванням гайок – нехай навіть проти відносно невеликої, але все більш активної частини населення – любов народну не заробиш.

У вересні 2013 року Володимир Путін виступив на засіданні клубу «Валдай» – створених Кремлем щорічних зборів іноземних експертів щодо Росії. Саме ця аудиторія була визнана найбільш придатною для оголошення доктрини «Русского мира». У числі почесних гостей клубу того разу були, зокрема, колишній міністр оборони Німеччини Фолькер Рюе, колишній прем’єр-міністр Франції Франсуа Фійон, колишній прем’єр-міністр Італії Романо Проді.

Путін говорив на звичну для філософів, але дивну для глави держави тему – про національну ідентичність. Він запропонував людству Росію як дороговказну зірку, здатну вивести його з мороку помилок, посіяних європейським Просвітництвом: «Ми бачимо, як багато євроатлантичних країн фактично пішли шляхом відмови від своїх коренів, в тому числі і від християнських цінностей, що становлять основу західної цивілізації. Заперечуються моральні початки і будь-яка традиційна ідентичність: національна, культурна, релігійна чи навіть статева. Проводиться політика, яка ставить на один рівень багатодітну сім’ю і одностатеве партнерство, віру в бога або віру в сатану».

Захід, на думку Путіна, погрузнув у вадах і всілякому поганому, забув свою віру на догоду політкоректності та мультикультуралізму. У квітні 2014 року президент Росії із задоволенням говорив про консервативну революцію в Європі: «Іншого звучання набувають так звані консервативні цінності, про які я теж неодноразово говорив. І перемога, скажімо, Віктора Орбана в Угорщині, успіх більш крайніх сил на останніх виборах в Угорщині, успіх Марін Ле Пен у Франції (вона отримала третю позицію на муніципальних виборах), наростання цих тенденцій в інших країнах, воно є очевидним, просто абсолютно очевидним».

Так почалася консервативна революція, про необхідність якої твердили Олександр Дугін і його однодумці. Приєднання Криму та проект «Новоросія», котрі породили ейфорію широкої публіки, повинні були стати каталізаторами цієї «революції згори».

Безідейний ідеолог

Водночас, на думку практично всіх експертів, з ким нам довелося поговорити, Крим як такий не був запланований. Путіну він випав немов роял флеш в покері. І він тут же ним скористався, щоб одночасно вирішити як проблеми з наріканнями власної країни, а заодно і з навколишнім світом, який до того моменту йому теж все менше подобався. «Неоопричники» Дугіна, які подорослішали, марширували в перших рядах неоімперського воїнства «Кримнаш». І очолив це різношерсте «воїнство» вже президент Росії Путін. Особисто. Ідеологам довелося задовольнятися роллю опричників. Що, загалом, не дивно. Адже вождь буває тільки один.

При чому в обґрунтуванні дій Путіна химерно змішалися, на перший погляд, зовсім різні концепції та ідеї – «Русский мир» і євразійство. Ми говорили про це з політологом Станіславом Бєлковським і головою громадського руху «Вибір Росії» Володимиром Рижковим.

Рижков вважає, що для Путіна концепція «Русского мира» виключно утилітарна річ. «Тому що ніякого іншого способу виправдати дії Росії і в Криму, і в Україні не існує. Тому що ці дії порушують всі міжнародні зобов’язання Росії в рамках ОБСЄ, СНД, двосторонні договори Росії і України, зокрема великий Договір про дружбу 1997 року». Ось і знайшли виправдання – «захист росіян», – говорить політик. – Водночас, коли підписується ЄврАзЕС в Астані, про «Русский мир» взагалі не можна згадувати категорично. Там дається інша ідеологічна підкладка – євразійство. Чисто протилежна концепція – є великий степ, є Дугін, є слов’яни і є тюрки, є монголи і буряти – і в їхній гармонії повинна будуватися ця євразійська інтеграція. Один скальпель беруть і використовують в Криму – на ньому написано «Русский мир». Інший скальпель – в Астані: на ньому написано «Євразійський союз». Третій скальпель дістають в Пекіні і застосовують концепцію БРІКС – маючи на увазі «не Захід» – її відточують проти Заходу. Ці ідеологеми абсолютно одна з одною не шиються. У кожній операційній у нього свій набір інструментів».

На думку Бєлковського, Путін абсолютний антинаціоналіст і взагалі ідеологічну мотивацію у людей не розуміє і не приймає. Корислива мотивація – інша справа. «Таких людей, – говорить Бєлковський, – він не боїться, бо вважає, що їх він завжди може купити або залякати відлученням від годівниці. А людини з ідеологічною мотивацією він не може нічим купити або залякати. Ось він і садить їх у в’язниці. І до речі, найбільша кількість політичних в’язнів в сучасній Росії, за горезвісною 282-ю статтею Кримінального кодексу – російські націоналісти».

У тому, що говорив Путін за свою кар’єру, Бєлковський вбачає «спадщину всіх ідеологій світу». А в реальній політиці, нагадує аналітик, Путін все пояснив на одній з прес-конференцій близько року тому. Він тоді сказав, посилаючись на Бердяєва, що консерватизм – це запобігання руху назад. Ось він йому і запобігає. Він переконав себе, що рятує Росію, а реформи потрібні тільки тоді, коли вони сприяють консервації існуючого порядку, а не його коригуванню чи тим більше скасуванню.

Станіслав Бєлковський на перше місце ставить особистий мотив: «Це не російський і не радянський світ – це його світ. Світ Путіна, в якому він повинен займати місце, відповідне його уявленням про себе. Все інше йому байдуже». Путін, за його словами, русофоб – він не вірить у творчі здібності та можливості російського народу і впевнений, що демократія приведе до влади в Росії авантюристів з фашистським ухилом, які погублять країну.

Крим не мета. Крим лише спосіб

У «кримської промови» 28 березня 2014, в якій Путін обґрунтовує фактичну анексію півострова, переводячи стрілки на Захід, – той же мотив, що і в цитованій вище «Валдайській промові» 2013 року, тільки зі значно посиленим кримською «перемогою» конфронтаціонно-ізоляціоністським акцентом: «Горезвісна політика стримування Росії, яка проводилася і в XVIII, і в XIX, і в ХХ столітті, триває і сьогодні. Нас постійно намагаються загнати в якийсь кут за те, що ми маємо незалежну позицію, за те, що її відстоюємо, за те, що називаємо речі своїми іменами і не лицеміримо. Але все має свої межі. І у випадку з Україною наші західні партнери перейшли межу, поводилися грубо, безвідповідально і непрофесійно».

Крим фактично дозволив вписати особисті образи на західних лідерів, які накопичились, у більш зрозумілий для народу контекст. Фактично Кримом він скористався. Крим не мета. Це спосіб. І невипадково в грудневому зверненні Путіна 2014 року до Федеральних зборів півострів «набув» нового значення – уже як якесь «сакральне» для росіян місце.

І ось уже лауреат головної національної літературної премії «Велика книга» за 2014 рік Захар Прилєпін доводить, що Росія – не Європа, висміюючи тих, хто, на його думку, пнеться довести свою «європейськість». За Прилєпіним, «ситуація дика і парадоксальна: 0,01 відсоток населення нав’язує свій мавпячий дискурс 99,99 відсоткам населення». «Вони живуть у якійсь своїй Росії, – нарікає Прилєпін лібералам, які несподівано стали для нього настільки ненависними, – малогабаритній, приємній в усіх відношеннях, цивілізованій, до якої, як реп’ях, почепили всяку азіатчину і величезні, холодні, косі простори, втім, абсолютно не помітні з «Жан-Жака»… Твердження: «Росія – це Європа» має, по суті, йти з розряду анекдоту. 9 з 10 осіб, що піклуються про те, що Росія повинна стати Європою, потай (а то і не потай) вважають Росію виродком – і все, що можна зробити з цим виродком, – трошки його зробити європейським». Завдання «Русского мира» за Прилєпіним – «бути хранителем на євразійських просторах», «плодитися і розмножуватися, щоб густіше їх заселяти; … бігти від європейської цивілізації з її «горезвісною толерантністю» в село, до землі в «пошуках серцебиття національного життя».

Ще один молодий літератор, Сергій Шаргунов, визначає «Русский мир» як «велику російську мрію»: «нормальні імперські амбіції» і патріотизм плюс безпека, культурна спадщина, соціальна справедливість плюс реальна демократія і свобода». Шаргунов розуміє, звичайно, що щодо реальної демократії і свободи ще доведеться попрацювати. Але впевнений, що зараз головне інше – своїх (маються на увазі «ополченці» південного сходу України) не кидати.

Станіслав Бєлковський у зв’язку з цим зазначає як найважливішу рису російської свідомості тягу до подолання власної провінційності: «Це дуже серйозний спонукальний мотив російської людини, який найбільш повно описаний Антоном Павловичем Чеховим. Багатьом росіянам здається, що якщо ми взяли Крим і знову пред’явили глобальні претензії на міжнародній арені, ми вже не та провінція, якою були ще вчора».

А якщо поглянути на питання в історичному контексті, головна проблема сучасної Росії, за Бєлковським, в тому, що вона не пройшла точку самоідентифікації. «Росія недорозпущена, недоразгромлена імперія. Вона фактично припинила існування як імперія в 1991 році, але національною нормальною державою не стала. І до цих пір перебуває в «транзиті», зв’язаному з втратою ідентичності. Оскільки він нікуди не привів, а породив величезний психологічний хаос в російському народі і в його елітах, уявлення про те, що ми повернулися до того, з чого починали, багатьох бадьорить».

Але ж ті самі захмарні відсотки рейтингу, які приніс Путіну «Кримнаш», впали до його ніг не тільки і не стільки від «збадьорення» еліт, а й від так званих «простих людей».

А тут, на думку доктора медичних наук Георгія Юр’єва – експерта в області віртуалістики, головного наукового співробітника сектору гуманітарних експертиз та біоетики Інституту філософії РАН, – в справу вступають інші механізми. «Обдурити – витончено обдурити. Це саме те, що зараз відбувається, – вважає психолог. – Наша головна казка – про Івана-дурника: хитрує, нічого не робить, як раптом і слава, і багатство у нього виникають з нічого. І ось вона в «згорнутому» стані – ця казка. Причому головне в ній – як обдурити. Чому Путін сподобався народу? Тому що він красиво обманює. І це потрапляє на підготовлений ґрунт – на цю казку, яка призначенадля нас, для суспільства. Головне завдання спецслужб завжди було – обдурити. Будь-якою ціною змусити людей повірити, підпорядкувати і провести свою лінію».

У червні минулого року Цюрихська Tages-Аnzeiger повідомила про зустріч «ватажків російського євразійського руху» з «європейськими правими популістами, аристократами та підприємцями». Захід, що проходив у закритому режимі, було організовано з нагоди 200-річчя Віденського конгресу. Його учасники обговорювали, як врятувати Європу від лібералізму і чине відродити заради такої святої справи Священний союз. Францію представляла депутат Національних зборів від партії «Національний фронт» і онука її батька-засновника Маріон Марешаль Ле Пен, Австрію – голова Партії свободи Гайнц-Крістіан Штрахе, Болгарію – Волен Сидеров, вождь партії «Атака», чи не найбільш праворадикальної в Європі, європейську аристократію – принц Сікст-Генріх Бурбон Пармський.

Росію на зустрічі представляли Олександр Дугін і живописець-слов’янофіл Ілля Глазунов, а її організатором, спонсором і головним розпорядником був православний бізнесмен Костянтин Малофєєв. Tages-Аnzeiger нагадала слова Дугіна, сказані в одному з його телеінтерв’ю: «Ми повинні мирним шляхом завоювати і об’єднати Європу. Ми підтримуємо проросійську п’яту колону в Європі. Це європейські інтелектуали, які хочуть зміцнити свою ідентичність». Італійська La Repubblica назвала віденські збори «Чорним Інтернаціоналом» і повідомила, що розвідки демократичних країн стривожені цими контактами.

Судячи з усього, міжнародний напрямок у діяльності неоєвразійців стане найближчим часом пріоритетним – Володимир Путін, як свідчать його висловлювання, надає великого значення електоральним успіхам правих. Сам Олександр Дугін проявляє високу активність за кордоном, багато подорожує, охоче і часто дає інтерв’ю іноземній пресі. Одним з результатів цієї цієї діяльності поряд з масованою кремлівською пропагандою стала участь добровольців з Франції, Польщі, Сербії, Іспанії, Греції в бойових діях на сході України в рядах бойовиків.

Володимир Абаринов та Галина Сидорова

http://www.radiosvoboda.mobi/a/26861980.html