Дві години розмови пролетіли непомітно — їх катастрофічно забракло. Після інтерв’ю з лідером гурту Океан Ельзи Святославом Вакарчуком ніхто і не збирався розходитися. Хотілося більшого. І гостинний господар пішов готувати каву для десанту журналістів НВ, що висадився до його оселі. На імпровізованій кухні потекла душевна бесіда про подорожі та культурне розмаїття світу. Трохи про високе, багато — про земне.

У фіналі кава-тайму Віталій Сич, головний редактор НВ, запропонував обговорити питання про удавану втому від України у канцлера Німеччини Ангели Меркель і президента Франції Франсуа Олланда. Втоми немає, але є роздратування,— парирує Вакарчук.— Від того, що вони [керівництво України] постійно просять допомоги, і при цьому в державі на різних рівнях безперервно крадуть.

Усі розмови про ментальність — це нісенітниці. У Південної та Північної Кореї різна ментальність? Ні. Правила різніАле якщо у Меркель і Олланда немає втоми від українських реалій, то в лідера ОЕ, музиканта і громадського діяча, за останні роки вона накопичилася. Тепер Вакарчук бере чотиримісячний тайм-аут. Навесні він увійшов до числа 15 щасливчиків із різних країн світу, які виграли стипендіальну програму Єльського університету, одного з найпрестижніших вишів планети. Наприкінці серпня Вакарчук полетів, але обіцяв повернутися. Повернутися зі свіжими силами і, можливо, в новій якості.

Олександр Пасховер (О. П.):— Що це за програма і що ви маєте меті? Вам це навіщо, крім того щоб піти від музики?

— Хочу таким чином перепочити від того, що я останні років 15, наче в’юн в ополонці, фактично безперервно був зайнятий з ранку до вечора або музикою, або громадською діяльністю, або тим та іншим одночасно. Єльський університет — дуже добре місце для того, щоб побути з собою і трішки подумати про наступну частину свого життя. Це головна причина. Раз на день тобі дають курс від риторики до сучасної історії або економіки. Плюс ти можеш як звичайний студент взяти якийсь із курсів. Із іншого боку, в університеті від тебе чекають на відповідне. Вони хочуть, щоб ти проводив якісь зустрічі, іноді лекції та дискусії на теми, які їм цікаві та в яких, на їхню думку, ти міг би бути корисний.

О. П.:— І що ви плануєте їм прочитати?

— Подивимося. Вони знають, хто я і що. Я іноді зустрічаюся в західних вишах зі студентами. Вони мене запрошували. Назвали мою лекцію Revolution, Music and Physics. Зрештою тоді ми довго говорили про Україну, про минуле та майбутнє. Було дуже цікаво. Там [в Єльському університеті] є кілька професорів — нобелівських лауреатів, є славетний історик Тімоті Снайдер, добре обізнаний на Східній Європі. Але думки, що я йду туди вчитися і повернуся з якимось спеціальним багажем, щоб далі займатися, наприклад, політичною діяльністю, у мене немає. Я б дуже хотів, аби життя моєї країни склалося так, щоб мені ніколи не довелося займатися політикою. Бо я дуже люблю творчість. Це для мене найголовніше в житті. Для мене це буде дуже велика жертва — відмовитися від творчості. І тому я б не хотів. Із іншого боку, я ніколи цього…

О. П.: — Не відкидав?

— Ми ніколи не знаємо, що буде далі. Я просто кажу, що не маю такого на меті й не хотів би. Але те, як розвиваються події в нашій країні, дає мені підстави говорити та думати про те, що загадувати наперед я б не став.

Віталій Сич (В. С.):— Минуло півтора роки від часу, напевно, найбільшого потрясіння в історії сучасної України — Майдану. Ви виступали, підтримували його. Ви задоволені тим, наскільки змінилася країна за ці півтора роки?

— У людей, які стояли на Майдані, часто були різні мотивації. Але все ж більшість йшла туди з тієї самої причини, з якої вийшов і я. З відчуттям, що у країни, у людей, у громадян забирають найважливіше — свободу і гідність. Для мене свобода і гідність — це головні цінності в житті. Можна поїхати, але мені тоді здавалося і здається зараз, що це доля прагматичних і слабких людей. По-друге, я упевнений, що в України є шанс відстояти ці цінності та збудувати нормальну державу. Я, наприклад, не виходив туди протестувати проти непідписання асоціації з ЄС. Бо це непросте питання, в ньому ще потрібно розібратися. Для мене моментом виходу було те, що людей, які протестують, побили — жорстоко, цинічно. Якби побили демонстрацію, яка виступала проти того, щоб Україна йшла до ЄС, я б вийшов так само.

Христина Бердинських (Х. Б.):— Віталій мав на увазі, що Майдан хотів швидких змін — боротьби з корупцією, податкової реформи, легкості ведення бізнесу, економічних свобод.

— Я, загалом, хочу того самого. Для мене вільна економіка — це шлях до матеріального процвітання. Іншого людина не винайшла. Вільна економіка — це природне середовище існування людини. При цьому всі європейські країни починали свій шлях зовсім не так демократично, як сьогодні. Вони спочатку встановили правила, а потім дали можливість побудувати вільну економіку, і вона, своєю чергою, призвела до того, що люди, набувши статків, почали думати про політику, про вибори. Власне, питання: ми з чого хочемо починати? З вільного ринку або загальної демократії?

В. С.:— Але мені здається, що зміни згори донизу у нас можливі. До того ж низи вже сказали своє слово — вони готові.

— Якщо зміни підуть згори донизу, тоді ми маємо зрозуміти та погодитися із тим, що десь вони відбуватимуться не за правилами. Нас критикуватимуть у різних країнах, у тому числі на Заході: мовляв, хлопці, так не можна робити.

О. П.:— Грузії ж не сказали. А там діяли дуже жорстко. І Бендукідзе нам заявив, що ліберальних реформ без жорстких заходів не буває. Грузію ніхто не запитав, чому 5 тис. чоловік кинули за ґрати?

— Це дуже складне питання, я над ним болісно роздумую. Бідні, доведені до злиднів люди з ранку до вечора дивляться на клоунів по телевізору, які прикидаються перед МВФ і американцями демократами. При цьому крадуть, брешуть, порушують закони. Найгірше, що всі ці люди — чиновники, у яких дачі, мерседеси, охорона і які нібито живуть на 7 тис. грн на місяць, — увесь час розповідають, що порушувати закони не можна. Так як у них язик не відсохне це все говорити? Все ж я схиляюся до того, що треба намагатися до останнього лишатися в межах закону. Дуже небезпечний шлях — скотитися в бік диктатури. Я дуже боюся і не хочу цього для України. Має бути один кабінет, відповідальний за execution (виконання), неважливо, Кабмін це буде або Адміністрація президента. Бо немає жодної країни у світі, де їх два. Хочете — зробіть, як в Америці: сильний президент, який все вирішує сам, сперечається з парламентом про важливі речі, але виконавча влада в його руках, а якщо він зарветься, є простий і доступний закон про імпічмент і Верховний суд, який завжди може правити за те, щоб його зупинити.

Не хочете — давайте зробимо, як у Британії чи Німеччині: щоп’ять років вибори до парламенту, який обирає канцлера, той формує уряд, у нього весь обсяг влади. Якщо раптом клінч у парламенті та нічого не можна зробити, завжди є президент, який має єдине право — розпустити парламент. А ми закон про імпічмент не ухвалюємо, оскільки боїмося, що президента скидатимуть з ранку до вечора. З іншого боку, влади повноцінної ми теж нікому не даємо. Президент нічого не може зробити без Кабміну, Кабмін — без президента. Ніхто не візьме на себе відповідальність сказати: хлопці, так ніщо не працює!

Х. Б.:— Коли почалася окупація Криму, ви виступали з ініціативою проведення концертів миру спільно з російськими музикантами. Чому не склалося?

— Коли ми обговорювали це наприкінці лютого, там все тільки починалося. Я відчув, що пахне смаленим.

О. П.: — Із ким ви про це розмовляли?

— Наприклад, з [Миколою] Расторгуєвим. Розумів, що він людина, близька до влади, і ми з ним обговорювали. Я не міг собі уявити тоді, що за два тижні чи місяць Крим де-факто буде територією, яку ми не контролюємо. Але мені здається, що моїм російським колегам це все було зрозуміле і вони знали, до чого це призведе. Коли я відчув, що в Криму пахне смаленим, я був готовий на що завгодно — спільні концерти, поїздки. Я намагався з’їздити до Криму, це довга історія. Коли в березні [2014‑го] я туди поїхав, то зрозумів, що все вже скінчене. Ми були дуже обмежені там у своїх свободах і можливостях.

Х. Б.:— Чимало хто через політкоректність боїться озвучувати, що в принципі змирився із тим, щоб відпустити Донбас і Крим.

— Що означає відпустити?

Х. Б.: — Це означає, що нехай там буде невизнана республіка, а ми розвиватимемося окремо.

— Китай ніколи не визнає існування Тайваню, хоча Тайвань розвивається бурхливо, й у нього все добре. Японія ніколи не визнає [російськими] Курили.

Х. Б.: — Це державна політика, а я кажу про суспільний рівень.

— Я не політик, але як пересічний громадянин для себе остаточних висновків ще не зробив. Якби я був при владі, то для того, щоб зупинити цю війну, покласти край кровопролиттю і розв’язати питання зі Сходом, я б важив усім найдорожчим, що маю. Якщо ти не готовий до такого, то ти не та команда, яка сьогодні здатна подолати проблему. Готовність пожертвувати своїм життям заради великих ідеалів і є свідченням того, що ти страшенно в це віриш. Наприклад, Небесна сотня — на жаль, дуже трагічний, але прямий доказ, що ці люди ставили свободу вище, ніж будь-що на землі, безпеку, ба навіть життя. Вони його віддали.

---

Нехай перші кілька жертв були, скажімо так, трагічною випадковістю або кимось спланованою провокацією, адже люди не чекали, що в них стрілятимуть на ураження. Та в останні дні вони вже бачили, що їх вбивають, але не зупинялися. Якщо ти йдеш до влади й кажеш, що вестимеш народ далі, ти повинен будь-якою ціною виконати обіцяне, із чим ти прийшов до влади, у що б тобі це не стало. Або піти і сказати “я не можу” та не вводити людей в оману.

В. С.:— Останнім часом в Україні посилилися настрої на зразок “Час тікати, тут нічого не буде”. Я далеко не “частікальник”, але мене сильно пригнічує величезна кількість інформації про масштабне розкрадання в держкомпаніях. Чи маєте ви таку інформацію і які ваші думки із цього приводу?

— Ви кажете, в держкомпаніях крадуть. Звісно, крадуть. Вони крастимуть доти, доки не зрозуміють, що перша сотня головних людей в країні з цим жорстко бореться, безкомпромісно, кидає до в’язниць.

В. С.:— Я мав на увазі, що перша сотня їх покриває або бере участь у крадіжках.

— Я не знаю, чому це відбувається. Візьмемо Міністерство внутрішніх справ. З одного боку, з’явилася поліція — це, я вважаю, успішна реформа. З іншого — головного начальника ДАІ Закарпаття замість того, щоб усувати, переводять до Києва на підвищення. Я не розумію — це як? Напевно, це називається політична гра та балансування інтересів у сучасних українських реаліях. Але це точно не те, що дасть прорив Україні. Якщо суспільство не готове, якщо у нас немає судів для того, щоб судити і садити, то хоча б масово усувайте від роботи. Моментально, не замислюючись. Це ж ви можете? Чому це не відбувається?

О. П.:— А ви можете це питання поставити їм, а не нам?

— Можу. Скажіть кому, я поставлю.

О. П.: — Ну, у вас товариські стосунки із Петром Порошенком. Йому, наприклад?

— У мене немає дружніх стосунків із жодним з політиків. Але якщо матиму таку можливість, я його запитаю.

О. П.:— Як на вашу думку, чи впорався Порошенко із тим завданням, яке йому доручили травнем минулого року?

— Дуже складно поєднувати роботу президента з тим, щоб бути власником великого бізнесу, навіть якщо ти ним не керуєш. Це важко і для нього, і для країни. Я це відверто говорив йому і кажу вам. Потрібно бути або бізнесменом, або політиком. На мою думку, політикові, який хоче увійти в історію, слід визначитися, що для нього важливіше. Тоді ти просто не маєш що втрачати. Уяви собі: ти працював постійно, це було частиною твого життя. Ти заробив великі гроші, побудував бізнес. Аж раптом все за одну мить можеш втратити. Але ти маєш бути готовий до цього, бо така твоя роль.

Коли вся моя провина перед Росією в тому, що я люблю свою Батьківщину, так я не збираюся відмовлятися від цього ніколиТож краще до того, як ти це зробиш, продати бізнес. Нехай дешевше, але ж ти вже не бізнесмен і не маєш мислити цими категоріями, ти вже думаєш про державу. Водночас я вважаю, що він [Петро Порошенко] чимало робить у зовнішній дипломатії. Мені взагалі здається, що публічна риторика — його сильна сторона. Принаймні, широта його суджень і погляд на проблему в якомусь сенсі мене влаштовують. Але знову ж, де команда? Де люди, які не зручні та близькі, а чужі, але такі, які щось робитимуть.

О. П.:— Так чи так, обличчя української політики оновилося. У парламенті чимало тих, кому, в принципі, хочеться довіряти. Чи є у вас оптимізм у зв’язку з таким омолодженням влади?

— До голосування за законом про валютні індексації було більше оптимізму. Мене мов обдало холодним душем. Це був поганий закон для країни, його б все одно президент не підписав. Він поганий, бо порушує фундаментальне поняття про справедливість. Ти не можеш пробачати валютні кредити або індексувати їх за старим курсом, а гривневі під 20% залишати. Мене засмутило не стільки те, що за нього проголосувало чимало тих, від кого я цього не очікував, скільки те, що потім у приватних розмовах багато хто з них казав: “Не маємо виходу, адже вибори коло носа”. Треба ж мати такий рівень цинізму! Коли людина говорить: “Цей закон поганий, його не підпишуть, але ж ми вбили двох зайців. Ми підставили президента, конкурента, тепер хай він буде поганим, а по‑друге, нам потрібне CV [щось пред’явити виборцю]”. Коли це чую, у мене волосся стає диба. Бо я розумію: нічого не змінилося. Їм потрібне резюме для виборів, і це жахливо.

О. П.:— Назвіть реформи або зміни, вже здійснені в Україні, які ви цінуєте найбільше?

— Мені дуже подобається історія, яка відбувається у прокуратурі, їхні перші рухи. Те, що вони почали здавати своїх, — правильний крок. Мені дуже приємно, що влада зважилася нових людей запрошувати на посади. Хтось із них впорається, хтось — ні, ми ще не знаємо. Та сама Ека Згуладзе [заступник міністра МВС] здійснює реформу, яка їй до снаги. Адже є політична воля згори, і вона не боїться нічого, бо її ніщо не тримає. І це правильний шлях. Нам зараз потрібні люди у владі, яких ніщо не тримає, але бажано, щоб при цьому вони мали дуже сильну любов до країни. Тому потрібно, щоб до влади прийшли ті, хто раніше ніколи не займався політикою. Коли я бачу в деяких міністерствах людей із реальними західними принципами освіти та готовністю щось змінювати — це перші зміни.

О. П.: — Ви ще не знаєте, але сьогодні ми вас тимчасово “призначили” міністром освіти. Що ви зміните в системі освіти?

— Я починав би з реформ у дитсадках та молодшій школі. Бо це найважливіша реформа, і її найлегше зробити. Почав би з 3–7‑річних дітей. Брав би волонтерів, як, напевно, в поліції. Молодих хлопців, які йшли б до садків і початкових класів школи та навчали б дітей інакшим чином. Перше: кожна людина, яка закінчила школу, повинна знати, в чому її талант. Друге: кожна людина, яка закінчила школу, повинна знати, що вона особистість і має право на свою точку зору, яка, може, іноді важливіша, ніж точка зору тих, хто вище за статусом. Тобто це не анархія, а свобода.

Ми наводимо у приклад Тайвань, Корею, Сінгапур — це великі країни, перед якими хочеться зняти капелюха. Той таки Лі Кван Ю [прем’єр-міністр Сінгапуру] казав, що китайці — велика нація, що вони вдосконалюють будь-яку ідею. Але він відзначив, що справді великою нацією вони стануть не тоді, коли зможуть щось добре зробити або вдосконалити, а коли зможуть вигадувати, винаходити.

Чомусь усе винаходять поки у вільному суспільстві. Всі розмови про ментальність — це нісенітниці, нав’язані зовнішніми ворогами. Євреї протягом сотень років у Західній Європі були обмежені в усіх правах. Попри те що вони дуже талановиті, одиниці досягали успіху. Тільки лиш правила змінилися, вони стали найвидатнішими музикантами, бізнесменами і збудували прекрасну країну — Ізраїль. Спитай у XVII столітті про їхню ментальність — будь-хто скаже, що вони всі невдахи.

Другий приклад — Корея. Поясніть, у чому відмінні ментальності в Південній і Північній Кореї? У них бабусі та дідусі ті самі. У них старше покоління в одних сім’ях виховувалося та їздило на риболовлю одне до одного.

Тепер ВВП на душу населення у південних у 50 разів вищий, ніж у північних. Різна ментальність? Ні. Правила різні. Просто до Північної Кореї зайшла Китайська визвольна армія, а також куратори з Радянського Союзу, які нав’язали свої правила. А в Південній Кореї встановлював правила 7‑й тихоокеанський флот, який сказав: ви будете жити за законами, які ми в Америці вигадали. Добре це чи погано — історія покаже. Виявилося, що на першому етапі точно непогано — ми всі в руках тримаємо або Samsung, або LG, їздимо на Kia, Hyundai тощо.

В. С.:— Значна частина вашого доходу, мало не 2/3, раніше припадала на Росію. Після Майдану ви цей дохід втратили?

— Цей дохід я втратив. Але завдяки тому що у нас стало більше концертів у інших країнах, ми самі займаємося організацією, даємо концерти в різних країнах світу, в Україні заснували компанію, яка продає квитки, за рахунок такої диверсифікації рівень доходів у нас не зменшився, а в певному сенсі ми навіть його наростили. Однак і допомагаємо, віддаємо на благодійність зараз набагато більше, ніж раніше.

В. С.: — До Росії ви з концертами тепер не їздите?

— Гадаю, одного часу це питання може стати актуальним. Наші російські шанувальники здебільшого розуміють мою позицію. Коли вся моя провина перед Росією в тому, що я люблю свою Батьківщину, так я не збираюся відмовлятися від цього ніколи. До людей, які живуть в цій країні, особливо до моїх друзів і знайомих, я завжди відчував глибоку повагу. Я ніколи не оцінював людей за паспортом і не робитиму цього. Ба більше, я взагалі не вважаю за потрібне оцінювати або обговорювати чиюсь ментальність, доктрину. Вони такі, як є. Нам треба самим розібратися, чому ми такі, та жити, розуміючи, які у нас сусіди.

Я впевнений, що ми добре житимемо з усіма своїми сусідами, коли ми будемо сильними, впевненими, заможними людьми. Буде час, буде місце, ми обов’язково організуємо там концерти, ми дуже хочемо побачити наших шанувальників. Я вважаю, що це нас зблизить тієї миті, коли буде необхідно. Бо жити нам все одно поруч. Нікуди ми один від одного не подінемося.

Х. Б.: — Днями оприлюднено нову пісню Океану Ельзи Життя починається знову. Це життя після війни чи після чого?

— В одному зі шпиталів у Києві я зустрівся з хлопцем, у якого немає двох стоп і однієї руки. При цьому він дуже оптимістичний і позитивний чоловік. Йому зараз ставлять протези, і він збирається йти інструктором в армію. Він посміхається, у ньому життя грає. Йому під Дебальцевим осколком відірвало руку повністю. Він упав під деревом на цю руку і втратив свідомість. Так пролежав живим із відірваною рукою дві з половиною доби, поки його не знайшли. Він відморозив ноги, йому потім їх відрізали. Він посміхається і каже: я хочу жити. Стільки оптимізму, як у його очах, я не бачив давно в очах людей на вулиці. Люди на вулиці кислі, бо не мають грошей. А він радіє, бо у нього залишилася одна рука. Я вважаю, що, коли ми не будемо оптимістами, тоді краще відразу ставати до черги на цвинтар. Потрібно завжди боротися за життя. Життя і свобода вибору — це найголовніше, що нам дав Бог. Про це пісня.