Філософська книжка “Хто робить сніг”, яку написали для дітей та їхніх батьків Тарас Прохасько і Мар’яна Прохасько, недавно потрапила до одного з найпрестижніших світових каталогів дитячих книжок — “Білі круки” (The White Ravens). Нагадаю, що такий міжнародний каталог — це перелік 250 найкращих дитячих книжок із понад 40 країн світу, який виходить щорічно (з 1996 р.). Книжка Тараса і Мар’яни вийшла у “Видавництві Старого Лева” і згодом здобула почесні відзнаки: перемогу на конкурсі “Книга року ВВС-2013” (у номінації “Дитяча книга”), цей текст також відзначено премією “ЛітАкцент року-2013” і першим місцем рейтингу “Книжка року-2013” у номінації “Дитяче свято”. 

Один із найкращих сучасних українських письменників Тарас Прохасько, якого деякі літературознавці називають “українським Маркесом”, розповівDT.UA про свій досвід роботи в дитячій літературі, а також поділився відчуттями того, як час впливає на книжку, на дітей, на дорослих…

— “Хто робить сніг” — це наш із Мар’яною уявний “світ кротів”, вигаданий нами ще років десять тому, — розповідає DT.UA Тарас Прохасько. — Тоді йшлося про те, що довкола нас було багато малих дітей — племінники, діти знайомих, із якими часто доводилося проводити час. Одного разу сталася така пригода, коли ми на очах у дітей рятували крота, що тонув у річці. Ще про кротів. На початку 2000-х у мене була ціла колекція іграшок: реалістичні фігурки різних звірів, начинені всередині квасолькою. І однією з улюблених був кріт! Ось так я йшов до цієї історії…

Крім того, за освітою я біолог. Один із моїх найулюбленіших педагогічних прийомів зі всіма дітьми — і своїми, і чужими — розповіді про тварин, подані реалістично й адаптовані в такий собі дитячий бренд, щоб було цікаво дізнаватися про їхні звички та особливості життя. Вже потім Мар’яна намалювала ескізи різних персонажів. А ми давно хотіли зробити книжку для дітей. Ось так поступово, з різних потічків, злилося все докупи. І ми зрозуміли що насправді маємо готовий, майже живий світ цієї кротячої сім’ї… Залишалося тільки сформувати якийсь сюжет і написати…

Книжка “Хто робить сніг” розрахована на дітей віком від 5—6 і до 10 років. Насправді ж цей діапазон трохи ширший, судячи з практики відгуків батьків та дітей.

— Цікаво, яка реакція на вашу книжку, власне, наших маленьких читачів — українців, зокрема на Івано-Франківщині чи у Львові? 

— Звісно, йдеться не тільки про Франківщину чи Львів, географія видання ширша. Не можу говорити про статистику, але знаю відгуки від батьків, які казали, що книжка про кротів стала щоденним улюбленим чтивом для їхніх дітей. І тут ніколи не йшлося лише про “кількісну” оцінку. Важливими для нас є кільканадцять близьких особистісних відгуків.

— У вашій дитячій книжці є теми смерті… Хто робить сніг? Померлі білочки, кротики чи зайчики? Це питання ви ставите для того, щоб діти не росли, як маленькі будди, котрі не знають, що є старість, хвороби і смерть? 

— Знаєте, на цих сторінках тема смерті не розглядається глибоко. Адже книжка призначається для найменших читачів. Нам здавалося важливим лише торкнутися деяких основоположних тем. Трохи окреслити ті речі, з якими в житті дітям треба буде мати справу. Задля того, щоб тема смерті не була такою, як у мультику “Том і Джеррі”, — занадто ігровою, віртуальною й легкою. А щоби натякнути, що це стосується кожного, і передусім тебе.

— Кажуть, що “Хто робить сніг” — це лише початок циклу про кротів, є друга книжка “Куди зникло море”. Чи буде продовження? 

— В майбутньому плануємо не більше ще однієї книжки. Це буде логічним завершенням циклу. Дуже цікаве явище — поступове настання зрілості, дорослішання дітей, читачів. І ось ці спостереження за дорослішанням, за настанням зрілості головних персонажів — воно є синхронним чи адекватним для дітей, які прочитали першу частину книжки.

Минув рік від першої книжки. За цей рік багато що змінилося в самих дітях… Адже рік у дитинстві — дуже багато. І так само вони мають можливість прочитати про наступний рік життя кротів, уже більш самостійних… Тому три книжки цього циклу створюються не тільки для того, щоб розповісти ще якусь нову історію, а для того, щоб показати еволюцію дозрівання.

— Розкажіть, будь-ласка, про свою співпрацю над дитячою літературою з дружиною — Мар’яною Прохасько, яка проілюструвала книжку “Хто зробить сніг”. 

— Дуже часто губиться те, що вона є не тільки ілюстратором, а й співавтором тексту. Тобто ми разом писали текст, а потім вона малювала. Вона не сторонній ілюстратор, а творець цього світу кротів. Тому їй набагато легше і краще почуватися зсередини як ілюстратор.

А пишемо ми разом. Буває всяке. Знаю, що якби, наприклад, уважно проаналізувати написане, то, як і у більшості книжок, можна було б знайти недоладності й суперечності в лініях розвитку персонажів. Але це неминуче, коли історія триває довго.

— У різні часи, у тому числі і в радянські, вважалося, що книжка — виключно “виховує” дитину.  

— Не слід сподіватися, що книжка зробить когось добрим, когось відважним, а когось щедрим… Ні, лише — саморефлексія і роздуми про себе. Інтернет-ігри ніколи не замінять книжку. Людське мислення є вербальним. І книжка є найкращим способом пробудження цього способу мислення, особливо коли текст звучить від когось.

— Чим, на ваш погляд, найбільше відрізняється покоління наших сучасних маленьких читачів — від читачів такого ж віку, коли маленьким були ви? 

— Теперішні діти набагато краще уявляють ширину та розмаїття світу (хай навіть ці знання часто поверхові). Також мені найбільше впадає в очі якийсь інший рівень вільності.

Тобто я бачу, що теперішні діти почуваються більше свобідними. Для них цей стан є органічним. Якщо, звісно, порівнювати з моїм дитинством. Сучасні діти усвідомлюють, що вони — особистості, які вільні, свобідні, самоцінні.

З іншого боку, я мав досвід кілька разів впродовж 15 років працювати вчителем біології у школі. Отож зауважу: все ж таки, попри постійні зміни, розширення горизонтів, базові людські речі у дітей залишаються незмінними. Це — основні стосунки. Тому мої учні поводилися в основних речах дуже близько до того, що й мої колишні однокласники 30 років тому.

— Нашим читачам було би цікаво дізнатися, чи є в роботі видавництв ваші книжки для дорослої аудиторії. Яких видань очікувати найближчим часом? 

— Працюю над такою повістю, яку сам для себе називаю “репортажем з минулого”. Це мають бути не спогади про минуле, а справді репортаж із пам’яті. Повість називатиметься “62х20”. Цей історичний репортаж про радянську армію — автобіографічний. Це те, що я бачив.

Уявляю себе репортером, а не тільки учасником тих подій, які описую. Тоді я був звичайним солдатом. Тепер же намагаюся розповісти про армійські будні так, як це робить справжній репортаж…

— У теперішній час, дуже жорстокий, позначений кривавою війною на сході, деякі письменники, зокрема Андрій Курков, кажуть, що їм не дуже кортить щось писати, нібито немає натхнення. Як у вас із натхненням тепер? 

— Я не чекаю натхнення. Але зрозуміло, що теперішній час пов’язаний із великою тривогою і співпереживанням того, що відбувається з людьми.

Зрозуміло, вже і я не такий, і Мар’яна не така, і всі довкола не такі, які були ще рік тому. Від цього стану не потрібно втікати, ховатися, — треба приймати його й намагатися дати собі лад із переживаннями. Тобто проживати ці емоції, щоб вони були чіткими й виразними.

— Дехто з критиків називає вас “українським Маркесом”, як ставитеся до таких компліментарних характеристик? 

— Я давно звик до того, що всім критикам, а особливо академічним, необхідно використовувати порівняння. Щоб якось охарактеризувати нове ім’я, новий голос чи новий стиль у літературі. Ще відколи почав займатися літературою, то зауважив, що той чи той опублікований твір порівнювали з іншим. Це особливість пізнання. Для того, щоб розповісти про щось нове, треба його прив’язати до старого. Щоб виникли якісь асоціації.

Я розумію, що далекий від неукраїнського Маркеса. Але згідний із тим, що в моєму романі “НепрОсті” можна знайти якісь способи маркесівського конструювання. Це і довгий рік упродовж десятиліть, і кілька поколінь однієї родини, і, крім того, створене уявне місце існування — поселення Ялівець.

— Сьогоднішні вже згадані драматичні події в Україні ніби чекають на художнє літературне втілення… 

— Так, такий текст обов’язково з’явиться. Те, що відбувається зараз, торкнулося кожного, бодай на емоційному рівні. Відповідно, це торкнулося людей, для яких способом життя є рефлексії, спостереження, записування, творення книжок і текстів.

Уже найближчим часом з’являтиметься багато текстів (оповідань, віршів, і, можливо, невигаданої нон-фікшн репортажної літератури) про різні аспекти цієї війни. Але, водночас, у великій літературі, яка є осмисленням і яка є знаковою, епохальною, час іде трохи інакше. Щоб написати серйозний роман про літо-осінь 2014 р., потрібна певна часова дистанція.

Я впевнений, що, оскільки в Україні вже почала розвиватися масова жанрова література, невдовзі можуть з’явитися і бойовики, і любовні романи на тлі драматичних подій…

Але, знову ж таки, кажу, що в літературі потрібна дистанція. Бо замало бути свідком. Замало описувати лише те, що тепер бачиш і переживаєш. Для знакового твору потрібно бачити, що було опісля. Роман того ж таки Ремарка доволі простий — про будні солдатського окопного життя. Не можна сказати, що це глобальне осмислення. Однак Ремарк не написав свій твір, сидячи в окопах. Потрібно було, щоб війна скінчилася, щоби всі почали інакше сприймати життя. Щоби можна було осмислено подивитися: що до чого привело? У великому майбутньому романі про війну 2014 р. найважливішими будуть не конкретні події цього року, а те, у що вони вилилися. Лише тоді можна писати про те, з чого все починалося…

Розмовляла Катерина Константинова

Тарас Прохасько: У теперішніх дітей інший рівень вільності