З авторкою проекту Рагу.лі Тетяною Микитенко ми говорили про відповідальність медіа та блогосфери, гендерну політику й постколоніальні культурні травми

Чи перекладається слово «рагуль» іншими мовами?

— Здебільшого описово. Англійським відповідником, мабуть, буде cheesy people. Коли я вчилася в університеті, то свою дипломну роботу присвятила реаліям — явищам, які є в одній мові, а в іншій їх пояснити можна лише описово. Ну от, наприклад, борщ — це якраз та реалія, що потребує детального пояснення для іноземців. Те саме й із рагулями. Щось подібне десь може бути, але важко знайти стовідсотковий збіг. До того ж у рагульства є безліч проявів, воно наявне в усіх сферах нашого життя. Навіть у контексті війни: коли людина їде на два дні на фронт, щоб дістати собі посвідчення учасника бойових дій, ну й зробити кілька фоток з автоматом, а потім повернутися в тил і носити щодня камуфляж. Загалом рагулізм — це брак критичного ставлення до себе й відповідальності за те, що робиш. Особливо він помітний серед нашого політикуму й медіа.

Як ви розумієте межу між рагулізмом і поп-культурою?

А до поп-музики як такої я ставлюся спокійно, особливо коли йдеться про українськомовний контент, якого, на щастя, стає дедалі більше завдяки квотам. Але треба розрізняти попсу, у якій є хоч якийсь сенс, і ту, яка просто беззмістовна. Наприклад, те, що робить Потап… Якщо це слухати, можна просто набути собі якесь захворювання мозку. Але більшість людей бездумно те споживає та відтворює. І масштаби цього лякають.

Проблема в тому, що рагулі агресивніші, а отже, і помітніші. Адекватним людям властива певна вихованість, скромність, почуття такту. Нерагулям треба бути активнішими. Інакше їх просто не почують. Подивіться на активність Михайла Поплавського: він мало не щомісяця знімає якийсь фільм на свою честь. Якби таку енергію мали люди в нашому Міністерстві інформаційної політики, це був би надпотужний ефект. А так там працюють здебільшого «зайчики» і «міхрютки», тому результативність цього відомства вельми скромна.

Але будьмо відверті, агресивного несмаку не бракує й у західній поп-культурі.

— У зріліших суспільствах шкоди від такого «креативу» значно менше. Там усі ці кліпи із золотими пістолетами й характерними танцями — явище радше маргінальне. У нас ні. Ну й мене, природно, більше бентежить те, що відбувається в моїй країні. Я хочу, щоб наші люди бодай трохи замислювалися над тим, що їх оточує. Мені часто пишуть, що тільки завдяки Рагу.лі вони збагнули, що об’єктивація жінок — це гидотно та принизливо. Хочеться поширювати антиреакцію на несмак. Якщо я зможу достукатися до якоїсь частини суспільства, то ці люди ставатимуть кращими й змінюватимуть світ навколо себе.

Якщо казати про права жінок, то нині в нас панують два наративи. Один — рагульсько-патріархальний: жінка повинна… Другий — НГОшний, що намагається здебільшого трансплантувати дискурс країн, де ситуація з правами жінок істотно відмінна від нашої. Ви відчуваєте, що справжнє вирішення проблем лежить поза цими наративами?

— Недавно в Британії був випадок, коли одна жінка збунтувалася проти того, що в офісі кондиціонер стояв на 23 °С, а така температура комфортна для чоловіків — для жінок має бути 24 °С. І це нібито вияв боротьби за права жінок. Завжди настає момент, коли боротьба обертається на фарс. Але нам до такого рівня «дзену» ще дуже далеко. Ми маємо чималий рівень сексуального й домашнього насильства, наявне суспільне виправдання ґвалтівників, є стигматизація молодих матерів у громадських закладах, нерідко трапляється дика реакція на вигодовування груддю. Ось цими проблемами треба опікуватися передусім.

Інколи можна почути: та в багатьох західних країнах жінки отримали право голосу в 1960–1970 роках, а от у нас (себто в СРСР!) це право з’явилося значно раніше. Але річ у тім, що, наприклад, у Швеції  жінки прожили той досвід, боролися за право голосу, свідомо йшли до нього. А нам його просто дали згори. Та й то умовно й номінально. Що таке участь жінки в радянських виборах? Та в принципі будь-якої людини? Це ж була суцільна імітація, а не волевиявлення. Нас позбавили того еволюційного процесу, який відбувся в інших суспільствах. І що маємо тепер? Подивіться рейтинг топ-100 найбагатших людей України — серед них лише троє жінок! У рівноправному суспільстві цифри були б іншими.

Але я постійно наголошую: у нас сексизм спрямований в обидва боки. Права чоловіків треба відстоювати не менш завзято, ніж права жінок. Споживацьке ставлення до чоловіків, яке культивує середовище різних жіночих журналів і тематичних передач, це ракова пухлина, що починає вражати людей ще із самого дитинства. Звідси всі ці хибні налаштування, що «головне вдало вийти заміж», «чоловік повинен утримувати жінку». У нас немає такої ситуації, що одна частина суспільства — це жертва, а інша — агресор. Від хибних гендерних ролей потерпають усі. Тому потрібен якісний діалог на цю тему, але в ньому чомусь небагато зацікавлених.

Тобто 8 березня — must die?

— Таким, яким воно є тепер, однозначно! У нас зміст цього свята щось на кшталт намиста для тубільців: ми вам брязкальця, а ви нам свої землі. Логіка приблизно така. Жінок вітають просто за статевою ознакою — хіба це не абсурд? Наприклад, у нас до всякого свята, а до 8 березня й поготів, кожне державне відомство продукує вітальні ролики. Навіть Мін’юст не стоїть осторонь: службовці цієї поважної структури на камеру кажуть про «найгарніших, найніжніших, чарівних жінок». І це замість того, щоб розповісти детально про те, які кроки для реалізації прав жінок зробило це міністерство. Є ж про що говорити: узяти хоча б, для прикладу, зміни у виплаті аліментів.

Мені часом кажуть: от ви критикуєте ці привітання, а як же тоді вітати жінок із 8 березня?! Та ніяк! Треба вести нормальний діалог, а не відробляти «панщину» через ці недолугі ролики.

Чи поділяєте ви думку про те, що тріумф несмаку в нашій масовій культурі не останньою чергою є виявом постколоніального стану?

— Нам прописали певні культурні коди. Ну от, наприклад, радянські фільми: ти бачив їх ще в дитинстві, але досі цитуєш, часто навіть несвідомо. Такої спадщини нелегко позбутися. Розповім одну історію зі свого дитинства. Тато дає мені книжку  когось з українських класиків ХХ ст та пропонує вибрати вірш, який найбільше подобається. Я обираю той, у якому є слова «партія» чи щось таке, з певним радянським маркером, словом. У свої сім років я тоді розуміла, що для того, щоб тебе похвалили, треба вибирати вірші, де є «Лєнін», «партія» тощо. Це відчуття кон’юнктури закладалося з раннього дитинства.

Ще один код — це обмеження української культури офіційною версією етнографії. Кобзарів знищили, Розстріляне відродження знищили, спадщину Бойчука забули, залишили соцреалізм і гопак із шароварами. Примітизували не лише нашу культуру, а й мову. Це особливо помітно на рівні дитячої літератури: у виданнях 1930–1940-х мова штучно зросійщена, із дитинства привчали до того, що українське — це щось маргінальне, другосортне. Плюс свою лепту внесло кіно: українці там здебільшого або якісь придуркуваті персонажі, або зрадники. Ну й на цьому тлі виникав міф російської культури як панівної та вищої.

Зараз немає репресій, але є нашестя рагулів, що прагнуть собою підмінити українську культуру. А по-справжньому круті митці нечасто потрапляють на великий екран. От зовсім недавно як гостей запросили на програму «Голос країни» гурт «ДахаБраха». Їхній виступ супроводжувався коментарями «О Боже, це ж відкриття року!». Так само, як трохи раніше «відрили» Катю Чілі, що була цілком успішною співачкою наприкінці 1990 років. Натомість Камалію в нас без зволікань нарікають «душею країни».

Як пояснити той факт, що тінейджери, народжені вже у 2000-х, усе одно тяжіють до російської, передовсім музичної культури?

— Росіяни вміють себе просувати. В інтернеті зокрема. Цього в них треба повчитися. І не лише в масовій культурі. Вивчати досвід, наприклад, Russia Today значно цікавіше, ніж напрацювання нашого Мінінформполітики. Російська пропаганда часто досягає своїх цілей, треба ретельна розібратися, як їм це вдається, і, можливо, якоюсь мірою змусити ці механізми працювати на нашу користь. Потрібна агресивність у донесенні правди. Добро має бути з кулаками.

За що відповідальні блогери?

— Кожна людина відповідальна за ті меседжі, які вона несе в цей світ. Це раугль може жити за принципом «мені всі винні, а я нікому й нічого». Якщо кожен забуде про відповідальність, то настане апокаліпсис. Щодо медіа та блогерів, то їм слід не забувати, що в їхніх руках є потужний інструмент, який здатен змінювати соціум. Треба лише не лінуватися, не слідувати хибному правилу «піпл хаваєат», а вміло застосовувати його.

В Україні є чимало успішних відеоблогерів, але здебільшого вони російськомовні. Чому так?

— Вони працюють і на російську аудиторію зокрема. Мені теж часто пропонують вести блог російською, тоді, мовляв, у тебе буде фантастична кількість переглядів. Але я не хочу працювати для аудиторії, яка мене не цікавить. Хочу змінювати свою країну, а не якусь іншу.

У своїх постах і влогах ви часто звертаєте увагу на різні «дитячі конкурси краси», у яких важко не помітити елементи розбещення малолітніх. Чи реагують на ці ваші повідомлення офіційні органи влади?

— Я побачила, що за сексистську рекламу вже почали штрафувати, отже, боротьба з об’єктивацією — річ немарна. Тепер треба розібратися з цими «конкурсами краси». На законодавчому рівні для них треба встановити якісь правила, що забороняли б оголення дітей на сцені, наприклад. Я не розумію, чому це не бентежить омбудсмена з прав дитини? Але є й гірші прецеденти: коли по «Інтеру» показали дівчинку, яка народила у 12 років, їй навіть не прикрили обличчя. І такі випадки на нашому ТБ непоодинокі. І це чомусь нікого не обурює. Навіть серед присутніх у студії. Зараз протестувати дуже просто. Написав пост у Facebook — ось тобі й резонанс. Але зазвичай усі ці випадки не викликають жодної реакції.

Довідка

Тетяна Микитенко народилася 1981 року в Києві. У 2003-му закінчила Київський національний університет імені Тараса Шевченка, факультет сходознавства. 2009 року створила проект Рагу.лі — «блог про агресивний несмак української богеми й не тільки». Авторка відеоблогу «Ісландія».

Розмовляв Дмитро Крапивенко