Петро Кралюк
Історія любить повторюватись. 1914 року почалася Перша світова війна. Майже через сто років після цього Росія здійснила агресію проти України. Маємо нову війну, яка набула світового характеру. Звісно, вона не така гаряча, як Перша чи Друга світова. Адже нині, коли світ став дуже технізований, вести широкомасштабні воєнні дії, досить ризиковано.
Україна стала полігоном для проведення війни нового типу. Велика роль у ній відводиться інформаційній складовій, різним діям ідеологічного, політичного, економічного, соціального й навіть релігійного характеру, що мають на меті паралізувати противника. Вже другий рік йде така війна. І маємо, як і сто років тому, намагання Росії взяти реванш. Ніби повторюється ритміка Першої світової війни. Адже далекого 1916 року Росія провела наступ, відомий під назвою Брусиловський прорив.
Зараз поки що Путін і його оточення не розпочинають активного наступу на Донбасі чи в якихось інших точках України. Хоча біля кордонів з Українською державою Росія концентрує війська, а на Донбасі стає все гарячіше. Чи відбудуться тут масштабні військові дії – це питання. Але вже сьогодні видно, що Путін з допомогою своєї агентури організував широкий «гібридний» наступ – і досягнув певних результатів.
Західний фронт
У часи існування СРСР на Заході була створена мережа радянської агентури. Це були не обов’язково працівники цих спецслужб, а й політики, громадські й культурні діячі, інтелектуали, які проводили потрібну для СРСР лінію. З того часу багато що змінилося, але «добрі традиції» радянських спецслужб у нинішній Росії збереглися.
Зараз на Заході працює чимало агентів російського впливу. Є вони в мас-медіа, політичних партіях, громадських організаціях тощо. Для них притаманні антиамериканізм, євроскептицизм, які органічно поєднуються з антиукраїнством. Водночас ці агенти заявляють, що «треба зрозуміти Росію». Російські спецслужби, безперечно, вивчають тенденції, які відбуваються в суспільно-політичному житті Заходу. Знайшовши потрібні їм слабкі місця, прикладають зусилля у відповідних сферах і досягають потрібного ефекту.
Принаймні видається, що цьогоріч росіяни отримали кілька серйозних перемог у країнах Євросоюзу. Передусім це референдум у Нідерландах щодо угоди про асоціацію України з ЄС, який мав для українців негативний результат. Звісно, у Нідерладах існують євроскептичні настрої, як і неприхильні настрої щодо України. Але саме завдяки проросійським агентам впливу вони були підсилені, що забезпечило відповідний результат на референдумі. Хоча наші політики роблять вигляд, ніби цей референдум не є великою проблемою, це не зовсім так. Він став перепоною на шляху євроінтеграції України, а в самому українському суспільстві підсилив євроскептицизм.
Нарешті Україна отримала «удар у спину» від країни, яку багато хто вважав нашим «адвокатом» у Євросоюзі. Мається на увазі Польща. Перед самітом НАТО у Варшаві в цій країні почалося активне роздмухування антиукраїнських настроїв. При цьому спеціально акцентувалася увага на темі так званої «волинської різанини». Не обійшлося без проросійських сил, які вміло зіграли тут свою гру. Справа ще не дійшла до «точки неповернення», коли польсько-українські відносини будуть остаточно зіпсовані. Але якщо продовжуватимуться такі тенденції, то це цілком можливе.
Внутрішні проблеми України
До України в Росії була і є особлива увага – так було за царських і радянських часів. Так є й зараз. Через те в Україні широко інфільтрована російська агентура, котра дозволяє «братнім сусідам» спрямовувати курс Української держави в проросійське русло. Такими агентами впливу є не лише проросійські мас-медіа типу холдингу «Вєсті», партія «Опозиційний блок», організація «Український вибір», численні парафії Московського патріархату, російські бізнесові структури, які й далі працюють в Україні. Російська агентура інфільтрована навіть у структури, які демонструють свою проукраїнськість.
Складається враження, що перед цією агентурою поставлене завдання організувати «похід на Київ» і дестабілізувати ситуацію в столиці України. Так, 1 липня Печерський районний суд Києва заарештував відомого комбата батальйону «Айдар» Валентина Лихоліта. Неважко було спрогнозувати, що це викличе протести. Арешт відбувся в п’ятницю ввечері. На суботу, 2 липня, в Києві ледь не дійшло до радикальних виступів. Добре, що вдалося (хоча й із чималими зусиллями) зібрати у вихідний день апеляційний суд, який скасував рішення Печерського суду про арешт Лихоліта. У результаті цього акції протесту були нейтралізовані.
Але незадовго після цього керівники Федерації профспілок, котрі за часів української незалежності не особливо переймалися правами трудівників, раптом «прокинулися» й організували 6 липня велелюдний похід на Київ, вимагаючи зниження тарифів на комунальні послуги. Хоча профспілки мали б зайнятися іншими питаннями, зокрема підвищенням зарплат. Щоправда, марш профспілкового протесту пройшов мирно. Але тарифне питання стало каменем спотикання у Верховній Раді, паралізувавши її роботу.
Президент Росії Володимир Путін (з мікрофоном) і Московський патріарх Кирило (праворуч від Путіна). 11 липня 2016 року
Зараз маємо черговий похід – «канонічно»-православний. Так звана Українська православна церква, яка є філією в Україні Російської православної церкви, організовує зі Святогірської та Почаївської лавр хресну ходу на Київ, де паломники в День хрещення Русі пройдуть від Володимирської гірки до Києво-Печерської лаври. Зрозуміло, що ця акція узгоджувалася з Московським патріархатом.
Президент Росії Володимир Путін (праворуч) і Московський патріарх Кирило. 11 липня 2016 року
Яка її мета? Зараз в експертному середовищі висловлюються різні припущення. Однак зрозуміло, що вона здатна спровокувати конфлікти на конфесійному ґрунті й «завести» механізм дестабілізації ситуації як у столиці, так і загалом в Україні. Така дестабілізація може стати приводом до чергового втручання Росії в українські справи. Тому не варто розпалювати пристрасті навколо цього хресного ходу. Бажано, щоб він пройшов мирно і… безрезультатно. Як це було з маршем профспілкового протесту.
План «Брусиловського прориву» Путіна полягає, з одного боку, в тому, щоб ізолювати Україну від Заходу, а з іншого, дестабілізувати Українську державу. Щось вже вдалося в цьому плані зробити, щось може вдатися. Але від нас самих залежить, наскільки ми будемо чинити опір цьому «прориву» і наскільки нам вистачить витримки й уміння керуватися холодним розумом.
Брусиловський прорив 1916 року, безперечно, став перемогою Росії. Але була це піррова перемога. Наступного року Росія почала розвалюватися. Сподіваюсь – історія повториться.
Петро Кралюк – проректор Острозької академії
The Author
Comments