Марія Щур
Заборона в’їзду в Україну кільком російським співакам за порушення українського кордону у Криму багато українських культурних діячів сприймають як іще один крок до відвоювання українською культурою свого простору в Україні. Раніше було звільнено місце на українському книжковому та кіноринку для україномовної продукції. Та, на думку перекладачки і культуролога Ірини Забіяка, ці процеси набагато глибинніші, адже українці повертаються обличчям до своєї сучасної літератури та класики, створюючи таким чином власне культурне середовище.
– Процеси почалися, їх можна помітити у тих сферах, за якими я спостерігаю, насамперед, у літературній та кіноіндустрії. Це пов’язано із низкою заборон, які було введено законом Верховної Ради про заборону ввезення продукції, яка має пропагандистський зміст, зокрема з території Росії. Це вплинуло на зменшення експорту російської літератури в Україну. Це вплинуло на зменшення кількості російської літератури та до зростання кількості українських аналогів.
Це дуже добре видно в галузі перекладів. За останній рік-півтора в Україні різко зросла кількість перекладної літератури, як класики художньої і не художньої, так і сучасної літератури. Тобто всі ставлять собі за мету заповнити літературні прогалини книжками, які раніше приходили із Росії.
Якщо зараз відкрити «топ» продажів «Книгарні Є», найбільшої в Україні, то ви там побачите, наприклад, свіжі переклади таких класичних текстів, як, наприклад, книжка Берна «Ігри, в які грають люди», або Джордж Оруел «1984», або Еріх Фромм – «Мистецтво любові». Це така світова класика, яка завжди показує стан культури і стан суспільства. В Україні вона наразі виходить українською мовою і дуже добре продається. Ви можете побачити, як ці книжки читають люди в метро, на пляжах і так далі.
– Можна бути знайомим зі світовою класикою, але при цьому абсолютно не знати власної класики. Чи тут відбувається цей процес самопізнання, чи з’являється більше інтересу до того, що ж тут було на культурному полі, перед тим як з’явилася ця експансія Росії?
– За останні 2–3 роки, можливо, в українську свідомість, скажімо, людини далекої від літератури, просочилися імена сучасних українських письменників. Ще кілька років тому їх начебто взагалі не було. Література закінчувалася уявленням про Стуса, які дають в школі, про дисидентський рух. А зараз пересічна людина знає імена Забужко, Жадана, Іздрика. Тобто це люди, які реально впливають на культурне середовище. Вони висловлюються на телебаченні, в пресі, в якихось громадських місцях, і їхня думка є показовою, і українці до неї прислухаються.
Водночас, якщо ви запитаєте зараз пересічного українця про якогось російського автора, то ці знання обмежаться знаннями саме класичної літератури, Пушкіним і Лермонтовим. Тобто літературний процес, який відбувається зараз у Росії, українцями сприймається як якийсь чужий і не такий, який відображає наші реалії.
Це дуже ще помітно на такому явищі, як російськомовна українська література, яка представлена низкою дуже хороших авторів та критиків, які самі говорять про те, що українська російськомовна література – це нове явище, яке зараз буквально виникає, тобто це література, яка твориться російською мовою, але абсолютно не пов’язана із російським контекстом. Відбувається таке розривання і самоусвідомлення себе як чогось, що вже не належить до великої імперської культури.
– Якщо ми говоримо про 19-е століття, то українець буде краще знати російську класику, ніж українську, і Гоголя і Пушкіна він буде краще цитувати, ніж відповідних українських авторів. Чи можна якимось чином заповнити цю прогалину, що б свідчило про те, що українська культура і сучасні письменники, які стають дуже популярними, з’явилися не з сьогоднішнього дуже тонесенького ґрунту, а із того всього літературного гумусу, який був створений на цій землі попередніми поколіннями?
– Я думаю, що це процес, який поступово відбувається. У Львові, якщо ви пройдетеся вулицями, ви не можете не помітити – на різних стінах намальовані, написані тексти українських класиків – Лесі Українки, Павла Филиповича, Василя Стуса і так далі. Тобто, наприклад, у Львові цей контекст аж настільки випирає, що висить на стінах будівель. Або ще мене дуже здивувала, наприклад, пісня Каті Чілі, яку вона виконувала на телевізійному конкурсі «Україна має талант». Це була пісня на слова Тараса Шевченка «Думи мої, думи».
Безперечно, потрібен час, щоб уявлення про те, що «Пушкін – наше всьо», замінилося на уявлення, що у нас було ще щось, крім Пушкіна. Тому сприяють і книжки, які поступово виходять, які презентують, наприклад, українські жіночі романи 19-го – початку 20-го століття. І виявляється, що любовні романи у нас тут писали 100–150 років тому, і це не якась новинка, яку нам принесла недавно Дарія Донцова, наприклад.
Поступово ця своя традиція оприявнюється, поширюється. Можливо, зараз тільки в колі інтелігенції, людей, пов’язаних безпосередньо із літературою. Але поступово це проникає чим далі, тим більше. Це видно і в кіно. Наприклад, кіно почало цікавитись українською літературою, почало знімати фільми за українською літературою, і ці фільми потрапляють на широкі екрани, на телебачення, «Століття Якова», наприклад, коли багато людей подивилися серіал українського виробництва за українською книжкою.
Це процес, який триватиме ще багато років. Тому що свідомість людини не можна змінити дуже швидко, це процес поступовий. І чим більше науковців і літераторів працюють над тим, щоб цей контекст розширити, тим швидше цей процес ітиме і глибше він викоріниться.
The Author
Comments