Повернення істориків обох країн до діалогу з найгостріших сторінок історії польсько-українських стосунків, безперечно, стало центральною подією цього року в процесі двостороннього примирення навколо минулого.

Перед учасниками робочої групи стоїть кілька амбітних проектів, котрі вже обговорювалися раніше.

Найголовніший виклик з погляду науки мабуть полягає в тому, аби, давши максимально повну картину конфлікту на підставі документальної бази (у тому числі й недавно відкритих архівів комуністичних спецслужб в Україні), повернути тематику українсько-польських конфліктів у суто наукове русло.

Є однак, на наш погляд, і інший аспект, котрий дещо виходить за межі чистої науки.

Полягає він у тому, чи зможуть історики в процесі аналізу причинно-наслідкових зв’язків трагічних подій сприяти формуванню їх єдиного морально-етичного бачення як у науковому середовищі, так і серед пересічних обивателів обох країн.

Перезавантаження

У пресі вже повідомлялося, що перше засідання робочої групи, створеної за обопільної ініціативи Інститутів національної пам’яті України і Польщі, відбулося 3-4 листопада в Києві.

Кожну країну представляли дев’ять науковців – фахівців з українсько-польської проблематики ХХ століття. Серед них – Гжегож Мотика (Польська академія наук), Вальдемар Резмер (Університет Миколая Коперника в Торуні), Богдан Гудь (Львівський національний університет), Іван Патриляк (КНУ ім. Шевченка) та інші.

Урочиста інаугурація Українсько-польського форуму істориків у Митрополичому будинку, Національний заповідник “Софія Київська”, 2 листопада 2015 року

Українську делегацію очолював директор українського Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, польську – заступник директора ІНП Польщі Павел Укельський.

Про відновлення співпраці після п’ятирічної перерви обидва інститути спромоглися торік після зміни влади в Україні. Перерва була викликана прорадянським і проросійським поворотом у гуманітарній політиці України внаслідок приходу до влади режиму Віктора Януковича.

Листопадовому засіданню українсько-польського форуму істориків передував перший за багато років спільний проект Інститутів національної пам’яті двох країн. 19 травня у Національному музеї історії України відкрилася виставка, присвячена знищенню польської еліти нацистським і радянським режимами (Акція АВ і Катинський злочин відповідно).

Лейтмотивом виставки став показ тотожності найстрашніших диктаторських режимів ХХ століття – нацистського і комуністичного. Це тема, про яку, як нагадав директор Українського Інституту національної пам’яті, Володимир В’ятрович, “не дуже часто і не дуже охоче говорять у розвинених демократичних країнах Заходу”.

 “Це тим більше важливо, що й досі, на жаль маємо справу зі спробами реабілітації – меншою мірою німецького нацизму, більшою радянського комунізму”, – додав зі свого боку, директор ІНП Польщі Лукаш Камінський, висловивши водночас готовність свого відомства проводити в Польщі виставки, які презентують українську історію ХХ століття.

Президент IPN Лукаш Камінський та Голова УІНП  Володимир В’ятрович у день відкриття виставки “Знищення польських еліт. Катинь-Акція АБ” у Національному музею історії України. 19 травня 2015 року

Листопадова зустріч істориків у Києві носила попередній характер. Були окреслені коло проблем, методика і принципи подальшої двосторонньої роботи; презентовано огляд напрацювань польської історіографії на тему українсько-польських стосунків під час другої світової війни. Визначені хронологічні рамки досліджуваного періоду – 1939-1947 роки.

Відтак конфлікти, котрі передували другій світовій війні (наприклад, “пацифікація” Східної Галичини, або вбивство Тадеуша Голувка), формально залишилися поза цими рамками.

Як пояснив Володимир В’ятрович, це було викликано тим, що саме на означений період припало найбільше протиріч і конфліктів, відтак саме по ньому існує найбільше питань, які треба з’ясувати.

Хоча, як додав Павел Укельський, це не означає, що період міжвоєнної Польщі (в якому значною мірою ці конфлікти закладалися) залишатиметься поза увагою учасників робочої групи.

Без політизації

Як відомо, головними сторонами українсько-польського конфлікту 1939-1945 рр. були незалежницькі підпілля обох народів, позбавлених своєї державності (різниця полягала в тому, що перед початком другої світової війни поляки, на відміну від українців, мали свою державу).

То був час, коли боротьба українців і поляків за визволення від найжорстокіших тоталітарних режимів ХХ століття, комуністичного і нацистського, сусідствувала з тим, що з легкої руки німецького публіциста Карла Людвіга Берне (1786—1837) називається “національним егоїзмом”.

Вираженням цього егоїзму було прагнення національно-визвольних рухів обох народів вирішити радикально й за порівняно короткий час усі суперечності – від територіальних до гуманітарних і соціальних – що нагромадилися за століття співіснування обох народів на теренах, котрі в процесі формування різних державних утворень (Русі, Польщі, Великого князівства Литовсько-Руського, І і ІІ Речі Посполитої) ставали частиною то одного, то іншого.

Ці територіальні зміни відбувалися, як відомо, по-різному.

В одних випадках – у результаті військової агресії: з одного боку, наприклад, походів Володимира Великого (бл. 960-1015), з іншого – Болеслава Хороброго (966/967-1025), а також їхніх нащадків.

В інших – через династичні приєднання: мається на увазі, наприклад, осягнення королем Казимиром ІІІ (1310-1370) Львова, столиці Руського королівства, після смерті князя Юрія-Болеслава (1310-1340) (обидва були як Рюриковичами, так і Пястами); хоча й там мало місце застосування військової сили.

Нарешті, внаслідок об’єднавчих процесів: ідеться про низку династичних і міждержавних уній, найвідоміша з яких – Люблінська 1569 року. Наприкінці не можна не згадати й перебування в складі міжвоєнної Польщі Західної України і частини Волині.

Спроби радикального розв’язання “українсько-польського вузлу”, коли до старих історичних ураз, уже нібито й забутих, додавалися нові, з часів ІІ Речі Посполитої, вилилися у криваве протистояння. Жертвами його стали десятки тисяч людей, а кількість тією чи іншою мірою постраждалих сягнула сотень тисяч.

З огляд на це, головні виклики, що стоять і стоятимуть перед українсько-польською робочою групою істориків, перед відновленим українсько-польським форумом, полягають у наступному.

Перше: дати наукову оцінку тим трагічним подіям, максимально повно встановити на підставі існуючих і нововиявлених документів і свідчень їхні причинно-наслідкові зв’язки й перебіг (у тому числі й кількість жертв з обох боків).

Друге: позбавити процес історичних досліджень непотрібної політизації. Йдеться передусім про спроби задіяти “кляті питання” стосунків між нашими народами у поточній політичній діяльності.

Тут останнім часом, на жаль, більше відзначилася польська сторона.

Майже за півтора тижня до початку першого засідання відновленого українсько-польського форуму істориків, 25 жовтня, на сайті prawy.pl з’явилося інтерв’ю сенатора (і історика за сумісництвом) Яна Жарина, представника “ендецького крила” у пропрезидентській партії “Право і справедливість”.

У ньому пан Жарин на тлі неприхованої демонстрації некритичного підходу до польської історії, говорив про необхідність “наступальної історичної політики”, а українське націоналістичне підпілля характеризував виключно як “людовбивчі організації” (“ludobójcze organizacje”).

Для порівняння: в Україні навіть радикальні українські націоналістичні організації (“Свобода”, “Правий сектор”) вже близько двох років утримуються від публічних антипольських інвектив, у тому числі на адресу польського незалежницького підпілля.

На щастя, як повідомили незалежно один від одного авторові цих рядків директор українського ІНП Володимир В’ятрович і віце-президент польського ІНП Павел Укельський, це інтерв’ю не вплинуло жодним чином на хід форуму та його атмосферу.

Віце-президент польського ІНП Павел Укельський

Щоправда, польські дослідники висловлювали стурбованість, чи не впливають норми прийнятого в цьому році закону “Про правовий статус і вшанування пам’яті борців за незалежність України в ХХ столітті” на свободу досліджень і критичних висновків (малася на увазі Стаття 6 цього закону, яка встановлює відповідальність за “публічне заперечення факту правомірності боротьби за незалежність України у XX столітті”).

Довелося їх заспокоювати, що до науки ця стаття не має жодного стосунку і нагадати, що президент Петро Порошенко  під час зустрічі з колишнім президентом Польщі Броніславом Коморовським пообіцяв добитися іншого формулювання цієї норми.

Зрозуміло, що форум істориків має справу з явищами і подіями минулого. Однак той же Володимир В’ятрович звернув увагу на таке явище сучасної масової повсякденної свідомості, як “асиметрія пам’яті”, котра проявляється в сучасності.

Ідеться, за його словами, про те, що середньостатистичні українські обивателі в масі своїй часто не знають багатьох речей, які є дражливими для поляків; поляки ж не знають тих речей, які дражливі для українців.

Пояснимо на прикладах з повсякденного життя. Деякі українці, наприклад, потрапивши під тим чи іншим приводом до Польщі, люблять позувати на фото з червоно-чорним прапором, не розуміючи, що у багатьох жителів цієї країни, особливо тих, чиї родичі загинули під час війни від рук українців під час “Волинської різанини”, це викликає не найкращі спогади і асоціації.

Що ж до польської сторони, то кияни напевно ще пам’ятають, як польські футбольні фанати отримали цього літа “ломотів” від українських болільників за транспаранти з більш ніж прозорими натяками на “польськість” Львова.

Власне про етику

Є в контексті нинішнього відновленого діалогу українських і польських науковців одна проблема, обійти яку при всьому бажанні не виходить. Як польські, так і українські історики, котрі спеціалізуються на темі українсько-польських конфліктів у ХХ ст.,  нерідко люблять стверджувати, що по всіх спірних моментах не можна мати однакового  бачення, і не можна переконати.

Зрештою, це й не потрібно. Більш за те, тема “історичної правоти” чи “неправоти” досить легко нівелюється і втрачає своє значення, що в принципі вигідно і бажано для обох сторін діалогу. Але лише в тому разі, якщо обидві сторони діалогу виказують готовність до “спільної моральної мови і однакової етичної позиції”.

Наведена цитата – фрагмент листа польського правника і історика Владислава Желенського (представника сторони звинувачення на Варшавському процесі Степана Бандери, а після війни – щирого прихильника українсько-польського порозуміння) до діячки українського жіночого руху, депутатки сейму ІІ Речі Посполитої Мілени Рудницької – ілюструє, на наш погляд, головний виклик і водночас головний ключ до вирішення практично всіх спірних питань.

Що мається на увазі?

Очевидно, передусім усвідомлення людини як такої, людської особистості, людського життя як найвищої цінності. Це – основа подальшого успіху діалогу. Одна річ, наприклад – уточнити кількість жертв українсько-польського протистояння, інша – ризик намагання вирішити суперечку “хто правий, хто почав перший”: однак у обох випадках існує загроза забути про людину і її життя як найвищу цінність.

Без сумніву,  саме цією цінністю керувався славної пам’яті Яцек Куронь, щирий прихильник українсько-польського примирення, коли, обговорюючи питання написів на могилах жертв українсько-польського протистояння в 1918-1919 рр., на Личаківському цвинтарі, запропонував один спільний напис для всіх: “Героїчно полеглим у боротьбі за незалежну Польщу (Україну) у братовбивчій війні”.

Яцек Куронь (між іншим, уродженець Львова) завжди трактував українсько-польські конфлікти ХХ століття як братовбивство. Чи готові українські і польські історики розглядати ці конфлікти саме з цієї позиції?

Мабуть, у цьому полягає головна інтрига відновленого українсько-польського діалогу істориків, який буде продовжено в наступному році.

Можна заперечити: “братовбивство” – категорія не політична, не історична і не наукова. Радше етична. Це так. Але мабуть жодна інша наука настільки не сполучена з етикою, як історія. І справа тут, зрозуміло, не в суто науковій, дослідницькій етиці.

Це ще й етика діалогу. В попередні роки мали місце так звані наукові “междусобойчики”, коли проблеми українсько-польських конфліктів вчені України і Польщі обговорювали без участі відповідно польських і українських партнерів – що, на наш погляд, в принципі неприпустимо; адже трагедія – спільна.

Це, до речі (хоча це виходить за рамки суто наукової проблематики) етика пам’яті. Якщо українсько-польські конфлікти – це наша спільна драма, то чому дні пам’яті їхніх жертв кожна сторона й досі вшановує окремо? Чому жоден з істориків України чи Польщі не поставив це питання перед науковою і більш широкою громадськістю?

Після семирічної перерви Український інститут національної пам’яті та Польський інститут національної пам’яті відновили історичний діалог. Фото першого робочого засідання Українсько-польського форуму істориків 3 листопада 2015 року.

Іспит на здатність до “спільної моральної мови і однакової етичної позиції” українські і польські історики матимуть можливість скласти перед народами своїх країн у березні та жовтні 2016 року.

Саме в ці місяці заплановані розгляди робочою групою “найгарячіших” тем. Березневе засідання пройде у Варшаві і буде присвячене діяльності українського і польського підпілля на території ІІ Речі Посполитої. Жовтневе має відбутися в Києві і зосереджене повністю подіям на Волині в 1943 році.

Що справді тішить у зв’язку із відновленням діалогу істориків – це поява перспективи широкого двостороннього діалогу на всіх рівнях наукової спільноти і громадянського суспільства обох країн з проблемних питань стосунків наших народів.

“Сподіваюся, наша зустріч стане прикладом для інших ініціатив, які охоплюватимуть інші періоди часу”, – заявив Павел Укельський.

Зрештою, брак діалогу, брак знань – те це, що нам заважає розуміти одні одних і що вигідно тим, хто хоче розірвати нашу дружбу, скріплену кров’ю на полях Грюнвальду, на підступах до Варшави і на Майдані Незалежності.

http://www.istpravda.com.ua/articles/2015/11/11/148696/