РОМАН РОМАНЮК
У світі реальної політики панують брудні гроші і приховані активи, корупційні схеми і кримінал, таємні сходки і секретні договорняки.
Але навіть найбільші таємниці колись стають відомими.
Плівки Мельниченка
“Я давав присягу на вірність Україні, народу України. Я свою присягу не порушив. Я не давав присяги Кучмі, що буду виконувати злочинні накази. В цьому відношенні моя совість чиста”, – так 7 грудня 2000 року аргументував свої дії автор найбільш гучного політичного викриття в історії України Микола Мельниченко.
За тиждень до цієї заяви один із тодішніх опозиційних лідерів Олександр Мороз шокував всю Україну, та й весь світ.
“Маючи достатні підстави, зобов’язаний заявити, що замовником зникнення журналіста Георгія Гонгадзе є президент України Леонід Кучма, причому замовником, який систематично контролював хід виконання свого доручення. В курсі підготовки і здійснення цього замовлення із самого початку був глава АП Володимир Литвин. Безпосереднім розробником сценарію і організатором здійснення операції є міністр внутрішніх справ України Юрій Кравченко“, – заявив Мороз з трибуни Ради 28 листопада.
У кулуарах парламенту він пояснив журналістам, що отримав від “співробітника СБУ” записи розмов із особистого кабінету Кучми, на яких чітко зафіксовано, як президент вимагає “розібратись” із Гонгадзе. Цим записам, які дуже скоро охрестять “плівками Мельниченка”, судилося стати однією з поворотних точок сучасної історії.
У прямому розумінні слова плівок у Мельниченка фактично не було. За його версією, він користувався цифровими диктофонами, які начебто були заховані під диваном Кучми.
Від 2000 року “касетний скандал” обріс уже цілою масою різних версій і спекуляцій. Чи справді Мельниченко діяв сам, як він це заявляє?
Покійний російський олігарх Борис Березовський, який сам витратив чимало грошей для утримання Мельниченка і розшифрування плівок, пізніше стверджував, що за Мельниченком стоїть Кремль. Різні українські політики вказували на можливу причетність США, куди опальний майор втік після оприлюднення своїх записів. Лунають сумніви, що взагалі Мельниченко щось записував, а не був просто обраний “обличчям” цієї історії.
Хоча, за великим рахунком це не має жодного значення, якщо подивитись на суть оприлюднених записів.
Це для Печерського райсуду, який відмовляється визнати їх доказами у справі проти Кучми, має значення, чи витримав Мельниченко законну процедуру, коли ставив свої диктофони. Для українських громадян було і залишається важливим, що вони наочно побачили усю прогнилість і жах системи “державної влади” в Україні Кучми.
Як назвати країну, де президент вимагає від голови своєї Адміністрації і міністра головної правоохоронної служби знайти “чеченців, щоб викрали і викинули” журналіста? Де міністр МВС доручає генералам своєї служби убивство журналіста, і вони власними руками його душать? Як це назвати, а головне – як пережити?
Дуже швидко ці питання постали дуже гостро. Уже 15 грудня 2000 року на Майдані у Києві сталося щось не бачене доти – багатотисячна акція протесту відмовилася йти з площі, поки в країні не відновиться справедливість. Саме тоді стартувала акція “Україна без Кучми”, якій, фактично, судилося стати “репетицією” Помаранчевої революції.
Правда, Мельниченку і його плівкам навіть другий Майдан допоміг мало. Навесні 2016-го уже нова ГПУ завершувала всі формальності, щоб оголосити йому підозру у “державному перевороті” і “державній зраді”.
Розсекречені темники
Українці подарували світу кілька речей, які навіть не перекладаються на інші мови, а так і пишуться: “борщ”, “вареники” тощо.
Україна часів Кучми-Медведчука теж породила явище, для якого у світових мовах не знайшлося відповідників. Тільки коли в іноземній пресі з’являлося слово “temnyky”, то викликало воно не гордість чи посмішку, а невимовний сором і приниження.
Довгий час про існування в Україні темників ніхто не говорив вголос. У вибудуваній Кучмою-Медведчуком державі кожен, хто наважувався йти проти системи, автоматично накликав на себе небезпеку. При цьому могло йтися не лише про знищення бізнесу чи кар’єри, а й буквально про фізичне знищення.
Вперше про темники в Україні заговорили у 2001 році. Інформаційна картинка усіх державних і багатьох приватних ЗМІ в один момент перестала відображати різноманітність поглядів та поступово стала нагадувати один прес-реліз. Наче розмножений на ксероксі конспект лекцій, за яким вчиться уся група.
Журналісти різних видань несподівано почали отримувати однакові “редакційні завдання”, а прес-конференції можна було закінчувати після перших кількох запитань, адже більшість ЗМІ цікавили ті самі питання.
Після цього у медійній спільноті почали ширитися розмови про таємничі “темники”, які керівництво редакцій отримує від напівсекретної “команди Медведчука”.
Серед тисяч журналістів в Україні знайшовся той, хто осмілився передати УП цілі збірники розісланих у редакції темників. І зробив це, усвідомлюючи, на який ризик іде. УП досі не назвала ім’я свого джерела, хоча за той час змінилось уже три президенти.
Перші опубліковані темники стали справжньою сенсацією. По-перше, просте порівняння показало абсолютний збіг інформаційних повідомлень ЗМІ і наперед заготованих вказівок. По-друге, опубліковані матеріали викрили таємну сторону реальної української політики, в якій на той час правив бал Віктор Медведчук.
Темники були написані у формі коментарів і рекомендацій, хоча всі, хто стикався із ними, знали, тотальну обов’язковість цієї “рекомендації”.
Поступово почала вимальовуватись і “команда професіоналів”, яка працювала на підтримку іміджу Кучми та Медведчука та обслуговувала їх політичні інтереси.
З’ясувалося, що за визначенням стратегії і тактики тотального контролю інформаційного простору стежать російські політтехнологи, які з того часу уже встигли стати легендарними – Марат Гельман та Ігор Шувалов. Окремим стовпом стояв російський політолог Гліб Павловський. Вони привезли в Україну технологію, яка вже успішно працювала в Росії.
Їм допомагали місцеві “самородки” Сергій Васильєв, якого Медведчук забрав із собою в Адміністрацію Кучми, та Михайло Погребінський, чий Центр ефективної політики фактично і займався усією “чорною” роботою.
Однак навіть публікація темників і їхня очевидна незаконність ніяк не змінили ситуацію. Навпаки, українські політики кинулися використовувати цю “передову практику”.
Наприклад, у 2003 році уже прем’єр Віктор Янукович розгорнув нову хвилю самопіару за такою ж технологією у регіональній пресі. Для цих потреб навітьстворили цілу “групу 300”, за номером кабінету в Кабміні, яка штампувала свої темники державним газетам.
Змінити ситуацію зміг лише Майдан. Але покарати за неї хоч когось Україна не спромоглась досі.
“Ширка” Януковича і Тимошенко
Досі українські політики не просто керували державою. Вони правили.
Це бажання в нашій політиці здатне творити чудеса, робити зі звичайних людей диктаторів, і об’єднувати непримиренних ворогів. Найяскравішим прикладом цього є скандально відомі переговори про створення “ширки”.
У 2009 році конфлікт президента Віктора Ющенка і прем’єра Юлії Тимошенко, які прийшли до влади після Помаранчевої революції, переріс у відкриту війну. Тимошенко почала шукати собі більш “прогнозованого і надійного” союзника.
До загального здивування таким партнером став лідер “Партії регіонів” Віктор Янукович, проти якого і стояв перший Майдан. Союз Тимошенко і Януковича виглядав не менш дивним, ніж партнерство Гітлера і Сталіна у 1939 році. Але яким би неможливим це не видавалось, навесні 2009 року лідери БЮТ і ПР серйозно і довго готували свій пакт “Ріббентропа-Молотова”.
Оскільки у самій угоді був пункт, який забороняв публічно визнавати навіть наявність якогось договору, то деталі тих перемовин стали відомі лише після втечі Януковича з України. Серед залишених в Межигір’ї документів, знайшлись і копії угоди про “ширку”.
І віднайдений повний документ виявився навіть більш шокуючим, ніж відомі до того деталі, які вдавалося з’ясувати журналістам одразу у 2009-му.
Перш за все Янукович і Тимошенко планували безроздільно правити мінімум 20 років, змінюючи одне одного на посадах прем’єра і президента. У 2009-2010 та 2014 роках президентом мав стати Янукович, а прем’єром залишитись Тимошенко. Після цього вони мали помінятися місцями на два строки: у 2019 та 2024 роках президентом мала обиратись лідерка БЮТу, а прем’єром – очільник ПР.
Для цього призначення на обидві посади мали перенести у Верховну Раду, змінивши для цього Конституцію. У 2009 році сумарна кількість депутатів у фракціях Януковича і Тимошенко була достатня для зміни Основного закону. Щоб ухвалити правки у Конституцію і забезпечити Януковичу перше президентство, повноваження Ради передбачалось продовжити на два роки – до 2014-го.
Щоб БЮТ і ПР могли забезпечити обрання президента і прем’єра, вони утворювали коаліцію. При цьому “угода про ширку” забороняла кожній із партій виходити із коаліції за будь-яких умов. На усі вибори БЮТ і ПР планували йти також єдиним блоком.
Але найбільш бридко виглядав навіть не поділ державних посад. В угоді Януковича-Тимошенко Україна розділялась, фактично, на два удільних князівства, де був порахований кожен “кріпак”. Кожній політичній силі відводився контроль над половиною людей країни: у різних варіантах Януковичу віддавались 21-22 мільйони громадян, Тимошенко – 22-25 мільйонів.
Однак, історія має магічну здатність повторюватись. Союз Гітлера зі Сталіним абсолютно несподівано розпався у червні 1941-го, коли усім здавалося, що два тирани остаточно розділили світ між собою. Точно так розпалася і “ширка” – за крок до вічного панування. Як афористично сказала сама Тимошенко, “пропало все”.
Wikileaks
Глобальний світ прекрасний своєю непередбачуваністю. Обплутаний сотнями захисних систем, він залишається цілком беззахисним перед власними технічними досягненнями.
Для політиків це має своє особливе значення. Люди, які звикли на камери говорити одне, а у приватних розмовах – діаметрально протилежне, в якийсь момент зрозуміли, що місця для таємниць майже не залишилося. Якою б секретною не була розмова, ти не можеш бути певним, що твої слова не стануть надбанням публіки. Навіть якщо ти говориш із суперзахищеним представником американського Держдепу.
Першим глобальним холодним душем для політиків усього світу стало виникнення Wikileaks. У листопаді 2010 року на нікому невідомому ресурсі, а згодом у найвпливовіших світових ЗМІ було опубліковано сотні тисяч листів і секретних депеш американських дипломатів.
Це стало початком цілої низки глобальних витоків секретної інформації і справжньої війни західних країн із засновником Wikileaks Джуліаном Ассанджем.
Серед найбільшого на той час витоку таємних даних знайшлося місце і провідним політикам з України. Таємна переписка послів США зі своїм керівництвом пролила світло на багато пікантних ситуацій в українській політиці.
Так, у розмові з послом Вільямом Тейлором Дмитро Фірташ, намагаючись відбілити себе і захистити свій газовий актив “РосУкрЕнерго” від тодішнього прем’єра Юлії Тимошенко, був дуже відвертим.
Фірташ зізнався, що він разом з іншим олігархом Рінатом Ахметовим доклали максимум зусиль, щоб не допустити створення коаліції БЮТу і “Партії регіонів”. Обидва олігархи хотіли, щоб ПР об’єдналась у Раді із фракцією Ющенка.
Крім того Фірташ визнав, що є власником медіахолдингу “Інтер”, про що тоді в Україні майже ніхто не знав точно.
Сам Фірташ, який скромно називав себе “неофіційним радником” Віктора Андрійовича, визнав, що має зв’язки з одним із головних лідерів російського кримінального світу Семеном Могилевичем.
Не менш балакучим був у розмові з послом Джоном Хербсом у 2006 році був тодішній глава МВС Юрій Луценко. Теперішній очільник ГПУ розповів послу США, що генпрокурор Олександр Медведько виписав ордер на арешт найближчих соратників Тимошенко: екс-голову СБУ Олександра Турчинова та його заступника Андрія Кожем’якіна.
Тоді їх підозрювали у знищенні документів справи все того ж Могилевича, яку вела СБУ. Правда, Луценко одразу заявив, що спустить цю справу на гальмах, бо підозрює, що за нею стоїть давній ворог Тимошенко Петро Порошенко.
Колишній президент Кучма також засвітився на Wikileaks. Перед другим туром драматичних виборів президента у 2010 році він мав таємну розмову з послом США Джоном Теффтом.
Кучма тоді окреслював вибір між Януковичем і Тимошенком як вибір “меншого із двох зол”. При тому, “меншим злом” він вважав Януковича. Кучма натякнув Теффту, що у Росії є “достатньо важелів впливу, щоб стримувати Тимошенко”.
В іншому документі на Wikileaks аналітики Stratfor писали, що перемога Януковича стала можлива після того, як тодішній президент Медведєв переконав Володимира Путіна відмовитись від підтримки Тимошенко. Начебто, Путін погодився підтримати Януковича в обмін на своїх людей в керівництві українських силових відомств. Схоже, доля Криму і Донбасу вирішувалась саме тоді.
Кучма ж у 2010 році досить пророче заявив послу США, що “Росія ніколи не відмовиться від мрії повернути Севастополь”.
Як з’ясувалося, у розмовах із представниками Держдепу наші політики були куди відвертішими ніж у розмовах зі своїм народом.
План штурму Євромайдану
Поки на початку 2014 року у Києві стояв Майдан, а у столицю стягувалися усе нові і нові підрозділи силовиків, то активісти постійно готувалися до штурму. Показові штурми 18 лютого тільки підсилювали тривожну атмосферу.
Але в ніч на 22 лютого з Києва зник Янукович, а за ним якось раптово щезли із центральних вулиць багатотисячні загони внутрішніх військ і “Беркуту”. Після цього силовики і політики різних мастей почали заявляти, що ніхто насправді не планував розганяти Майдан.
Однак уже 24 лютого сумніви розвіялись. Один із лідерів протестів, тоді депутат Геннадій Москаль опублікував детальний моторошний план спецоперацій “Бумеранг” і “Хвиля”. Виявилось, Янукович не просто хотів розігнати Майдан, а й цілком серйозно готувався до цього.
В отриманих від “патрітично налаштованих працівників МВС та СБУ” планах була чітко розписано, які відомства мали брати участь у штурмі та які сили задіяти.
Початися операція мала з “влаштованого “Правим сектором” вибуху” на Майдані. Після цього одразу з кількох напрямків мав початися штурм із застосуванням важкої техніки та кількох тисяч бійців ВВ і СБУ. Паралельно були заплановані “відволікаючі” штурми на розі Хрещатика і вулиць Лютеранської та Хмельницького.
Окремо мало відбутися захоплення Будинку профспілок силами трьох різних груп спецпризначенців СБУ. Планувалося, що вони через двері, вікна і дах проникнуть у Штаб Майдану і захоплять його. Для десантування “Альфи” на дах Будинку профспілок навіть хотіли залучити військовий вертоліт.
Прикривати штурмовиків мали групи вогневого захисту та снайпери.
Це було перше офіційне підтвердження того, що активістів Євромайдану розстрілювали українські снайпери.
Москаль тоді заявив, що ці документи доводять, “що снайперами на Інститутськійбули бійці підрозділу спецоперацій ВВ, яким керує полковник Асавалюк, та бійці підрозділу ВВ “Омега”.
Додаткового резонансу справі надавали дані Москаля, що “допомогу в підготовці спецоперацій МВС та СБУ надавав колишній перший заступник ГРУ Російської Федерації, котрий проживав у готелі “Київ”.
Пізніше, коли нова влада входила в силу, почали з’являтися нові і нові дані про штурми Майдану, з’являвся і зникав “російський слід”, затримувались і відпускались командири “Беркуту”.
Але досі актуальними лишились слова Москаля, написані ще тоді, 24 лютого 2014 року, “замість об’єктивного розслідування цих злочинів, для чого зараз є всі можливості, починаються незрозумілі ігрища й намагання вигородити окремих злочинців”.
Panama papers
Українці повільно, але впевнено інтегруються у західний світ. Їхні сім’ї живуть на Французькій Рив’єрі, діти ходять у британські коледжі, а фірми зареєстровані у закритих офшорних зонах. Шкода лише, що таких інтегрованих українців поки дуже мало.
На перший погляд, немає нічого страшного у тому, що багаті люди витрачають свої гроші, як їм заманеться. Але при ближчому погляді вимальовується дуже дивна картина: реальний список багатих українців фактично повністю збігається з розписом керівних державних посад.
При тому, що номінальні зарплати усіх цих чиновників і записані в деклараціях статки аж ніяк не можуть пояснити, звідки у них гроші на такий спосіб життя.
В Україні ні для кого не секрет, що державні чиновники живуть за рахунок “побіжних заробітків”, доступ до яких дає та чи інша посада.
За будь-якої влади вони швидко переучувались “жити по-новому”, і насправді від зміни людей в кріслі на Банковій змінювалось мало що.
Реальну надію на перелом такої ситуації українці покладали на другий Майдан. Але нова влада, яка прийшла після нього, дуже швидко розвіяла ці сподівання.
Тож 3 квітня 2016 року, коли прізвище нового українського президента ПетраПорошенка засвітилося у скандалі з Panama papers, насправді здивувався мало хто. Здивування замінилось обуренням.
Що сталось? Міжнародні журналістські організації отримали доступ до величезного масиву документів панамської компанії Mossack Fonseca, яка надає офшорні послуги.
Серед тих документів знайшлися й такі, які засвідчували зв’язки українських чиновників з сотнями таємно зареєстрованих компаній.
З одного боку, “українська тека” у найбільшому в історії витоці інформації дуже невелика. Але той факт, що очолює її перша особа країни, додав їй ваги.
Крім самого президента в офшорному скандалі засвітився один з найближчихйого друзів Ігор Кононенко, менеджери його компаній та інші наближені люди, як то бізнес-партнер а нині заступник глави РНБО Олег Гладковський.
Хоча у змаганні з людьми Януковича “команда Порошенка” в Панамагейті була достатньо скромна.
Загалом історія з виведенням бізнесу Порошенка в офшор начебто для продажу не мала кримінальної складової. Вона, швидше, стала символом.
Символом того, що Україна Порошенка ще недалеко відбігла від України Януковича. Де зміни, якщо серйозні іноземні управлінці бояться братися навіть за активи президента?
Символом того, що прозорості в українському бізнесі годі чекати. Бо як назвати ситуацію, коли навіть інформацію про компанії президента суспільство дізнається не з прес-служб, а з витоку панамських документів?
І найголовніше – символом того, що найгучніші публічні обіцянки, виголошені хоч і в інавгураційних промовах, не будуть виконуватись, якщо громадськість за цим не стежить.
Чорна бухгалтерія ПР
Політика загалом річ брудна і дорога. При тому, чим брудніша, тим дорожча. В Україні особливою чесністю політика не відзначалась ніколи, тож цілком очевидно, що бал у ній правлять великі гроші.
За часи Незалежності радянську партійну номенклатуру впевнено замінили промислово-олігархічні групи. Якщо раніше позицію політика визначала “лінія партії”, то тепер вона залежить від долученості до котрогось із фінансових потоків. Про це пишуть ЗМІ, про це говорять політики.
Проте ніколи ще в історії України не вдавалося здобути якихось серйозних документів, які б дали змогу оцінити “масштаб гри”. І це не дивно. Бо хто стане документувати тіньові витрати на корумпування державної системи, тим самим створюючи доказову базу проти себе? Хіба дурень чи той, хто планує панувати вічно.
Який з цих двох факторів був визначальним у прийнятті рішень Януковичем, сказати важко. Однак стараннями президента-утікача Україна отримала справді унікальну можливість зазирнути за ширму реальної політики.
Знайдені амбарні книги “чорної бухгалтерії ПР” нарешті показали, скільки насправді коштує лояльність державної машини.
31 травня 2016 року на УП вперше широкій публіці показали частину із “книги витрат Партії регіонів”. Оприлюднені документи потрапили в руки до колишнього журналіста, а тепер депутата Сергія Лещенка. Це була лише невелика частина, яка охоплювала менше половини 2012 року. Але ціна питання навіть такого короткого періоду вражає – понад 66 мільйонів доларів.
Паралельно із Лещенком дані “чорної бухгалтерії ПР” потрапили до екс-заступника голови СБУ Віктора Трепака, який займався у цій службі питаннями корупції. Але якщо у Лещенка опинилась лише невелика частина даних, то в руках Трепака були дані на 2 мільярди доларів хабарів.
Мова йде про тотальне купування всіх і вся: силовиків, чиновників, депутатів, суддів, політиків, експертів, ЗМІ.
При цьому, усе було побудовано таким чином, щоб зробити усіх куплених персонажів співучасниками злочину і слухняними частинами загальної системи.
Як тільки людина ставила особистий підпис поруч підписів сотень інших “важливих людей”, то дороги назад уже не було. Зійти з цієї галери не було можливості: або гребеш разом з усіма, або так само з усіма тонеш.
За якийсь час після свого гучного звільнення Трепак передав усі документи в НАБУ.
Фактично, зараз Україна стоїть на порозі чогось грандіозного. Це стане або тріумфальним маршем проти корупції, або не менш феєричним фіаско. Чекати залишилось недовго.
The Author
Comments