– Актриса Ірма Вітовська дуже наполеглива. Коли захоплюється новою роллю, усіх друзів і знайомих змусить побачити виставу. Так я потрапив на “Сталкерів” (2015-го в київському “Молодому театрі” спектакль за п’єсою “На початку і наприкінці часів” поставив Станіслав Жирков. – Країна). Вразила побудована на характерах персонажів драматургія. Герої п’єси Павла Ар’є – потужні, яскраві й об’ємні особистості. І всі далеко не позитивні.

86-річна баба Пріся живе в зоні відчуження неподалік Прип’яті на Київщині. Поруч – донька Слава з чоловіком і сином Вовчиком. До самоселів постійно навідується дільничний. Хоче примусити їх виїхати із зони. Баба конфліктує з донькою. Та не бажає жити за традиційним укладом, однак не наважується виїхати в місто. Одного разу онука Прісі калічать заїжджі депутати, використавши на полюванні як мішень – замість дичини. Баба вирішує помститися.

Спектакль мене не відпускав рік. Ще раз перечитав п’єсу і зрозумів, як із цього можна побудувати кіносценарій: змінити сюжетні акценти, чимало експозицій перекласти на кіномову, розширити місце дії.

Вистава побудована так, що спочатку сміємося, потім переживаємо, а наприкінці – жахаємося. Це призводить у фіналі до катарсису. Так писав п’єси Вільям Шекспір. Починав з комічних колізій, що виливалися в трагедію. Показував силу духу героя, який ціною життя перемагає обставини.

– У бабі Прісі живе щось позацивілізаційне, доісторично брутальне. Відчуття боротьби до останнього, як у тварини, що б’ється за життя. Це дозволяє їй робити те, чого не можуть передбачити вороги. При цьому Пріся – жінка, захисниця і голова роду. Ми з Павлом Ар’є розглядали львівського актора Олега Стефана. Але зрозуміли, що жіночу сутність образу на екрані чоловік не передасть.

Однак і серед літніх кіноактрис не розгледіли такої, якій би був близький характер баби Прісі. Запрошення Ірми Вітовської – вимушений крок, але надзвичайно вдалий.

Яка внутрішність баби Прісі?

– Аварія на ЧАЕС радикально вплинула на її світ, але вона залишилася такою, якою була. За образом баба Пріся – жінка кумедна. Це враження не зникає навіть після інформації, що під час Другої світової зарізала 12 німецьких солдатів. Коли насилля над її сім’єю у мирні часи перейшло межу, знову починає діяти рішуче. Стає частиною беззаконня, але баба Пріся – носій справедливості.

Які інші герої історії?

– За нашою легендою, баба Пріся – відьма. Її дочка закохалася в першого хлопця на селі – красивого й розумного. Слава попросила матір, щоб та його приворожила. Пріся попередила, що буде нещастя. Але донька цим знехтувала. Чоловік згасає, щось його душить. Він не самодур, який п’є і лупцює дружину. Навпаки, Слава б’є його. Характер, воля і домінування передалися їй від матері. Вона – авторитарна й у стосунках із сином Вовчиком. Слава ненавидить матір, чоловік – її. Вовчик – усіх дорослих. У цій родині багато ненависті й любові одночасно.

Коли вибухнув реактор, Вовчику було трохи більше року. На хуторі, де знімали, жила жінка з двома дітьми. Один хлопчик – психічно нездоровий. Він трохи молодший від Вовчика, щоразу називає інший вік. Насправді йому 14 років. Підліток дуже активний. Ми найняли охорону, щоб він нічого не спалив на знімальному майданчику. Актор Ярослав Федорчук постійно ходив із ним. Вивчав пластику, як діє і говорить. Тому Вовчик у нас – зліпок із реальної людини.

Поліцейського грає Дмитро Ярошенко, актор київського театру “Дах”. Це брутальний мудак, мачо, харизматичний і абсолютно щирий у своєму покриванні зла. Співчуває іншим. Але дає знати, що для порятунку чужого життя нічого не робитиме. Каже самоселам: “Ви тут здохнете”.

Він – звірине та одночасно привабливе обличчя нашої правоохоронної системи. Хазяїн цього місця, може нехтувати усіма законами й навіть справедливістю.

Де знімали картину?

– У селі Лучанки Овруцького району на Житомирщині. Це зона часткового відселення. Кругом ліси. За 2 кілометри – Білорусь. Закинуті й дикі місця. Не віриться, що такі є в Україні.

У Лучанках усього два прізвища – Невмержицькі та Левковські. Живуть нащадки двох давньоруських аристократів, яким київський князь подарував ці землі. Місцеві вважають, що розмовляють староруською мовою, лучанківською. І носять подвійні прізвища, щоб розуміти – де чия родина.

Дорогу в Лучанки проклали 1896 року. Тут не було кріпацтва. Коли в село почали добиратися священики, в них волосся дибки ставало. Місцеві спілкуються з лісом, духами, русалками. Церква активно з цим боролася, тому зараз селяни соромляться свого поганства.

Ми викупили будинок, який охороняли двоє колишніх атовців. Вони мешкали в хаті напроти. Вночі охоронці чують: хтось ходить. Думали, злодій. Пішли туди. Почало щось стукати. Вирішили, якась тварина. А зранку місцеві кажуть: “Не хвилюйтеся, то не вовки. Ті давно мігрували. Спокійно працюйте, це духи ходять”.