Антон Семиженко

Американець Нолан Петерсон у свої 33 роки вже має багату і яскраву біографію. Він народився у Флориді, провів дитинство на узбережжі Мексиканської затоки. Тоді пішов у військові пілоти, воював в Іраку й Афганістані. У відпустках мандрував – відвідав Патагонію, Африку, різні країни Азії, пробіг 50-кілометровий марафон в Антарктиді та переплив протоку Дарданелли, пройшов усі етапи змагання Iron Man. А тоді, несподівано для всіх, облишив успішну кар’єру військового і зайнявся журналістикою.

У житті Нолана чимало випадковостей. Коли він на власні гроші поїхав до Афганістану, зустрів на військовій базі свого молодшого брата, який саме служив. У Гімалаях він випадково зустрівся із чоловіком, якому під час служби, як виявилось, урятував життя. А пілот із його екіпажу під час торішнього Майдану був у Львові й розповідав Нолану, що відбувається в Україні. Розповіді сильно відрізнялися від телекартинки у Сполучених Штатах, тому Петерсон знову зібрав гроші і приїхав в Україну. Із перервами він тут уже понад півроку. Зворотнього квитка не має, планує залишатися, скільки зможе. Репортажі Нолана — одне з найповніших джерел інформації для американців про Україну. Він іде в епіцентр подій: нещодавно провів вісім днів із солдатами в Пісках, зараз часто буває в Маріуполі.

У розмові з INSIDER Нолан розповів, чим корисні походи в гори, чому солдати сумують за війною і чим українські дівчата кращі за американських.

У 16 років мені потрапила до рук книжка “7 років у Тибеті” (автобіографічний роман австрійського альпініста Гайнріха Гаррера про досвід життя в Тибеті від 1944 до 1951 року; 1997-го у США зняли за твором однойменний фільм, із Бредом Пітом у головній ролі — INSIDER). У ній нацист потрапляє до Тибету, який невдовзі окуповує Китай. Це наче війна навпаки: прибічник загарбників опиняється в країні, яку загарбують. Він став дуже хорошим чоловіком після цього.

Це історія про те, як час та гори змінюють особистість. Навіть у 16 років я зрозумів: потенціал Гімалаїв у тому, щоб якимось способом просвітити тебе, дати щось твоєму життю. І повідомив батьків, що хочу на місяць поїхати туди. Вони відповіли: “Так-так, звичайно. Їдь, якщо сам заробиш на це гроші.” Думаю, всередині вони вірили, що в мене жодного шансу заробити ці тисячі доларів. Але все літо я гарував будівельником та помічником офіціанта. Заробив — і батьки відпустили.

Я поїхав туди сам, майже завжди був один. Сам ніс свої речі, не наймав провідника-шерпу. А додому повернувся з відчуттям, що всередині мені вже під 30 років. Особливо якщо порівнювати з друзями-однолітками. Певно, десь тоді й усвідомив, наскільки подорожі важливі для того, щоб зрозуміти світ.

Гори не вирішують проблем. Але ті проблеми, які вони створюють, – прості й не мають нічого спільного зі складнощами “нормального” життя. У Гімалаях, як, до речі, й у Пісках, твоє життя зосереджується лише на безпеці, їжі та сні. Про всілякий модний одяг чи красиві автівки вмить забуваєш, там це не має жодного значення.

У горах ти живеш повністю в теперішньому. Не думаєш про майбутнє чи минуле — просто вбираєш те, ким ти є зараз. Так дуже рідко буває в місті. Зазвичай ти про щось турбуєшся, живеш з обличчям у смартфоні. Виявляти це такі подорожі й допомагають.

Табір на горі Еверест

До теми важливих речей. Коли я поїхав до Афганістану як журналіст, мене мало не вбило ракетою Талібану. Вона вибухнула просто наді мною — мені дуже-дуже пощастило. Після того я пішов у свою хатину на військовій базі й почав друкувати, як зазвичай, — і мене наче вдарила думка: Боже, я ж щойно міг померти. На дюйм від смерті був. Коли прийшло це усвідомлення, я не подумав про подорожі, яких би не здійснив.

Не подумав про кар’єру, якої б не зробив. Усе, про що я думав, — це лише те, що не зміг би поговорити з батьком іще раз. Що не був достатньо близький зі своїм братом. Я хвилювався лише про речі, які залишилися несказаними. От як із мамою: часто думаєш, “Боже, чому ти чіпляєшся із цим до мене?”. Приймаєш ці стосунки як належне і не в курсі, чи вони дійсно знають, які почуття ти маєш до них. Тому я боявся не так того, що їх не побачу, а що так і не випаде нагоди сказати: “Я так вам дякую за те, що ви були хорошими батьками. Без вас мені нічого б не вдалося.”

Коли ти настільки близький до смерті, то усвідомлюєш, що шкодуєш лише щодо стосунків із людьми. Що в них — найважливіша частина життя.

“Військовий пілот” звучало гордо, захоплююче. Тому у 18 я вступив до військової академії — хоч за природою був розслабленим підлітком-серфером із Флориди. Романтика швидко минула, і після першого року я хотів усе кинути. А тоді трапилося 9/11, падіння веж-близнюків. Тут варто додати, що перед цим, наприкінці 90-х, люди серйозно говорили, що воєн більш не буде. Що їм загалом кінець як явищу. Я йшов у військові пілоти заради пригод, а не щоб повоювати. А напад терористів дав мені місію: треба залишитися, треба служити країні й допомогти молодим хлопцям та дівчатам, яких, напевно, відправлять у зони конфліктів. Так і залишився.

2003-го академія відправила мене здобувати ступінь магістра політології до Парижа. У ті два роки, які жив там, захопився текстами Хемінгвея. І подумав, що, можливо, міг би займатися чимось більш творчим, ніж служба у війську чи політологія. Урешті-решт, зі мною трапилося дуже багато історій, я чимало побачив. Треба ділитися цим із людьми.

Афганістан, виліт на першу місію

Військова академія дала мені одне важливе вміння серед інших — бути дуже сконцентрованим у стресових ситуаціях. Що більше стресу й безладу довкола мене, тим я спокійніший. Бо ж у пілота в кабіні й за нею стільки всього відбувається — а ти мусиш фокусуватися на кількох важливих речах і залишатися спокійним. Знову оцінив це вміння, коли вирушив у зону АТО.

Одна величезна різниця між життям у Пісках чи Широкиному і життям на американській базі в Афганістані — це те, що на тій базі є, наприклад, фастфуд Taco Bell. Там була качалка й супермаркет. У багатьох сенсах це, радше, маленьке містечко з майже нормальним життям. На місіях — так, небезпечно. А коли повертаєшся на базу, то ти майже вдома.

Натомість у Пісках і Широкиному немає безпечних місць. Загинути там, лежачи у своєму ліжку, так само легко, як коли ти на завданні. Найбезпечніше — у підвалах, але якщо туди потрапить артилерійський снаряд, ти однаково загинеш. Там нема порятунку від страху та небезпеки.

Демократія — це не просто уряд, вибори й конституція, а культура. У якій передусім люди мають відчувати себе частиною країни. І в Іраку, і в Афганістані це велика проблема. Місцеві скоріше асоціюватимуть себе із племенем, кланом. Коли ти спитаєш когось: “Хто ти?”, людина не відповість: “Я — громадянин Афганістану”. Скаже: “я з такого-то племені чи селища”, “я сунніт” чи “я шиїт”. Тож відчуття, що саме вони є частиною політичного процесу, вживити в них складно.
Така ж проблема в певних місцях України. Думаю, найбільше — на сході, де радянська ментальність доволі міцна. Був нещодавно в Маріуполі, то там є група активістів, яка навчає місцевих елементарних речей — наприклад, що вимагати дій від свого політика — це добре. Що боятися не варто, що захищати свої права — реально. Це було дивним для мене. Але зрозуміло, що страусяча ментальність “пригинай голову, тікай подалі від проблем, не наривайся на неприємності” дозволяла людям вижити в радянські часи. Знадобиться чимало часу, щоб витравити цю культуру. Хоча, звісно, Україні буде значно легше, ніж Іраку чи Афганістану.

Дошкуляє, що дійсність Радянського союзу — єдине, із чим жителі Донбасу можуть порівняти своє нинішнє життя. Не їздили, не читали, не бачили, що буває й інший шлях, що є інші правила і стандарти. Мали б із чим порівняти — мабуть, ніякого ґрунту для цього конфлікту і не було б. Американці мають схожу проблему — їхнє сприйняття світу значно відрізняється від того, яким він насправді є. Це одна з причин, чому я, зрештою, вирішив обрати журналістику — щоб передати їм свої нові знання й відчуття.

У 29 років я вже побував на шести континентах. Залишалась Антарктика. Хотілося відвідати її перед тим, як виповниться 30. Але не просто поїхати в круїз “до пінгвінів”, а зробити щось дійсно захоплююче. Пошукавши різні варіанти пригод в Антарктиці, я побачив, що заплановано експедицію, що завершиться 50-кілометровим марафоном на льодовику. Кошторис — близько 20 тисяч доларів, дорого. Єдиний спосіб, як я міг це втілити, — знайти якогось спонсора. Я вирішив бігти задля благодійної організації, яка дає стипендії на навчання в коледжі дітям, чий батько загинув на війні. Тому зробив це на їхнє замовлення і в результаті зібрав для них чимало грошей. Це був класний досвід.

В Ісландії

Завжди мандрую сам. Це підштовхує зустрічати нових людей. Бо коли їдеш із друзями — ти постійно в їхній компанії й особливо з іншими людьми не комунікуєш.

А власне мандри в мене відбуваються так, як більшості людей, мабуть, не сподобається: я просто беру квиток в один бік. Без чітких планів, що робитиму на місці, часом навіть без заброньованого номера в готелі — просто виділяю собі певний час і купую квиток. А на місці вже йду туди, куди мене веде життя. Якщо хтось в аеропорті скаже: “хей, ти маєш побачити це і це” — окей, я йду дивитись. А коли ти, сидячи вдома, складаєш плани, то губиш усю ідею. От сидиш ти у Штатах і гуглиш, що маєш побачити в Індії: три дні на це місце, чотири дні на інше. Усе влаштовуєш, ґрунтуючись лише на тому, що прочитав в інтернеті. Замість того, щоб прийти на місце і з’ясувати, що дійсно варте твого часу й сил.

Я люблю фізичні завдання, про які думаєш, що не зможеш їх виконати. Коли треба дійсно перевірити себе на міцність. Коли дивишся на протоку Дарданелли, чи на нову гору, чи на змагання Iron Man, то думаєш: “Не певен, чи зможу так зробити”. А тоді штовхаєш своє тіло, робиш це – і долаєш межі, які встановив для себе у свідомості. Усе-таки є сильний зв’язок між фізичним тілом і мозком, емоціями. У якомусь сенсі страждання від штовхання себе вперед просвітлюють. Це добре допомагає тобі зрозуміти, ким ти є.

Інший, не найкращий, бік усіх цих завдань із континентами, горами і протоками — у тому, що я часом не ціную того, де і ким я є зараз. Незадоволений друзями, які довкола в цей період. Ти завжди дивишся вперед, очікуєш нового, кращого. Відчуваєш, що справжня самореалізація — на відстані однієї гори, одного перепливання протоки. Думаю, багато людей ідуть крізь життя за стандартним сценарієм: отримати роботу, закріпитися на якомусь місці — і все, “це і є те, що треба в житті”. Я ж постійно шукаю чогось нового, чогось інакшого. Хоча головна мета така сама – знайти щастя і внутрішній спокій, щоб бути в мирі з тим, ким ти є зараз.

Щастя для мене — це відчуття, коли ти дійсно, на 100 відсотків, вбираєш усе, що є довкола цієї миті. Коли ти повністю присутній, повністю поглинений тим, із ким ти чи що ти робиш. Ти просто губиш себе в моменті. Так буває рідко.

В Індії з борцем за незалежність Тибету

Недавно я написав художню книжку, де головний персонаж, повернувшись із війни, думає про самогубство. У мене такого стану не було, але однаково після війни мав величезне бажання здійснити довгу подорож чи перебратись у нове місто. Просто багато ветеранів — українських зокрема — після війни відчувають, що вже не можуть жити тим життям, що було раніше. Усе, глухий кінець.

На війні твоє життя так багато значить! Ти борешся за важливу справу, відчуваєш братерство з іншими солдатами, яке дає тобі сили йти вперед. А тоді повертаєшся в мирне життя, і його дрібниці починають тебе дратувати. Стоїш у черзі в супермаркеті й думаєш: якого біса я втрачаю п’ять хвилин свого життя? Ти, такий живий, цьому стилю зовсім не пасуєш. І життя здається марним, ти починаєш думати: навіщо я живу взагалі? Це складно для багатьох ветеранів — відчувати емоції величезної амплітуди, а тоді повертатися до речей типу “сісти в метро, поїхати на роботу, повернутися додому”. І вони бачать сенс лише в перебуванні на війні, а про цивільне життя думають: “Це не життя, я вже помер”. І тоді ти думаєш: якщо я вилізу на ту гору, мені стане краще. Якщо переїду в інше місто, усе поліпшиться. Якщо візьму за дружину цю дівчину — буде все гаразд.

Звичайно, ніяка річ ззовні не полагодить того, що всередині. Але дасть змогу принаймні замислитися над тим, що ти дійсно відчуваєш. Так було зі мною. І мені пощастило, що мав час і можливість посидіти після служби в Гімалаях знову й вирішити, що робити із життям. Більшість солдат повертаються відразу у звичне життя — до сім’ї, до дружини. І стрес від цього їх руйнує.

Більшість часу війна — не надто захоплююче явище. Вибухи під рок-музику — це не про війну, бити себе в груди й героїчно стріляти — теж не про це. Війна — це години й години нудьги, які переривають миті шаленого терору. Ти відчуваєш, що ось-ось можеш померти — а тоді знову нудишся. І найбільше це спонукає до роздумів над життям. У Пісках я познайомився з 19-річним Данилом, зняв із ним відео. Він ще дитина. Але Данило був настільки мудрим у тому, що казав. І це не виняток.

Більшість солдатів — не надто освічені люди з простими роботами: працівники фабрик, водії, вантажники. Але коли поночі вони сидять за столом, то говорять про дуже філософські речі. Думаю, навіть найпростіші солдати цінують і розуміють життя глибше за багатьох філософів. Тому що вони відчули речі, які можуть відчути дуже мало людей.

Мабуть, усе це є причиною, чому на свої відео з армії та з української війни я накладаю спокійну, часом сумну музику. Бо саме так я почувався на війнах.

У війні теж є доза щастя. Так, під час бою відчуваєш страх. Але коли він завершується, коли припиняється обстріл, коли ворог відходить, з’являється така радість, наче кайф від наркотиків. Ти почуваєшся неймовірно — смієшся, обіймаєшся. Через сам факт, що ти живий, ти почуваєшся настільки щасливим! Це, можливо, найкраще відчуття в житті. І від нього узалежнюєшся, і йому немає замінників у нормальному житті. Коли я залишив Піски, за кілька днів уже хотів туди повернутись.

Відбувши в Україні перше відрядження, я повернувся до США. І якось, коли сидів у Вашингтоні перед ноутбуком, попиваючи пиво, отримав у Facebook повідомлення: “Я в Дебальцево, тут дуже сильно стріляють. Мабуть, я загину. Дякую, ти був хорошим другом”. Це був мій фіксер (людина з місцевих, яка допомагає журналісту-іноземцю — INSIDER) Валентин Онищенко. І я просто… Для мене це було… Ну, я не можу просто жити тут у Вашингтоні і вдавати, що війни в Україні більше немає. Удома ти майже блокуєш це у своїй свідомості, але твої друзі там, і країна, як і раніше, проходить через це пекло. Тому в березні я повернувся сюди, без зворотнього квитка. Залишатимусь тут, скільки зможу. Є багато важливих історій, які можна розповісти про Україну.
Валентин живий, на щастя.

Сподіваюсь помилитись, але думаю, що Україна не зміниться істотно, доки до влади не прийде покоління тих, кому зараз 25-30 років. Люди, які тепер при владі, уже занадто довго жили під системами корупції, олігархії та Радянського союзу. Їм складно думати інакше й мати достатньо звитяги, щоб змінити стан справ. Тому зміниться щось лише тоді, коли у владі будуть люди, для яких СРСР – просто рядок в історії.

У Пісках

“В окопах атеїстів немає”, є такий американський вислів. Я не вірянин. У Пісках я не застав себе у стані молитви, але помітив, що став надзвичайно забобонним. Щоразу, виходячи надвір, я клав у кишені одне й те саме. Я носив ті самі штани, повторював усе в максимально можливий спосіб. Тому що на війні, особливо на такій, як там, життя і смерть часто розділяє лише випадок. Секунди, дюйми, збіги обставин. І тоді думаєш, ніби єдине, що ти можеш контролювати, — це ось ці дурацькі маленькі речі: що ти носиш у кишені, що вдягаєш. Тобі здається, буцім це причина того, що ти досі живий. Нісенітниця, але ти віриш у це, коли ти там.

У Штатах реабілітація військових відлагоджена краще, але є над чим працювати. Так само, як тут, чимало справ роблять волонтери. Як колишньому військовому мені здається, що найважливіше — зібрати ветеранів разом. Не водити їх по дельфінаріях чи зоопарках разом із кількома цивільними, які ніколи не були на війні. Тут, у київських пабах, я кілька разів бачив, як бійці АТО сходяться й випивають разом кілька келихів пива, діляться історіями. Усе для того, щоб повернути відчуття братерства, бо це — найбільше, за чим сумуєш.

Нема ніякого замінника військовому братерству в нормальному житті. Із цивільними друзями зв’язок не такий. Тому, думаю, ветеранам не треба відволіктися чи забути про війну — навпаки, їм треба якраз відтворити хороші сторони війни в нормальному житті. І єдиний безпечний спосіб зробити це — зібратися разом. Ділитись історіями, випити трохи пива. В Америці цілі будинки закріплені за ветеранськими організаціями, і там є бари, у яких ви можете зустрітись, поговорити. Я думаю, це найважливіша частина допомоги.

Одна величезна подібність між Україною й Америкою — у тому, що є стільки різних Україн! Поїдьте у Дніпропетровськ, Харків, Маріуполь, Київ, Львів — у всіх різні культури. Так само й у Флориди з Нью-Йорком: це наче дві різні країни. Нью-Йорк і Каліфорнія — те саме. Техас… У кожного регіону своя унікальна культура, і децентралізація дала б Україні багато хорошого. Америка дуже децентралізована, і в цьому, думаю, причина, чому вона нормально функціонує як демократія. Там немає людини, яка зробила б щасливою всіх. Тому безліч деталей вирішують ті, хто на місцях.

Із братом Дрю

Що б спитав Путіна? Мабуть, “ти взагалі думаєш, що робиш?”. У мене нема однозначного розуміння, нащо він усе це затіяв. Здається, усе, чого хоче Путін, — це саботувати шанси України стати успішною демократією. Не думаю, що він дійсно прагне захопити країну по Дніпро. Просто старається, щоб Україна витратила всі свої гроші, щоб реформи застопорились, щоб було багато внутрішніх проблем. Йому критично важливо, щоб Майдан не переміг. Тому він обрав цеглину в стіні країни — Донбас — і штовхає, штовхає її. Просто, щоб Україна не процвітала.

Ну і, думаю, його успішність у Росії повністю залежить від образу сильного чоловіка. Бо щойно людям здасться, що він слабкий, для Путіна це буде кінець. Тому він загнаний у куток, має підтримувати свій імідж, і вихід бачить лише один — продавлювати ситуацію в Україні.

Хоча, можливо, усе зовсім інакше, і він просто збожеволів.

Щойно я почав зустрічатись з українською дівчиною. У чому різниця між українками й американками? По-перше, українські жінки надзвичайно розумні та дорослі. Якщо порівнювати за віком, українські жінки набагато зріліші за американок. Можливо, це тому, що їм довелося пройти через серйозніші випробування, і зараз у них більша відповідальність за власне життя. Українські жінки дуже чуйні, люблять піклуватися про чоловіків. Вона підійде, помасажує тобі плече, зробить тобі вечерю і так далі. В Америці таке зустрінеш хіба у старших людей. Із молодими інакше: “ми поділимо обов’язки, поділимо витрати, кожен робитиме свою рівну частину”. У цьому менше традиційних жіночої та чоловічої ролей — це, швидше, рівноцінне партнерство. А тут я почуваюсь у традиційних стосунках, і — нічого не можу із цим зробити — мені це подобається. Але жінки тут не лише турботливі. Поговори з українською жінкою, й вона зацитує тобі Хемінгвея, Чехова, із нею можна поговорити про літературу та мистецтво. Щастило? Може. Але так було з більшістю жінок, яких я зустрічав.

Коли матиму дітей, думаю, необхідно сказати їм одне: важливо, щоб рішення, які ви прийматимете в житті, на 100% ґрунтувались на тому, чого ви хочете. Не йдіть на певну роботу чи в певний університет лише тому, що думаєте, що це зробить щасливим когось іншого. Чесно жити власним життям, і що щасливішим ви будете, то кращим будете в тому, що робите.

Жити, роблячи те, що ти насправді хочеш робити, — складно. Коли я вирішив залишити армію і стати журналістом, багато людей думали, що я божевільний. Мої батьки, які сприймали мене як “Капітана Америки”, як героя, теж спершу не зрозуміли мого вибору. І було чимало днів, коли я прокидався, дивився у дзеркало і думав: чорт, що ж я роблю зі своїм життям… Я ж досяг усього цього, став капітаном, пілотом, і раптом я ледве можу платити за оренду житла. Конкурував із 20-річними. Було багато моментів, коли я хотів піти робити щось інше, простіше. Або податись у пілоти комерційних авіаліній – мене б одразу взяли, й це стабільна, добре оплачувана робота. Але, на щастя, не пішов.

Фото з фейсбук-сторінки Нолана Петерсона

http://www.theinsider.ua/politics/55be76d804adb/