– Я служив дияконом у церкві і події в Україні, звісно, мене дуже турбували. Я постійно молився і думав, чим я можу бути корисним нашій армії. Колись і я служив в армії, тому думав, що треба підтримувати духовно або надавати медичну допомогу (кожний капелан проходить тактичну медицину – це перша допомога при бойових діях). Приблизно місяць з моїм командиром ми думали, куди і як я можу поїхати. Та вийшло все спонтанно. Восени, до того, як наш батальйон офіційно служив у ЗСУ, подзвонила одна волонтерка і сказала, що є можливість поїхати в аеропорт, завезти бійцям зимові спальники. Так і почалось моє служіння. Пам’ятаю, тоді знайшли машину одного «айдарівця», який привіз мене в Краматорськ. Звідти військові привезли мене разом з цими спальними мішками в Тоненьке, а з Тоненького – в диспетчерську «вишку» Донецького аеропорту.
Крім спальників, ми завозили туди продукти і боєкомплект на БТРі – всередині був командир, водій і я. Водій був із досвідом – він добре орієнтувався на дорозі, бо вже не раз завозив туди особовий склад. Хоч там було не багато доріг, але там можна було заблукати, і деякі, бувало, блукали. Та ми заїхали швидко, нас не помітили й ми швиденько розвантажились. Я лишився, а БТР поїхав.
«Коли я заїжджав в аеропорт, то просив Бога бути корисним бійцям»
– Коли я там опинився, то моя перша думка була така, що тримати оборону можна, але недовго, якщо не буде гарної підтримки ззовні. Без артилерії ззовні цей бетон можна дуже швидко «розкришити» з танків і гармат. Таке відчуття в мене було.
Коли я тільки їхав по дорозі, я просив Бога бути корисним бійцям, які воюють в таких умовах із ночі до ранку. Щойно я зайшов із продуктами на поріг, бійці (з «Правого сектору» та десантники) одразу мене запитали: «Чи можна нам стріляти по церкві?». Там була церква, і з її найвищої точки по аеропорту весь час стріляла снайперша з високоточної гвинтівки. Я здивувався, що людей у тих умовах турбувало таке духовне питання.
Я їм відповів, що «церква» з грецької мови – це «зібрання віруючих». А якщо та будівля використовується не за призначенням, тим паче у військових цілях – то звісно треба по ній стріляти та подавляти вогневу точку. Бійці тоді сказали, що я їм відповів на багато питань. Тоді ми усі разом взяли продукти, воду – все, що потрібно, і пішли далі у «вишку».
Ліквідувати ту вогневу позицію у церкві довго не вдавалося. Щоправда, там і відстань була велика. Але у корегувальника, бувало, аж нерви не витримували. Він кричав: «Капелан, чому ми не влучаємо в церкву?».
Бійці собі якось так думали, що раз капелан приїхав, то в них все буде добре і скрізь вони будуть влучати. Але я їм пояснив, що я не талісман, і що вони самі вирішують, що їм робити перед Богом. Правильне рішення чи не правильне, але це їхнє рішення як військових.
«В них не влучали кулі, і то для них було свідченням Бога»
– Дух у бійців був високим. В аеропорту усі бійці – це добровольці. Якщо хтось з підрозділу відмовлявся їхати, його просто не брали. Деякі до цього вже були у бойових умовах на інших секторах. Це були чудові бійці з відмінним духом.
Хлопці мене запитували, з якої я церкви. Я відповів, що з протестантської і побачив, що їх особливо не турбує православний ти, католик чи протестант. Якщо ти приїхав туди й був разом з ними, то вони вже називають тебе «батюшка», і «святий отець», і «отче». Для них була важлива присутність священнослужителя, вони бачили, як Господь після цього почав діяти.
Коли приїжджали БТРи, привозили їжу й воду, їх треба було розвантажувати, навіть під обстрілом. Поки виходиш, десь навприсядки чи повзком, то тебе ще не видно, а от коли вже зверху на БТР залізти треба, щоб зняти вантаж, то тебе видно здаля. Тоді починає бити крупнокаліберний кулемет. Тож розвантажити БТР було своєрідним подвигом.
Я молився за бійців, щоб з ними все було добре, щоб нікого з них не поранили і не вбили. Вони тоді приходили і казали: «Таке було, по нас так «гасили» – кулі свистіли біля голови, влучали у різні залізяки на БТРі, але не в нас». То для них було великим свідченням Бога.
Після кожного бою була перерва, часом дві години, а часом могла бути й чотири або шість годин. Після бою ми, зазвичай, закривали пробоїни. Якщо було розбито багато бетону, то ми ящики з-під боєкомплектів та мішки наповнювали битим бетоном і заставляли ті пробоїни у стінах. А потім уже їли, відпочивали, спали, і багато спілкувалися. Хлопці розпитували про Біблію й віру.
Ще ми розмовляли, коли стояли на посту. Як і кожен боєць, я дві години чергував біля «бійниці». Нас могли закидати гранатами чи обстріляти з гранатометів, тому треба було постійно стежити за обстановкою навколо.
Всередині диспетчерської вежі
– Бійниця – це шестикутна башта з великими вікнами. Звісно, що вже після всіх обстрілів цих вікон не було. Ці приміщення колись у цивільному житті були офісними, тому всі віконні отвори були заставлені комп’ютерними блоками, сейфами, папером, диванами, кріслами й бухтами дроту. І з кожного боку було невелике віконечко, щоб можна було побачити, де і коли починається атака, де і хто підходить, де повзають снайпери.
У вежі був зовнішній коридор, по колу, шириною у два метри. І внутрішні приміщення із колонами без дверей. У башті було приблизно 24 поверхи, але не було ліфту, лише гвинтові сходи.
Бойові дії, в основному, велися у районі зовнішнього коридору – там були вогневі точки і наглядові позиції. Внутрішні ж приміщення були захищені товстими бетонними колонами, тому ми розташовувалися саме там. Там було декілька шкіряних диванів, на яких ми спали. Бійці ще спали у спальниках на карематах, на бетонній підлозі другого поверху.
По милості Божій, у вежі не було пожежі. У середину іноді влучали ВОГи (осколкові гранати), якісь запалювальні кулі, але вони не потрапляли туди, де могло б щось загорітися. Звісно, все могло зайнятися у будь-який момент під час бою, але Бог милував.
«Коли стріляли з авіаційної зенітки – всередині все просто літало»
– Атаки були постійно. Бої зі стрілецького виду зброї були кожен день з ранку до ночі, а інколи й уночі. Коли піхота йде зі стрілецькою зброєю, то було легше. Хлопці їх бачили за 500 метрів і далі. Вночі спостерігали у тепловізори. Гірше було, коли підвозили гармату чи так звану «Рапіру». Коли влучала протитанкова гармата, то пробивала стіни і уламки від бетону влучали у бійців. А коли стріляли з авіаційної зенітки, яку підвозили на машині, то всередині все просто літало. Тож, якщо десантники чули, що під’їжджає машина чи щось «важке», то корегували вогонь артилерії. Це була наша зовнішня підтримка.
Стріляли з РПГ (ручного протитанкового гранатомета) чи «мухи». Декілька разів залітало з АГС (автоматичного станкового гранатомету). Були вистріли із підствольного гранатомету.
«Молитися під час бою важливіше навіть, ніж брати зброю в руки»
– Я був із 79-ю бригадою і з «Правим сектором». У них була одна точка на виході з аеропорту, але й у вежі у них теж було 8 чоловік, десантників, які змінювались майже щотижня. То були дуже відчайдушні бійці з великим досвідом.
Був один хороший такий брат-боєць, грузин, йому було 20 чи 21. Був молодий ще «Сєвєр». Якщо пам’ятаєте, повідомляли, що загинув боєць «Правого сектору» із позивним «Сєвєр». Я з ним був в аеропорту, він загинув на другий день після того, як я поїхав. У нього влучили з гармати – з тієї «Рапіри», розірвало грудну клітину.
Я під час боїв був поруч із медиком. Ми допомагали бійцям при різних пораненнях та евакуювали їх – виносили до БТРа, коли той під’їжджав. Часом навіть допомагав перезаряджати магазини, але більше просто молився. Я зрозумів, що молитися під час бою важливіше, ніж брати зброю в руки, бо я капелан, у мене духовне служіння.
У Біблії є таке поняття – «стояти у проломі» за людей перед Богом, молитися перед ним, просити захисту і допомоги. Треба було стояти на колінах і я відчував – це має вплив. Тих, кому стріляти і воювати, вистачало, а молитися – ні. Це при обстрілах «Градами» чи з важкої артилерії всі моляться.
Коли боїв не було, то кожен боєць по дві години чергував, а чотири відпочивав. Тому я свої дві години сидів як спостерігач. А чотири години, в залежності від часу дня: якщо вночі, то спав, якщо вдень – підходив до бійців, які сиділи біля «бійниць», молився біля них чи говорив з ними.
Одного разу я йшов і побачив, що боєць плаче. Я запитав, яка біда з ним трапилася. Він каже, що у його мами був серцевий напад, а він сидить в оточенні у вежі Донецького аеропорту й нічим не може зарадити. Я так по-простому поговорив з ним. Сказав, що наше життя у руках Божих, що ми багато чого не можемо. У нас є рідні, є друзі, у когось є діти, а ми зараз далеко від них. Але є той, хто і тут, і там, і ми і вони в його руках. Давай, кажу, просто помолимося, і віддаймо це в руки Божі. Він погодився і ми помолились.
Я відійшов буквально на хвилину, а потім підхожу, а він усміхається і каже, що йому на серці стало спокійно. Молитва, здавалось би, це мало – 30 секунд чи, може, хвилина. Але для людини це дуже багато. Особливо для бійця. Бо розклеєний боєць – це не боєць. У нього в думках інше.
«Я перший з нашого батальйону капеланів потрапив у бойові обставини»
– Коли я їхав у Донецький аеропорт, у мене різні командири запитували, чи розумію я, куди їду. Мені казали, що я можу бути поранений, скалічений або вбитий. Вони переживали, що я цивільна людина і за мною треба наглядати.
Кожен боєць, мовляв, знає куди бігти, ховатися чи стріляти. А я перший з нашого батальйону капеланів потрапив у бойові обставини. Однак, у свій час я служив у спецназі, під Москвою, у підрозділі боротьби з тероризмом. Тож, хоча до цього я на війні не був, я швидко адаптувався й мені вистачило буквально півдня, щоб зрозуміти, що до чого. Я знав, що робити, якщо у бійця заклинило автомат. Знав як діяти при пораненнях. При обстрілі «Градами» знав, що всім треба було ховатися у найбезпечніше місце. Я робив все те ж, що й бійці. Не гірше за них робив.
The Author
Comments