Розмова з Павлом Фельдблюмом, громадським діячем, публіцистом і благодійником

З Павло Фельдблюм — голова наглядової ради Об’єднання юдейських релігійних організацій України, громадський діяч, публіцист і благодійник.

У січні 2017 року він став репатріантом. Не політемігрантом. Саме так окреслює свій статус, оскільки народився в українському Харкові і лише згодом, разом з батьками, переїхав у Тюменську область Росії. Громадська діяльність Павла, його публіцистичні виступи проти путінського режиму не залишили йому шансу.

— Павле, понад рік тому ви переїхали з Росії в Україну. Свої оцінки процесів, які там тривають, викладаєте, зокрема, у блогах на сайтах «Эхо Москвы», «Сноб» тощо… Які, на вашу думку, перспективи Росії?

— Перспектив жодних, точніше, одна: долетіти до дна прірви. Питання лише у тому, чи вдасться Росії забрати з собою Україну. Ця жахлива картинка у мене завжди перед очима: Росія у смертельному піке схопилася за Україну і тягне її за собою, а Україна намагається струсити з себе Росію і втриматися на краю прірви. Досі не є очевидним, чи вдасться виграти цю фатальну сутичку… Я переконаний, що вдасться. У той же час усвідомлюю, які колосальні ресурси залучає Москва, аби тут дестабілізувати ситуацію. Є справжня війна, і не тільки на фронті. «Вбивство» Аркадія Бабченка стало переломним для багатьох. Зараз можемо з усмішкою розповідати про «вбивство» нашого друга, але тоді чітко зрозуміли, що лінія фронту — не тільки окопи на сході.

— Знаю, що ви там також буваєте…

— Так, два тижні тому ми були під Луганськом з другом, американським кінодокументалістом Андрієм Загданським. Побачили на власні очі, як Україна воює, як разом з українцями борються євреї, кримські татари, представники інших народів, що теж почуваються українцями. Була у нашій поїздці і гуманітарна місія.

Я себе називаю українським євреєм. Бо народився тут, і скільки б у Росії мене не називали політемігрантом, я — репатріант, тому вважаю, що повернувся додому.

— Як почуваються ваші одновірці у сучасній Росії?

— Переломним моментом у моєму розумінні низки ситуацій, коли Захід заплющував очі на брутальність Кремля, коли західна громадськість ковтала все, що дозволяла собі російська влада, був арешт Володимира Гусинського (медіамагната, засновника телеканалу НТВ, який змушений був виїхати з РФ ще в 2000 році. — Авт.). Він був президентом Російського єврейського конгресу, я — виконавчим директором. На відміну від багатьох, які і тоді, і зараз використовували єврейську тему для корисливих цілей, Гусинський мав сентимент до цієї справи, внутрішню мотивацію. Прагнув створити єврейську громаду і умови, за яких євреї у Росії могли б почуватися самими собою.

У день арешту Гусинського на арені з’явився Берл Лазар, якого того ж дня буцімто обрали головним рабином Росії. І на противагу Російському єврейському конгресу створили Федерацію єврейських громад Росії, яка монополізувала право говорити від імені всіх євреїв країни, при цьому перетворилася у єврейський відділ адміністрації президента Росії. З 2000 року влада почала підминати під себе усе, що становить основу громадянського суспільства, перетворювати його у ручні інструменти для маніпулювання суспільством.

І в певний момент ці організації та люди — Берл Лазар, Борода, Ґорін — стали складниками великого механізму легітимізації російської агресії проти України.

— Коли лише розпочинався процес санкцій, запроваджених Заходом проти Росії, в Україні був оптимізм, мовляв, під таким тиском Росія розвалиться як картковий будиночок, за якихось два-три роки… Цього не сталося. Натомість Трамп закликає повернути Росію у G8…

— Захід проковтнув ЮКОС, «Норд-Ост», Беслан, Придністров’я, Грузію, Крим, Донбас, «Боїнг»… У мене ще були ілюзії, що чаша терпіння Заходу переповниться. Бо ж цивілізований світ мусить усвідомити, що відбувається, хто перед ним. Що це бандит, гопник, людина, з якою категорично не можна вести перемовини, як не можна робити цього з терористами. Ізраїль вже давно дотримується такого принципу.

— Але ж ви самі не раз писали, що керівництво Ізраїлю живе в парадигмі real politic…

— Так, і це жахливо, якщо називати речі своїми іменами. Але у Ізраїлю своя ситуація. Країна перебуває у ворожому оточенні, арабські сусіди, чисельно сильніші у десятки разів, безапеляційно заявляють, що їхньою метою є «скинути євреїв у море», знищити державу євреїв. Міркуваннями виживання можна якось виправдати факт потреби комунікації ізраїльської влади з Путіним.

Але і комунікація може по-різному виглядати. Коли 9 травня бачу на грудях ізраїльського прем’єра колорадську стрічку, це нічим не можна виправдати. Нетаньягу навряд чи розуміє, що йому почепили на лацкан, але є радники, російськомовні політичні лідери Ізраїлю, серед них і Зеев Елькін, міністр довкілля, і міністр оборони Авігдор Ліберман… Вони чудово розуміють, що є чуттєві зони, якими не можна нехтувати.

Так, присутність російського контингенту у Сирії, безпосередньо поблизу кордонів Ізраїлю, — це чинник ризику, так, пріоритетом керівництва має бути безпека громадян. Однак за будь-яких обставин не можна давати бандитові грубо використовувати ситуацію задля його злочинних намірів.

Щодо Заходу… Судячи з усього, він не готовий до серйозного протистояння з Росією. Тому мусимо покладатися лише на себе. У цьому маємо приклад того ж Ізраїлю, який упродовж своєї історії бореться, виходячи з власних ресурсів і можливостей.

— Поговоримо про стосунки між нашими країнами. Вони іноді скидаються на гойдалку — від чудових гуманітарних контактів до непорозумінь у питаннях історичної пам’яті, загострень на тему «українського антисемітизму». Ви колись написали, що Ізраїль, виходячи з власної трагедії Шоа, мав би першимвизнати наш Голодомор геноцидом. Однак і у цьому не бачимо розуміння.

— І Голодомор, і невизнаний геноцид вірмен — це знову таки все про те, про що ми з вами говоримо. Політики — не тільки ізраїльські, а й у всьому світі — керуються не міркуваннями морального, етичного характеру, а прагматизмом real politic.

Схожого штибу пріоритезація не може бути властивою єврейській державі. Ми, як народ, пройшли через жахливі випробування і, як ніхто інший, розуміємо, чим завершується така політика.

Звісно, я б хотів, щоб Ізраїль офіційно визнав Голодомор геноцидом українського народу, щоб відмовився від будь-яких контактів з російським агресором. З іншого боку, хотів би, щоб Україна підтримала Ізраїль у боротьбі з арабським світом, щоб наші дипломати не схвалювали антиізраїльських резолюцій в ООН (як це було недавно).

— У нашій спільній історії є чимало трагічних сторінок. У трактуванні минулого також часто відсутнє порозуміння.

— Не можемо зараз дозволити питанням історичного характеру ділити наші народи, сварити їх. Треба створити атмосферу, за якої зважено, професійно, із залученням фахівців-істориків обговорювати цю проблематику і знаходити консенсус. На жаль, реальність така, що цього не відбувається.

Мусимо розуміти і те, що насправді Росія кидає неймовірні ресурси, аби розхитати ситуацію. І єврейська тема у цьому сенсі — одна з ключових. Оце мій особистий відтинок фронту, це моя війна. Я покладу усі сили, аби не дати Росії використовувати єврейську карту, щоб знищити Україну, щоб виставляти її перед світом як державу, де процвітає антисемітизм, фашизм та ксенофобія. Це — повна маячня.

— Антисемітизм, зрештою, як і інші види національної та расової нетерпимості, все ж присутні на маргінальному рівні.

— Звичайно, і дивним було б це заперечувати. Але у 90 відсотках випадків — це інциденти, інспіровані російськими спецслужбами. Є купа доказів цього. На жаль, не тільки російські єврейські організації дозволяють себе використовувати у цій брудній грі. Певні українські єврейські лідери також є легко маніпульованими, надаються до використання проти України. Хтось, можливо, не усвідомлюючи підступності цієї гри, хтось — у гонитві за дешевою популярністю, хтось — за гроші.

Не забуваймо про українофобські настрої. Донедавна навіть не осягав масштабу цього явища, але коли зміг зрозуміти його, то був вражений. На відміну від проявів антисемітизму, які є у світі предметом прискіпливої уваги і завершуються зазвичай загальним осудом та ізоляцією носіїв цих шкідливих ідей, українофоби почуваються вільно і безкарно.

— Свого часу ви ініціювали укладення «коричневого списку».

— У кожного антисемітського чи українофобського прояву є ім’я і прізвище. Не можна говорити про антисемітизм та українофобію назагал. На це роблять ставку російські пропагандисти. Ми ж мусимо розглядати конкретних персонажів. Цей список включатиме у себе осіб, які дозволяли прояви будь-якої ксенофобії, — не тільки антисемітизму, а й українофобії. І русофобії теж…

Мусимо зробити так, щоб ці постаті стали неприйнятними у суспільстві, щоб їм не подавали руки у пристойному товаристві, щоб їх викреслили з суспільного процессу і дискурсу, щоб суспільний організм відкидав їх як сторонні тіла. До речі, вже зараз так є. Наприклад, фігурант дніпровського інциденту сховався у Криму, бо він — «сєпар» відвертий (йдеться про депутата міської ради Дніпра Сергія Суханова, якийна сторінці у Facebook викладав пости, сповнені образ на адресу представників єврейської національності. — Авт.). Але є багато політиків, яких антисемітські чи українофобські висловлювання не викидають на узбіччя. Мусимо створити належні умови для адресних санкцій. Не звинувачувати у ксенофобських інцидентах владу, президента чи прем’єра, вони не можуть реагувати на кожен антисемітський пост у Facebook. Якщо б так робили, то успішно створювали б тло, на яке розраховують російські пропагандисти.

Важливою є жорстка реакція правоохоронних органів. Її бракує, як і кримінальних справ, доведених до суду, адекватних покарань. Хоча в Україні назагал дуже м’яке до будь-яких злочинців законодавство.

— Як почуваєтеся в Україні на особистісному рівні? Що можете сказати про нас як людина, почасти стороння?

— Почуваюся у вільній країні. Можу робити те, що вважаю правильним, мені тут комфортно. Є гігантська різниця «атмосфер» у Росії та Україні. Тут — величезний громадський рух, його роль важко осягнути. Відносини суспільства і влади у Росії та в Україні — по різні боки спектру.

Тут — цивілізація, а ми її частина. Ми — на світлому боці. Там — темний. І це не тимчасове потьмарення через владу, яка прийшла і, сподіваюся, піде. Це рабство у мізках, у психології, це імперські рефлекси, які не витравити.

В Україні відсутнє сакральне ставлення до влади, тут народ не чекає від «царя» манни небесної, всі прагнуть бути самодостатніми, залежати тільки від самих себе.

Найголовніше, що зробив у своєму житті, — мій переїзд сюди.

 

Розмовляв Ігор Гулик

 

Павло Фельдблюм: У кожного антисемітського чи українофобського прояву є ім’я і прізвище

Previous post

Представник США в ОБСЄ закликав Росію звільнити Сенцова та всіх інших українських політв’язнів

Next post

Щодо суверенітету і територіальної цілісності України компромісу не може бути – колишній посол США про саміт Трампа і Путіна

Comments

Leave a reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *