«Порнографія» Вітольда Ґомбровича – друга книжка проекту «Вавилонська бібліотека». Вона щойно вийшла у «Видавництві Старого Лева» на платформі Фундації Короля Юрія за підтримки Польського Інституту в Києві та Інституту Книжки.

Насправді, це набагато важливіша подія, ніж може здаватися. Це не лише вихід книжки, а введення в українську мову і книжковий ринок знакового тексту, який необхідно мати в своїй мові. Завдяки «Вавилонській бібліотеці» ми вже скоро отримаємо ще низку творів світової інтелектуальної елітарної літератури в українських перекладах.

Більше того, багато цих перекладів у нашій мові вже є. Але лише нині вони виходять книжками. І координатором цього важливого проекту є Роман Малиновський, який організовує процес. На тему, чому Гомбрович? – на замовлення «Z» з Романом зустрівся Василь Карп’юк.

– Чому саме цей твір саме цього автора?

– Вибір був цілком випадковий. Ми взялися за існуючий переклад цього роману, відновили його і так збіглося, що цей текст є зараз актуальним для України. Багато сюжетних ліній перетинаються із загальними подіями. Наприклад, всі події роману відбуваються на фоні війни, але не на території окупованого міста чи там, де присутні ворожі війська. Читаючи «Порнографію» у Львові, Франківську чи Харкові, ти перебуваєш приблизно в тому самому стані, в якому перебувають герої цього тексту.

Ґомбрович – тому що це один із найпотужніших світових інтелектів двадцятого століття. Який би з романів це не був – «Транс-Атлантик», «Фердидурке», «Порнографія», «Щоденники» – кожен з них вартує бути перекладеним на кожну мову світу. Насправді, дуже сильно радію, що «Порнографія» отримала нове дихання в Україні й уперше з’явилася в якості книжки.

– Коли вперше був перекладений цей твір?

– Ще в 1992 році. Переклад зробив Олександр Гриценко, киянин, він працював у редакції «Всесвіту». Власне, в цьому журналі його було вперше надруковано. В проекті «Вавилонська бібліотека» першою ідеєю було те, щоби відшуковувати старі добрі переклади, котрі були вже опубліковані в українській періодиці. Витягувати їх, робити коректуру відповідно до сучасних норм української мови і видавати в книжковому форматі в гарному оформленні, доброї якості.

Таким чином ми знайшли «Порнографію». Переклад просто несамовитий! На жаль, Олександр Гриценко з того часу більше нічого не перекладав, чи перекладав, але дуже мало. Більше займався науковою діяльністю. Крім того, через певні проблеми із зором він просто фізично цього не може робити. Зараз маємо особливий досвід для нього, коли цей переклад відновлюється – Гриценко знову постає в образі перекладача. Він спеціально приїде на Форум видавців, де ми презентуватимемо «Порнографію».

– Як ви працюєте з перекладачами, як виходите на контакт? Чи були особливості роботи з перекладачем першої книжки серії – «Бойня номер п’ять» Курта Воннеґута – Дібровою? І як з Гриценком, у якого переклад, так би мовити, позаду…

– Кожного разу це завжди дуже індивідуальний підхід. Наприклад, у випадку Діброви було легко, бо він веде публічне життя, я знав, що це письменник, перекладач, шукав людей, які можуть бути з ним знайомі. Насправді, з Володимиром Дібровою ми вийшли на контакт не з причини його перекладу «Бойні номер п’ять», я хотів опублікувати його переклад роману Семюела Беккета «Уот». І, вже спілкуючись щодо цього тексту, ми знайшли спільну мову, підписали контракт, але він сказав: «От було би круто видати новий переклад «Бойні номер п’ять». На той час вже існував український переклад, зроблений у 1976-му році Петром Соколовським, але до нього були великі претензії. Взагалі була підозра, що він зроблений не з англійської, а з російської мови. Наскільки це правда чи ні – невідомо, але якщо порівнювати російський переклад Рити Райт-Ковальової і український – Петра Соколовського, то вони є дуже схожими. Особливістю перекладів Рити Райт-Ковальової вважається те, що вона завжди дозволяє собі відхилення від перекладу, тобто, їй важливіше передати якийсь контекст. Ми погодилися, що «Бойня» мала би мати оновлений переклад. Зрештою, пройшло майже сорок років. Таким чином з’явився новий переклад «Бойні номер п’ять». Книжка вийшла за підтримки Відділу преси освіти і культури посольства США в Україні у Видавництві Старого Лева, нашого партнера у цьому проекті.

Коли ж почав шукати координати Олександра Гриценка, то я про нього взагалі нічого не знав. Знав тільки, що на той час, коли він робив переклад, працював редактором журналу «Всесвіт». Знайшов в Інтернеті, що він очолює Український центр культурних досліджень. Там є його офіційні е-мейли. Я йому написав і через якийсь там тиждень отримав відповідь. Так ми почали дискутувати про переклад. Пізніше ми ще довго списувались, бо з нашого боку є вимога, що спершу з текстом працює редактор, а перекладач пізніше погоджує всі правки. Таким чином цей діалог між мною і перекладачем триває дуже довго, іноді по кілька місяців на всьому етапі підготовки. Паралельно ведуться інші роботи по створенню книжки – створення візуального ряду, обкладинки.

– А хто є редактором?

– Кожного разу різні. У випадку «Порнографії» це був Віктор Мартинюк. Цього редактора запропонувало «Видавництво Старого Лева». Як на мене, там дуже добре проведена редактура. І насправді це феноменально добрий переклад! Коли ти його читаєш, у тебе немає відчуття, що текст написаний не українською мовою. Ти не шпортаєшся на жодному моменті, просто текст собі так плине. Ґомбрович дуже важкий автор для сприйняття, і ще уявити собі, що це може бути поганий переклад, тоді просто не можна було б подужати більше п’яти сторінок. А тут воно так легко надається.

У випадку із «Бойнею номер п’ять» редактором був Ярослав Довган, і це було майже курйозно, бо Ярослав не користується комп’ютером. Він вносить правки на папері ручкою. А Володимир Діброва вже 17 років живе в США, працює викладачем Гарварду. Відповідно, він не може просто забрати листки з правками, щоби сказати: «Це добре, це погано». Виглядало це так, що я забирав ці листки з правками (а це по 300-400 сторінок), сканував кожну осібно, відправляв це до Діброви. Він вносив свої правки, які я друкував, ніс до Довгана, Довган казав: «Це добре, це добре, а з цим я не погоджуюся», і я знов сканував і відправляв це в США. Це тривало дуже довго! Автор і перекладач вели полеміку не між собою особисто, а через мене. Тобто, я приходив до Довгана і казав: «Отже, Володимир і Лідія, – бо Володимир Діброва перекладав роман разом із Лідією Дібровою, своєю дружиною, – сказали, що вони не підуть на ці правки». Тоді Довган казав: «Тоді завтра я принесу словник, в якому я покажу, що саме так має бути, ми його відскануємо і відправимо». Місяць, а може, півтора ми погоджували правки до «Бойні номер п’ять», але кожен, мені здається, залишився задоволений результатом. Себто, і перекладачі не були ображені, що їх там сильно повиправляли, і Довган сказав, що це нібито вже цілком суперовий текст, і його можна публікувати. Власне, таким чином отримали ту «Бойню номер п’ять», яку можна прочитати вже в третьому, здається, тиражі «Видавництва Старого Лева».

– Ще розкажи про принципи і способи пошуку творів.

– Щоразу – це елітарна інтелектуальна література. Це наша єдина вимога до текстів. Мені видається, що зараз на українському книжковому ринку є колосальний брак таких текстів. Це погано, коли найважливіші літературні здобутки світової літератури досі недоступні для українського ринку. Такі як «Бойня…», «Порнографія» десь там відлежувалась в старих номерах журналу «Всесвіт» і ніхто про них не пам’ятав, окрім знавців. Можна було вибрати десяток інших авторів, але вирішили зупинитись на Ґомбровичі, Воннеґуті. Далі буде Вільям Ґолдінґ, Семюел Беккет, пізніше – Джозеф Геллер, Борис Віан – от така підбірка. В кожному випадку це елітарна інтелектуальна література. Зараз готуємо особливий проект для платформи спільнокошту Велика Ідея. Будемо збирати кошти для українського видання антиутопії Олдоса Гакслі «Прекрасний новий світ». Роман перекладає Віктор Морозов, а візуальний ряд створить художниця Гриця Ерде. Проект на спільнокошті запустимо вже в перших числах вересня.

– Ви уже ведете роботу над ними?

– «Уот» і «Бог-Скорпіон» уже завершені, навіть готова промо-кампанія. Просто чекаємо остаточних дат виходу, хоча б приблизних, щоби ми могли задекларувати, що, наприклад, у листопаді чекайте на «Уота». І тоді інформація про книжку з’явиться на сторінці проекту у «Фейсбуці», будемо запускати сайт з дня на день, там також з’явиться інформація про ці видання. По великій частині книжок робота на півдорозі. Наприклад, Олег Король уже цього тижня закінчив перекладати роман «Маг» Джона Фаулза. Олена Фешовець майже закінчує «Пастку-22» Джозефа Геллера, там залишилось кілька розділів (а це колосальний роман, він на півтора мільйони знаків, це такий талмуд). Таким чином ми крок за кроком, не поспішаючи, ведемо роботу над проектом.

– То надалі книги будуть виходити частіше, ніж раз на рік?

– Те, що вони будуть виходити частіше, ніж раз на рік, ми планували ще тоді, коли видавали «Бойню…». Думали, що у 2014-15 рр. вдасться зробити бодай п’ять книжок. А маємо лише одну «Порнографію», бо це супутнє з якимись перепадами на обмінному курсі. Це та сфера, в якій майже всі контракти укладаються в валюті. Українські книжки не друкуються на українському папері, а на якісному фінському. Права ти купуєш за долари або за євро. Найчастіше контракти з перекладачами теж укладаються у доларах. Наприклад, з Володимиром Дібровою, який живе у Штатах – йому гривня ні до чого, він в Україні не буває. Коли ти укладаєш контракт і долар коштує 8 гривень, а тут раптом 32 гривні – це просто крах.

Ми мусили призупинитися, щоби розібратися, що взагалі відбувається на цьому ринку. Безперечно, є амбіція видавати п’ятдесят книжок в рік, йти тими темпами, якими йде «Клуб сімейного дозвілля» і «Фоліо», і кожного разу робити якісну книжку. Але це вимагає набагато більшої команди і набагато більших зусиль.

На цьому етапі «Вавилонської бібліотеки» мені здається, дуже важливо прискіпливо ставитись до кожного видання, щоби воно було безперечно якісним. Ми зараз багато уваги приділяємо промо-кампанії, себто рекламі. Мені здається, те, як виглядає «Порнографія» в українському виданні – досконало пасує до самого тексту і досконало надається до промо. Візуальні роботи робив Євген Самборський. Він суперово вловив настрій цієї книжки, тому що Ґомбрович був з тих людей, які виступали проти національного консерватизму. Він зневажав надмірну концентрацію на якихось псевдоідолах, вважав, що це тягне країну і націю на дно. Він не зносив цього – «Шопен, Складовська-Кюрі – це наші генії!». Всі мають геніїв, але йому видавалося, що поляки на цьому зациклені. Він навіть про це писав у своїх «Щоденниках». Власне, він писав там про поляків іронічно. Можливо, саме через це комуністична партія Польщі довший час організовувала кампанії по гнобленню Ґомбровича. Воно ніби не дуже шкодило йому, бо він жив у Аргентині, пізніше – у Франції, але от на території комуністичної Польщі Ґомбрович був автором-табу. Власне, такий спосіб візуального рішення в українському виданні і ця назва дуже пасують до того, ким був сам Ґомбрович.

Вітольд Гомбрович, фот. Богдана Пачовського

Як на мене, все, про що говорив Ґомбрович – так само актуальне і для України. В українців немає традиції самоіронії. Все таке виключно пафосне і піднесене, з литаврами, барабанами, трубами, салютом, шампанським, Шевченко, Бандера – та-да-да-дам – герої! А жити без іронії та самоіронії дуже тяжко. І Ґомбрович хотів у свій спосіб про це якось говорити. Тому, на мою думку, і «Порнографія», і взагалі Ґомбрович в Україні зараз дуже на часі. Щоби ті люди, що зараз залишаються «при свідомості», розуміли, що вони правильно думають, і що іронія та гротеск – це добре, це потрібно.