Довідка про компанію “Le Boutique” від Михайла Гранчака, директора інвестиційно-банківського департаменту Dragon Capital:

• Комерційна веб-платформа з продажу одягу та інших товарів зі знижками — шопінг клуб.
• Компанія була заснована 2010 року, починалася з 5 співробітників та орендованого офісу площею 15 кв м.
• Le Boutique — один з двох лідерів в сегменті шопінг-клубів в Україні, сайт компанії щодня відвідують більше 200 тисяч людей.
• Компанія працює з 500 виробниками, з яких більше 30% — українські виробники, частка яких продовжує зростати.
• В офісах компанії у Києві працює понад 250 людей.
• Виручка у 2015 році — близько 500 млн грн.
• Щодня на сайті Le Boutique продається більше 5 тисяч одиниць товару.

— Хто такий Андрій Дрогобицький?

— Мені 37 років. Я народився у Львові, вчився в Москві і Німеччині, з 2004 року живу і працюю в Києві.

— А хто ваші батьки? Можливо, це вони прищепили вам любов до бізнесу?

— Вони прості українці, інтелігенція в прямому розумінні цього слова. Тато — професор і доктор наук, займається математичним моделюванням, автоматизацією економічних процесів. Мама — теж доктор та професор, займається маркетингом та менеджментом. Особливо в тата було бажання, щоб я рухався в напрямі освіти. Я захистив дисертацію і став кандидатом економічних наук, але зараз не займаюсь науковою діяльністю.

— Витративши кілька років на дисертацію, чому ви не захотіли стати доктором наук?

— Я завжди був більш заточений на практичні речі. В 1995 році я вступив до фінансової академії в Москві, і вже з 2-3 курсу всі мої однокурсники і я активно зайнялися пошуком роботи. Тоді був активний ріст корпоративного сектору, і на 3-4 курсі ми всі вже мали роботу. Я паралельно з навчанням працював на шоколадній фабриці Бабаївській в Москві, це моє перше робоче місце. Закінчивши університет, я отримав 3 пропозиції з працевлаштування та прийняв одну з них — від американської консалтингової компанії Аccenture, де згодом пропрацював три роки. Офіс був московський, але на проектах я працював в Болгарії, Америці і Москві. Це був чудовий досвід.

— А як ви потрапили на будівництво металургійного комбінату Ferrexpo у Полтаві?

— Весною 2004 року, вже після Аccenture, я працював у московському офісі компанії зі сфери корпоративних фінансів і отримав запрошення на співбесіду. Я погодився, зі мною поговорили і запропонували роботу в Києві. І так, я був пов’язаний з командою Ferrexpo. (належить українському бізнесмену Костянтину Жеваго, ЕП)

Вона управляє активами, що видобувають залізну руду в Полтавській області. А під проектування та будівництво металургійного комбінату була створена окрема компанія, яка займалась втіленням в життя проекту з будівництва заводу. То був дуже масштабний проект з залученням передових технологій і спеціалістів, проектантів. Навіть в Радянському Союзі не було такого масштабного будівництва.

— І в 2008-2009 роках криза так його підкосила, що він і досі закритий?

— Наскільки мені відомо, команда проектантів зараз виконує там роботи, пов’язані з не основними, допоміжними цехами. Проект формально не закритий, але він дуже масштабний і складний. Щоб його підняти і реалізувати, потрібна була фінансова підтримка та допомога на державному рівні. В Україні сталася криза, тож залучити фінансування тоді було неможливо.

— А що сталося? Вас звільнили чи ви самі звільнилися?

— Проект тимчасово зупинився. Було більше часу, і треба було витрачати його на щось інше.

— Ви вирішили поїхати на лижі?

— Здається, то був Новий 2010 рік, і так, ми поїхали на лижі в Австрію. Зібралася велика компанія, там був мій товариш, який зараз працює у Facebook, і студентські колеги з Німеччини. Всі московські однокурсники пішли в серйозний корпоративний сегмент, нафтову промисловість, інвестиційний банкінг, а німецькі — в абсолютно іншу сторону, Інтернет. Була гарна погода, ми проводили багато часу разом, і вперше я подивився на Інтернет як на бізнес. До того він був мені потрібен, щоб пошту перевірити та новини почитати, раніше я працював в індустріальних та фундаментальних галузях.

— Компанія LeBoutique виникла в серпні того ж року. Як це все відбувалося?

— Ми тоді всі шукали, чим займатись, та почали дивитись, які моделі та проекти набирають популярність, і зупинились на шопінг-клубі.

— Розкажіть про цю модель.

— Вона з’явилась у Франції десь у 2002 році. Французи змогли перенести в онлайн традицію збирати людей в одному місці, проводити “паті” і епілогом пропонувати щось купити — вбрання, взуття, тощо. Вони це все помістили в Інтернет з простою логікою — наприклад, віртуальний бутік одягу відчиняє двері в понеділок вранці, о 9 годині, і зачиняється в середу. Кожен, хто зайде туди з понеділка до середи, може щось купити. Потім бутік зачиняється, і наступну пропозицію треба чекати 1-4 місяці.

Під акцію залучається багато людей в онлайні, робиться велика пропозиція, приходить купа покупців, і треба запропонувати великі об’єми і значний асортимент речей за правильними цінами. І таких акцій одночасно проводиться декілька — фактично щодня відкриваються 5-10 магазинів, які зачиняються за два дні.

Ми подивились на Німеччину та Росію, де ця модель також набирала велику популярність, і обрали її. Коли почалася предметна робота, ми знайшли людей, які були пов’язані з німецьким проектом brands4friends, та привезли їх до Києва. Упродовж кількох тижнів вони проводили з нами консультації в великому конференц-залі. Ми підбирали людей, але ще не дуже добре розуміли, якою має бути команда. Все формувалося поступово та динамічно.

— Як у вас з’явився партнер? Ви зрозуміли, що не можете реалізувати все самостійно, чи бракувало грошей?

— Наш проект став на паузу. І ось якось ми з Романом (Роман Онищенко, співвласникLeBoutique, ЕП) зустрілись, і відбувся такий діалог: “Що поробляєш?” — “От думаю. А ти чим?” — “А я теж думаю. Які в тебе ідеї?” — “А от такі” — “Давай” — “Давай разом”.

— Ви якось казали, що для старту проекту був потрібний мільйон євро.

— На етапі становлення цей мільйон був точкою, яку треба було досягти. Таку суму ми взяли за базову завдяки нашим німецьким консультантам. Було розуміння, що, якщо нема мільйона, то не варто починати. Ми почали шукати залучення. То був 2010-2011 рік, в нас були показники німецького та російського проектів, які залучали набагато більші кошти — десятки, сотні мільйонів доларів.

— Залучали як? Позичали?

— Інвестиціями різного розміру фондів. Якщо коротко, є бізнес-ангели, які інвестують невеликі кошти, є фонди, які беруть більші ризики, і фонди, які беруть менші ризики, інвестують в більш стабільні проекти. В цій екосистемі інвестування величезна кількість таких фондів. Ми цю систему вивчали, робили презентації, їздили та спілкувались, напевно, з усіма фондами, з якими можна було, але так і не отримали фінансування. Всі казали, що в нас класний проект, команда, показники, країна перспективна, бо в ній живе аж 50 мільйонів, але чомусь при слові “Україна” інвестори втрачали апетит.

— Тож ви шукали не лише в Україні?

— Скажу більше — тільки не в Україні. Є спеціалізовані конференції, зустрічі, знайти фонд не проблема, але інвесторів потрібно переконати. Їм складно знайти цікавий проект, в який свої гроші можна вкласти. Нам ось не дали.

— І що ви робили далі?

— Ми продовжували працювати паралельно — розробляли сайт, набирали команду, опираючись на власні гроші, і шукали фінанси. В такому стані компанія була, напевно, у 2010-2011 році. В 2011 році ми домовилися з німецькими інвесторами, які дали не мільйон, а значно меншу суму, але на той час ми вже були спроможні працювати і ми набрали оберти. Гроші були потрібні на багато напрямків. Одним з найважливіших був маркетинг.

Ми вийшли в онлайн в серпні 2010 року — перший продаж відбувся 2 серпня.

Пізніше, в 2013 рік був найуспішнішим в українській електронній комерції у всіх гравців, які займалися цим сегментом. Люди знаходили себе в Інтернеті, починали ним користуватися не лише для розваг, а й щоб реалізувати потреби в різних товарних нішах, від електроніки до одягу. Це був час активного зросту, поширення Інтернет-аудиторії в Україні. Ми вийшли в сегменті одягу, а тоді такої пропозиції і Інтернеті фактично не було, та знайшли свого клієнта.

— У вас знижки 70-90%. Що це за бізнес-модель така, де працюють лише знижки?

— Ми одяг не купуємо, це головне .Такі великі знижки, бо кожен бренд відшиває одяг на сезони — осінь-зима, весна-літо — в великих кількостях, щоб забити фізичні магазини. В таких компаніях, як Hugo Boss, річний оборот становить 3-4 мільярда євро, тож їм треба спланувати пошив, пошити, а потім передати це все крамницям по всьому світові. А сезон осінь-зима триває 4-5 місяців, і поки цей товар відшивається, приїжджає та розподіляється, багато що може статися — хтось помилився, комусь в магазинах той одяг вже не треба, і з’являється багато залишків. Сезон завершується, а товару повно і він знеціниться наступного сезону.

На цьому стику з’являються такі гравці, як ми, що пропонують взяти весь товар або значну його частку і продати своїм клієнтам. Ми беремо товар на два дні, після чого частку повертаємо готівкою. На 2 дні нам дають віртуальний доступ до товару, який залишається на складах, ми його продаємо, вони відправляють товар нам, а ми — покупцеві. Ми допомагаємо брендам реалізувати залишки та даємо клієнтам можливість купити дешевше.

— А де ви продаєте і у скількох країн світу купляєте продукти?

— Продаємо тільки в Україні. Ми не співпрацюємо з Америкою, Китаєм чи Азією. А от з Європою працюємо активно — Італія, Німеччина, Португалія. Брендів зараз більше тисячі, в Україні зокрема, тут зараз дуже багато виробників.

— Щось змінилося за останні 5 років? Компанії, з якими ви співпрацюєте, почали вам більше довіряти? Ви отримали кращу ціну, умови?

— Процес отримання умов та пошуку цікавіших пропозицій вічний.

— Скільки у вас працівників?

— Зараз в компанії понад 300 людей, усі в Києві і працюють з усім світом. Ми компанія повного циклу, все робимо самі — навіть створюємо власні бренди, починаємо шити одяг.

— Тож компанія буде займатися виробництвом?

— Це, передусім, дозволить диверсифікувати пропозицію в плані одягу, створювати додаткові робочі місця в Україні і розвивати напрямок в даному випадку легкої промисловості, який за останні декілька років тут значно зріс. Колись українські виробники становили в нашому портфелі менше 5%, а зараз в деяких категоріях їх більше 50%. Після СРСР в Україні залишилося понад 10 тисяч швейних виробництв, і залишилися площі, є люди, які вміють це робити. Дуже багато наших фабрик шиють для відомих західних брендів.

— Це одна із конкурентних ніш? Потреба в цьому товарі буде зростати?

— В якісному одязі потреба завжди була і не пропаде. Люди, особливо в Україні, порівняно з тією самою Німеччиною, люблять вдягатися та вміють це робити.