Волонтерство. Досить популярне сьогодні явище безкорисливої допомоги. Так було не завжди, на жаль, ще рік тому нас дивували люди, які за власним бажанням кидали роботу, забували про справи і йшли допомагати на Майдан на барикади. Сьогодні ж кожен другий українець — волонтер. Війна сколихнула нашу свідомість, вона пробудила співчуття у серцях мільйонів громадян, і люди готові виносити з дому останній одяг, їжу та гроші, аби хоч якось допомогти.

http://24tv.ua/news/showNews.do?volonterstvo__tse_rozmir_tvoyeyi_dushi&objectId=552565

Мені у 16 було важко збагнути масштаб розпочатого, щодня проходячи повз вибудовані стіни укріплень, “беркут”, огорожі, я знала, що відбувається те, що, безперечно, через десятки років назвуть історією, про що буде багато книжок і документальних фільмів і я, як частина цього, не можу отак просто проходити вранці і не звертати уваги. Це боротьба, боротьба моєї країни, а отже — моя.

Приходячи до аудиторії, вчителі спостерігали значну відсутність учнів та мовчали, бо знали, що ці зовсім ще юні, тендітні дівчатка — на Майдані. Вони допомагали у якості медсестер, кухарів, громадських журналістів. Було холодно, темно, та не самотньо, бо ми були разом, ніколи ще я не відчувала таку спорідненість із моїми друзями. Наш день починався о 7-й, а закінчувався близько 21-ї. Він закінчувався, бо вдома чекали батьки, які думали, що дівчата сумлінно гризуть граніт науки у ліцеї. Неправда в ім’я чогось здавалася нам благородною, кожна з нас знала, чому вона там, без будь-якої вигоди для себе, ми просто кожного дня приймали рішення бути українцями.

Щодня бачили поранених, спілкувалися з ними, бо ж кожному потрібна була допомога, підтримка або ж просто тепле людське слово. Наслухалася сотні історій, сотні життів промайнули перед моїми очима немов кінострічка. Кожна з них була б гідною права бути опублікованою, та я розповім одну, вона особлива особисто для мене…

Він — герой, а на вигляд чоловік 40 років, ніхто навіть не здогадався б, що йому всього 32, всі факти його молодої особистості приховує сивина на скронях та вистражданий роками погляд, як у старої людини. Женя приїхав із Сумщини, його Батьківщиною є широкі луки і безкраї поля сумської області. Село Барвінкове, назва така чиста, сонячна, такий є і Євген. Він мудрий у своїх рішеннях — із посмішкою на обличчі і зарядом позитиву всередині. Батьки хлопця померли, коли тому виповнилося 5 років, тож гіркий присмак горя парубок відчув ще з дитинства. Дружини досі не було. “Були дівчата, — казав, — та одна зрадила, інша пішла не пояснивши причину, загалом, не склалося”. Повертаючись з роботи, зайшов до кафе випити пива, і того рокового вечора почув новини у спорт-барі про побиття студентів, не думаючи, зібрався і через два дні був у Києві. Що керувало хлопцем, я так і не зрозуміла, чи то виснажена душа, що так і не знайшла кохану людину; чи такі недалекі дні студентства… Не сказав чому, а просто опинився тут, бо щось покликало, щось таке далеке з київського Майдану. Ми зустрілися вже у лютому, зараз не пригадаю, якого саме числа, та знаю, що було ще холодно і я мерзла тими днями у своєму пальтечку. У Жені була гуля на руці, у той день ми з дівчатами допомагали у медчастині, я замазала синяк і перебинтувала із такою шкільною старанністю, що цей чоловік заговорив до мене про особисте, так і дізналася про цю історію. Ми більше звісно не бачилися, потім почалися справжні запеклі бої, коли батьки не випускали з дому, а далі я більше не бачила його серед майданівців.

Ті дні були не забутніми. Волонтерство — це розмір твоєї душі, це відчуття, коли віддаєш щось своє, власне і радий поділитися тим. Сьогодні, на жаль, все має свою ціну, але у нас, волонтерів, вона чисто символічна: посмішка очей у відповідь — це робить нас щасливішими, від того, що змогли хоча б чимось допомогти нашим захисникам, хоча б якось віддячити за мирне життя.

Ірина Олексієнко