Світлана БОЙКО, Оксана КОЖЕМ’ЯКА
Сучасне життя наповнене бурхливим розвитком високих наукових технологій, надзвичайними темпами і ритмами, які значно впливають на наш побут і спосіб життя. І тим цінніший інтерес до національного коріння, до витоків, традицій, етнічних особливостей, які лежать в основі нашої національної самобутності. Сьогодні питання національного відродження особливо актуальне, адже побудова сильної сучасної незалежної держави неможлива без міцного національно — історичного фундаменту, значною складовою якого є історично сформовані національні символи
Віночок, сплетений з квіточок і трав, оздоблений яскравими стрічками, — один з найдавніших українських символів. Образ української дівчини неможливий без гарно увінчаної квітами голови. Та мало хто сьогодні знає, що це не тільки чудова прикраса, яка формує естетичний зовнішній вигляд юної українки, а перш за все — важливий елемент — символ українського життя. Тож дана тема є актуальною ще й тим, що в період цього відродження все ще простежується багато білих плям у вивченні традицій українського вінкоплетення, застосуванні цієї національної прикраси у різноманітних народних обрядах, трактуванні символічно-оберегового значення усього вінка та окремих його складових; невігластва у підборі квітів, стрічок та інших матеріалів для вінків, ігнорування вікових традицій у створенні вінків для різних вікових категорій та обрядів тощо.
Символіка давньослов’янського вінка
Історія вінка починається у глибокій давнині. За стародавнім віруванням предків через вінок приходили у наш світ безсмертні душі з потойбіччя. Згадка про вінки сягає шумерської культури (ХІІ-ІІІ ст. до н.е.).
Нащадками шумерів були представники культури шнурової кераміки, які мешкали на території сучасної України в XV-XIV ст. до н.е. і залишили у спадок слов’янам деякі символи. Серед них знак міфічної шумерської богині Інанни — Іштар, який означає «ясне небо» і складається з круглого вінка — кола з вплетеною в нього стрічкою, яка створює два кінці, та шестипроменевої зірки в центрі . Він зображений і на саркофазі Ярослава Мудрого в Софії Київській (ХІІ ст.). Є всі підстави вважати, що український вінок із стрічками — спрощений знак Інанни, що начебто стверджує побажання «ясного мирного неба» над головою того, хто його носить. Це оберіг від усього поганого і недоброго.
У часи античності вінок слугував бенкетним чи застільним атрибутом, що символізував щастя і талант, ним прикрашали священні предмети та об’єкти поклоніння, увінчували переможця чи тріумфатора, оратори одягали його під час промов. Він також був знаком скорботи за померлим чи загиблим.
На українській землі вінок також відомий здавна. На найдавніших зображеннях жінки–Богині вона у головному уборі з квітів, трав, зілля та гілля. Наші предки усвідомлювали, що «головою» вони розуміють навколишній світ і впливають на нього, тому за допомогою головних уборів і вінків прагнули захистити себе від зурочення та інших злих чар, забезпечити добробут родини.
Термін «вінок» є збірним поняттям, майже в кожному етнографічному районі він мав іншу назву. Крім загальнослов’янських — вінок, вянок, перев’язка, чільце з ХІХ-поч. ХХ ст. побутували такі назви як: коробуля, лубок (Поділля), теремок (Чернігівщина), капелюшиня, фес (Буковина), корона, перта (Закарпаття), цвіток, квітка (Наддніпрянщина), косиця, плетінь (Гуцульщина), коруна (Лемківщина), гібалка (Переяславщина, Подніпров’я). Гуцулки носили вінкоподібне чільце — нанизані на дріт або ремінець мідні пластинки у формі пелюсток, а буковинки — коди — вінкоподібні прикраси, що кріпилися на тімені й пишно піднімалися вгору, волосся при цьому розпускалося.
Композиційний склад вінка: квіти та інші матеріали
Усього у вінку могло бути до 12 різних квіток, кожна з яких мала свій символ. Мак вважається не тільки квіткою мрій, але й символом родючості, краси та молодості; ромашка — символом кохання, ніжності та вірності; соняшник — відданості й вірності; волошки у віночку — символ людяності; ружа, мальва і півонію — символи віри, надії, любові; м’ята — оберег дитини та її здоров’я; материнка — символ материнської любові; лілея — дівочі чари, чистота, цнота, див’ясил — корінь дев’яти сил, який зміцнює та повертає здоров’я; безсмертник — символ здоров’я, загоює виразки, і рани; цвіт вишні та яблуні — материнська відданість та любов; калина — краса та дівоча врода; хміль — гнучкість і розум; польовий дзвіночок — вдячність.
Щоб посилити захисну силу вінка поміж квітів вплітали зілля та листя: полин — «траву над травами», буркун зілля — символ вірності, що може з’єднувати розлучене подружжя; листя дуба — символ сили. Але чи не найсильнішим оберегам вважають барвінок — символ життя та безсмертя душі людської, оберіг від злих, зілля кохання та дівочої краси, чистого шлюбу. Казали, що варто лише дівчині та юнакові з’їсти листочок барвінку, як між ними спалахне кохання. Кожна пелюстка має певне значення: перша — краса, друга — ніжність, третя — незабутність, четверта — злагода, п’ята — вірність.
Влітку віночок сплітали з різних трав і квітів, восени — із золотавого та червоного листя, взимку — із штучних квітів. Збирали квіти у певні дні й у певну годину в залежності від призначення вінка. Перед плетінням квіти «очищали». Категорично заборонялося вплітати «нечисте зілля» — папороть, вовчих ягоди, дурман та ін.. Хлопців під час плетіння поблизу не мало бути.
Вінки із штучних й воскових квітів плели, в основному, черниці православних монастирів і продавали на київських базарах, від чого і назва — «київськими». Вони купувалися перед шлюбом як весільні. Штучні квіти у вінку перевивалися зеленим барвінком. Подекуди побутував звичай вплітати пташине пір’я: пав’яче, куряче та з хвоста селезня. Але з яких би матеріалів плели вінок, він мав був бути невисоким і охайно прилягати до голови.
Цей витвір мистецтва був книгою душі дівчини: мовою квітів вона виражала свої почуття, стан душі, події, які відбувалися в житті.
Обряд вінкоплетення
Мистецтво плести вінок — ціла наука, яку сьогодні майже забули. А раніше вона передавалася з покоління в покоління. Важливо було знати, як і коли збирати квіти, як вплітати і зберегти, яке зілля з яким поєднувати, як замочувати квіти у рослинних соках щоб вони довше були свіжими, оскільки свіжий вінок — на добро, а зів’ялий — недобрий знак; якщо вінок розвився чи розірвався — чекай біди.
Обряд вінкоплетин обов’язково супроводжувався піснями та приказками. Малечі вінки плели старші сестри та матері. Вінки підкладали під подушку, щоб побачити віщий сон. Магічною силою наділялася прикраса, сплетена вагітною жінкою, даючи плодючість полям і худобі. Вінок, виготовлений дівчиною, означав чистоту посіву. Народна творчість зберегла багато висловів, пов’язаних з вінком та обрядом його створення:
Хто вміє віночок вити — той вміє життя любити;
Який вінок — такий голосок;
Красить дівку добрий вінець;
У вінця не знайдеш кінця;
Вийся віночку легесенько — стелися, доле, щасливесенько та ін..
Вінкоплетини оспівували у творах відомі українські поети, зокрема Леся Українка у поезії «Забуті слова»:
…вона уміла
єдину забавку — плести вінки….
Здавалося, вона плела не для забави,
а щоб зробить оправу для речей….
Мов грізні вироки всім тим, що кров лили,
в вінку палали кров’ю дикі рожі,
слова, мов квіти ярії, цвіли.
Шумів зелений лист, а голос той коханий
Про волю золоту співав мені, ––
в вінку мінився злотом ряст весняний,
і золотим дощем лились пісні .
Вінкові стрічки
Не менше значення приділялося стрічкам (лєнтам, биндам): їх кольору, довжині, підбору. Дванадцять кольорів, кожен з яких був оберегом, і лікарем, захищаючи волосся від чужого ока.
Стрічки вимірювали по довжині коси, розрізали нижче коси, щоб її сховати. Найпершою по центру в’язали світло-коричневу — символ землі–годувальниці, пообіч якої жовті — символ сонця; за ними — світло-зелені й темно-зелені — краса та молодість; голубі й сині — небо і вода, що надають силу й здоров’я. Далі йшли жовтогаряча — символ хліба, фіолетова — мудрість, малинова — душевність і щирість, рожева — достаток. Білу вплітали лише тоді, коли кінці її були розшиті сріблом і золотом (на лівому — сонце, на правому — місяць). Не вишита стрічка не пов’язувалася, це був символ пам’яті про померлих. Дівчата, що вплітали у віночок мак, підв’язували до нього червону стрічку — символ печалі й магічності.
Сирота вплітала в косу та у вінок блакитні стрічки. І люди при зустрічі обдаровували таку дівчину подарунками, хлібом, грошима, бажали їй стати щасливою й багатою. Дівчина ж у вдячність дарувала тим людям стрічку з вінка.
Територіальні відмінності вінків
Вінки мали значні територіальні відмінності. Так, у Середньому Подніпров’ї розмір квітів поступово зменшується в напрямку потилиці, коли в інших місцях (на Поділлі) «квітчалися» в протилежному напрямку. На Західній Україні звиті вінки прикрашали уплітами, ґерданами зі скляних намистин, листками позолоченого барвінку тощо, на Івано-Франківщині доповнювали уплітками — жмутами різнокольорової вовни, яку прив’язували до кіс і опускали на плечі. Гуцулки носили звиті вінки зі стеклярусу та стрічок, штучних квітів і павиного пір’я — карабулі.
На Західній Україні у вінок — чільце — вплітали маленькі металеві пелюстки. Подекуди використовували березову кору, роблячи з неї діадему, прикрашаючи тканиною та коштовностями, а внизу підвішуючи бляшки чи намистинки.
На Вінниччині у святкові дні дівчата прикрашали голову волочковими вінками, основу яких робили з чорної, а деталі з різнокольорової тасьми, чорного плису, на які нашивали різнобарвні вовняні кульки (кутасики), нитки, намистини, ґудзики. Різновидом вінка була «квітка» — стрічка з нашитими на кружечок з вовняної тканини з двох боків квітками із призбираних стрічок, нашитих, яку оздоблювали намистинками, бісером.
Вінки Полісся свідчили про майновий стан дівчини: чим заможніша, тим пишніший вінок. Так, у небагатих селянок віночок являв собою переплетений обруч, тоді як у заможних дівчат міг складатися з кількох перевитих обручів, і навіть інколи походив на суцільну квіткову шапку, яка покривала всю голову. Більшість вінків носилося без стрічок, їх вплітали лише у весільні.
Види українських вінків
В Україні існували вікові, магічні, ритуальні, звичаєві вінки. Усього їх понад 77 видів.
Починали носити віночок дівчатка з трьох років. Перший — для трирічної доньки плела мама, купаючи його в росах, коли на небі сонце зайде, сім днів, а тоді клала до скрині. У віночок впліталися чорнобривці, які позбавляли головного болю, незабудки та барвінок, щоб зір розвивали, та ромашка, яка серце заспокоювала. Одягали дівчинці той віночок на Спаса, як давали їй свячене яблучко та приказували: «Здоровому тілу — здоровий дух!»
У чотири роки плели інший віночок. Усі кінчики пелюсток, вплетених у нього квітів, були розсічені, доплітався безсмертник, листочки багна чи яблуні.
Шестирічній доньці вплітали мак, що додавав сон та беріг думку, і волошку. У сім років плели вінок із семи квіток із цвітом яблуні. Цілим ритуалом було, коли батько торкався вінком голівки доньки і промовляв: «Мати — яблуне, дядино моя, не жалій здоров’я і долі дитині».
Вінки кохання та відданості, надії й розлуки
Серед вікових вінків найпоширенішим був вінок кохання, який плели дівчата від 13 років до заміжжя. У його основі — ромашки, що перемежалися цвітом яблуні й вишні, а над чолом — квітуче гроно калини. У такий вінок вплітали й квітучі вусики хмелю. Символ засватаної дівчини — вінок з барвінку, м’яти, шавлії та інших лікарських трав.
Цікавим є вінок відданості: з волошок в основі і квітучого любистку вплетеного між ними, який дівчата дарували коханим у час розлуки. Козак возив його у шовковій хустці коло серця твердо знаючи, що його чекають, про нього пам’ятають і кохають.
Дівчата, яким не пощастило у коханні, виплітали вінок надії (іноді його призначали для освідчення в коханні нерішучому парубкові) з волошок і польового маку. Вважали, що любов прийде, коли дівчина власноруч одягне вінок на голову обранцеві.
Дівчина, яку покинув парубок заради іншої, виплітала вінок розлуки з первоцвіту і вересу. Про значення такого вінка знали всі парубки. Коли ж причиною розлуки ставала дівчина, вона дарувала парубкові вінок з вербових китичок, барвінку й айстр, які у поєднанні означали: «Вибач, але я кохаю іншого».
Чернечий вінок готувала дівчина, що вирішила присвятити життя Богові, і готувалася до чернечого постригу. Ввечері перед її відходом збиралися дівчата. Кожна несла з собою білі лілії — символ чистоти. Господиня у квітковому вінку і вишитому строю стрічала гостей і, уже як Господня наречена, прощалася з дівоцтвом. Тоді приходили старші жінки і перевдягали дівчину у довгу темну сукню. Подруги знімали з неї квітковий і вкладали на голову вінок з білих лілій. На сході сонця дівчина у ньому з подругами йшла прощалася з селом, низько кланяючись кожній хаті, кожному зустрічному і відбувала до монастиря. Тут її зустрічали черниці. Склавши обітницю Господові, юнка скидала вінок, цілувала і передавала найкращій подрузі. Черниці пов’язували її наміткою послушниці.
Вінок з білих лілій виплітали і на смерть молодої дівчини. Подруги в’язали його і вкладали на голову небіжчиці.
Призначення весільного вінка — охороняти «молоду» від «поганого ока». Перед урочистістю під час «дівич-вечора», на який сходились всі дружки нареченої, під супровід пісень плели з барвінку, рути, живих квіток вінок для молодої та букети з зілля і квітів для запрошених на весілля гостей. На Хмельниччині до 50-рр. ХХ ст.. такі вінки були головним убором нареченої: майже всі дівчата виходили заміж у вінку з живих квітів або, якщо дозволяли кошти — із штучних, виготовлених з цигаркового паперу та фарбованого природними барвниками парафіну (воску). Однак, як казали старі люди, прикраса нареченої не мала бути лише штучною, і на дівич-вечорі її переплітали барвінком та любистком. Якщо дівчина була сиротою, не вплітали калину.
У багатьох селах тієї ж області весільний вінок виготовляли з білих парафінових квітів і круглих чи подовгастих бурульок, прикріплених на волосінні й обплетених барвінком, любистком, іншим зіллям. Під час застілля на рушникові, під яким сиділи молодята, закріплювали два поєднаних між собою вінки, що пророкували довічне переплетення доль наречених
Вінок символізував чистоту і цнотливість нареченої. Якщо дівчина зазнала позору до весілля, вона втрачала право його надівати або на знак ганьби їй надівали половину вінка.
Головний обов’язковий компонент весільного вінка — «хрещатий барвінок» — символ тривалого кохання. Його листочки змащували медом і часником, щоб вберегти «молодих» від лихого. Додавали м’яту, волошки, шавлію, руту, калину, ружу. Крім квітів іноді вшивали червоні вовняні нитки, цибулю, перець, овес, монети, цукор, родзинки, пір’я. На Вінниччині вінок виглядав як тонка гірлянда, обкручена кругом голови, а її кінці прикривали косу до самої землі. Часом під нього надівали червону стрічку з двома нашитими рядами листя барвінку.
Вінок і його елементи супроводжували всі етапи весільного обряду віл заручин (на знак того, що дівчина і хлопець засватані, вони отримували: наречений — барвінкову квітку, наречена — червону стрічку у косах або квітку). На Житомирщині при сватанні закохані й досі обмінюються вінками. Цей обряд, дуже поширений у давнину, переріс у традиційний обмін обручками.
На Заході популярними були вінки, сплетені у барвінкові дні. На Гуцульщині вінок змащували медом і вкривали позолотою. Дівчина не знімала його аж до шлюбу, навіть спала в ньому. Існувало повір’я: якщо вінок пропаде — не буде щастя у подружньому житті. А на Середній Наддніпрянщині та у східних регіонах молодь виготовляла барвінкові вінки лише як прикрасу до короваю.
Напередодні весілля у дівич-вечір дівчата сходились на останню вечірку до молодої, домівка якої оздоблювалася гільцем: квіти, стрічки та букетики колосків, виготовлених під час барвінкових свят, увивали на вишневому деревці або на гілках сосни. Гільце символізувало незайманість, красу та молодість. Разом із ним виготовляли маленьку квітку або вінки для молодого і молодої.
Кожна місцевість мала свої особливості і у проведенні цього свята. На Тернопіллі перед дівичником молода з подругами власноруч збирала барвінок для вінків. Увечері його висипали на святкову скатертину і просили у Бога благословення на виготовлення прикраси. Потім усі сідали довкола стола і мати нареченої, благословляючи доньку на шлюб, починала виплітати перший вінок.
Сплівши його, вона покидала дівчат, залишивши головною на вечорі старшу дружку, яка слідкувала, щоб у вінок не вплели поламану гілочку чи неякісне листя, бо таким могло стати і життя молодих. Вінки ніколи не викидалися і не передавалися подругам. З ними не дозволялося гратися малюкам, бо, за повір’ям, весільний вінок — символ щастя, гармонії й злагоди між подружжям. Вінки та букети випліталися під співи обрядових пісень, які заводила старша дружка:
Вийте, дівоньки, собі й мені
Собі звийте з рути-м’яти,
Мені звийте з барвіночку…
Дружки хором підхоплювали:
Із руточки — дві квіточки,
Благослови, Боже,
І отець, і мати, –
Будьмо вінок зачинати!..
Коли молода вперше клала на голову весільний вінок, дружки співали:
Ой, чи вогонь, чи полудень палає,
Чи на Марусі золотий вінець сіяє?
На Донеччині популярними у селах півдня краю (зокрема с. Сартана) у 50-60 рр. ХХ ст. були парафінові та воскові вінки. На відміну від інших регіонів наречена мала заздалегідь виготовити його до весілля. Такі вінки високо цінувалися, бо вважалось, що дівчина вклала у прикрасу серце.
Подекуди в день весілля на долівці розстеляли біле полотно, ставили на нього хлібну діжу, а зверху — подушку для нареченої, якій брат розплітав косу, а дівчата одягали на голову весільний вінок. Молодому старша дружка чіпляла вінок до шапки або капелюха. Після того його садили біля нареченої, накривали молодих рушником, посипали житом і називали князем і княгинею.
Квітами, з яких плели вінки і букети, прикрашали гостей та тих, хто виконував весільні обряди: їх перев’язували рушниками, чіпляли букетики на сорочки та капелюхи.
Молодих, що повернулися з церкви, вітали батьки і гості. На Дніпропетровщині у 60-рр ХХ ст. побутувала звичка одягати вінок на зап’ястя поєднаних рук молодих, як символ нерозривності їхнього союзу.
По весіллі жінки прикрашали своїм вінком образ Богородиці. Його зашивали в подушку, клали в колиску дитині, доїли крізь нього хвору корову. Синові, який йшов на війну, мати давала весільний вінок як оберіг від загибелі.
Знімання вінка та одягання на з молоду очіпка засвідчували її перехід у статус заміжньої жінки. У деяких регіонах, зокрема у Житомирщині до 70-х рр.. ХХ ст.. є обряд, коли перед завершенням весільної урочистості наречена кидала в гурт подруг не букет, а свій вінок, тим самим передаючи одній з них весільну естафету. Хто його спіймає, той раніше за інших вийде заміж.
І в наш час вінок та його елементи збереглися у сучасному весільному обряді, особливо в сільській місцевості, як прикраса весільного поїзду, приміщень, домівок молодих, одягу. Це свідчить про невмирущість народних традицій, та їх активне повернення у весільний обряд сучасних українців.
Народна етнічна спадщина — безцінний скарб кожного народу. Зневажливе ставлення до своєї багатовікової історії, її культури та традицій спричиняє культурний занепад нації і всього суспільства. А сучасна культура та звичаї, перестаючи живитись давніми народними джерелами, втрачає свій національний колорит і привабливість, перестає бути цікавою громадянам країни.
Справжнє розуміння української культури неможливе без знання народних традицій та обрядів, без знайомства з національними символами і оберегами. Одним із таких символів-оберегів є український вінок.
The Author
Comments