Нобелівську премію миру 2017 року присудили міжнародній кампанії за ліквідацію ядерних озброєнь. Це – правильне рішення в потрібний момент, вважає оглядач DW Мартін Муно.
Те, що цього року Нобелівський комітет не оминатиме такої теми як ядерна зброя, було очікуваним. Адже атомна загроза – як ніколи актуальне питання. Особливо тоді, коли Північна Корея випробовує ракети, що можуть бути оснащені ядерними боєголовками, та чий радіус дії покриває ледь не одну Земну півкулю, а в цей час президент США Дональд Трамп ще більше підливає олії у вогонь, погрожуючи КНДР цілковитим знищенням. Особливо тоді, коли з такими труднощами досягнутий компроміс навколо іранської ядерної програми знову під загрозою, бо відповідна угода не подобається все тому ж Трампу, який не може до того ж назвати причину своїх сумнівів щодо цього.
Тож ще до оголошення цьогорічного лауреата Нобелівської премії миру лунало чимало спекуляцій навколо цього. Фаворитами вважалися посередники та учасники все того ж процесу укладання вже названої угоди щодо іранської ядерної програми, приміром, міністр закордонних справ Ірану Мохаммад Джавад Заріф та верховна представниця Європейського Союзу з питань зовнішньої політики та політики безпеки Федеріка Могеріні. Але в такому разі не обійшлося б без певного негативного присмаку. Хоч договір значно покращив стабільність у світі, попри те, що декому з ідеологів це ще й досі невтямки, але сам Заріф є представником режиму, для якого такі явища як тортури, протизаконне ув’язнення та ледь не щоденні страти – буденщина.
Візія замість реальної політики
Тож винагородження міжнародної кампанії за ліквідацію ядерних озброєнь ICAN (МКЛЯО) Нобелівською премією миру – значно послідовніший, значно менш двозначний крок та є правильним рішенням. Нагоду отримала міжнародна спілка активістів, які беззастережно виступають за повсюдну заборону ядерної зброї. І все це – далеко не безрезультатно. Не в останню чергу саме завдяки тиску з боку активістів у липні цього року в ООН було схвалено новий міжнародний Договір про заборону ядерної зброї.
Та попри це, без’ядерний світ, про який мріяв екс-президент США Барак Обама, що раніше теж отримав Нобелівську премію миру, й досі віддалена перспектива. І не лише тому, що такі лідери як Кім Чен Ин чи Дональд Трамп вважаються головними політиками, котрі роблять ставку на ядерне озброєння. А тому, що й досі існує занадто багато держав, котрі поділяють двояку думку щодо ядерної зброї. На кшталт німецького уряду, хоч сама Німеччина – через зрозумілі причини – цієї зброї не має. Ця абмівалентність проглядалася й в привітанні з боку німецького уряду на адресу підписання Договору про заборону ядерної зброї. У ньому зокрема зазначалося: “Уряд ФРН підтримує таку мету як світ без ядерної зброї”. Проте урядовий речник, котрий виголосив тоді ці слова, додав, що Берлін відхиляє сам Договір ООН та й надалі дотримується концепції ядерного стримування. Тут проглядається більше реальної політики, ніж бачення майбутнього.
Водночас керівниця спілки активістів ICAN, котрі виступають проти ядерної зброї, Беатріс Фін висловилася значно категоричніше з цього приводу: “Чи це прийнятно, знищувати сотні тисяч людей, чи ні? Якщо ні, тоді ядерну зброю слід заборонити”. Саме за цими словами треба оцінювати політиків цього світу, і не лише заради жертв ядерного бомбардування Хіросіми та Нагасакі, а й для уникнення жертв майбутніх.
The Author
Comments