cultureособистістьцікаво

Віра Вовк, українська письменниця (Бразилія): Я в усьому і завжди – насамперед українка

У перші дні Нового року, напередодні Різдва Христового, ми обмінялися електронними вітаннями з Вірою Вовк, визначною українською письменницею, що вже багато десятиліть (з 1949-го) живе, творить, трудиться в Ріо-де-Жанейро. Я поздоровив її з новорічно-різдвяними святами і з 91-м днем її народження, що припадає на 2 січня, а вона, разом з вітаннями, надіслала поетичне побажання на Рік Півня, яке ми процитуємо наприкінці інтерв’ю.

Це інтерв’ю розтяглось у часі й почалося з пам’ятної для мене зустрічі з Вірою Остапівною Вовк у її гостинному помешканні під час літньої Олімпіади в Ріо. Зустріч переросла у постійне листування через електронну пошту, під час якого ми обмінювалися новинами і уточнювали та остаточно погодили текст нашої бесіди. Мені також надзвичайно приємно було отримати від неї її нову книжечку – поему «Ластів’яче перо», з якої  – через долю її героїв і, передусім, дівчинки Катерини –  постає історія рідної, безмежно дорогої для Віри Вовк України. Власне, й у пропонованому інтерв’ю, хоч воно присвячене долі самої письменниці в далекій Бразилії, теж виразно звучить українська тема.

РІО – МІСТО ДИВОВИЖНЕ

– За роки й десятиліття життя в Бразилії ви, звичайно, вже адаптувалися до місцевого життя і добре вивчили характер бразильців. Чи схожі вони на нас, українців? І якщо так, то чим?

– Дуже схожі. Співають, танцюють, веселяться, сваряться, як ми. У них такий же, як і в нас, брак відповідальності. Тут маса політиків, які одне одного «пожирають». На жаль, у Бразилії, як і в Україні, дошкуляє хабарництво.

Втім, бразилійці мають одну велику прикмету: терпець (по-португальськи «пасієнсія»). Не мушу пояснювати, як часто воно діє на людину наперекір своїй ідеї, коли вам доводиться парканадцятий раз іти до якоїсь установи за пильною справою і завжди вас відсилають ввічливою усмішкою, мовляв, шеф пішов до зубного лікаря, секретарка вийшла на чорну каву, а заступник якраз відсутній з урядових причин, але завтра напевно вас обслужать.

Бразилійці дуже ввічливі, але треба розуміти, що йдеться про умовну ввічливість. Ніщо їх так не вражає, як шорсткість слова чи жесту. Наприклад, коли ви є гостем у якомусь домі і вам щось сподобалося, бразилієць каже: «До ваших послуг». Якийсь чужинець узяв цю фразу буквально і наступного дня післав водія по килим у вітальні, чим дуже образив господарів! Бразилієць ніколи не буде поправляти чужинця, коли той неправильно висловився португальською мовою, ніколи не насміхається з нього, навпаки: завдає собі багато труду, щоб зрозуміти його і бути приємним. Та коли ви будете очікувати від бразилійців точного сповнення обіцянки, тоді розчаруєтеся. Але цього, звісно, не можна узагальнювати.

До позитивних прикмет бразилійців належить гостинність і щедрість. Не можу уявити собі бразилійців, що відмовляються дати голодному тарілку рижу. Пригадую собі мою першу подорож потягом від Сан-Паулу до Курітиби: потяг, яким їздить убоге населення, бо квитки на літак дорогі, спізнився на 7 годин. Мати і я не були приготовлені на таку зовсім нормальну в Бразилії пригоду, але ми не могли жалітися на брак поживи. Всі наші співпасажири просто засипали нас хлібом, сиром, овочами і солодощами, розповідаючи при тому напевно щось дуже цікаве, чого тоді, на жаль, я ще не могла зрозуміти.

Незвичайним є бразилійський гумор і швидкість обернути якусь трагічну обставину жартівливим боком. Словом, схожостей з українським характером дуже багато.

– Каріока. Наскільки мені відомо, так називають етнічних мешканців Ріо-де-Жанейро. Це якийсь особливий бразильський характер?

– Ви мали можливість познайомитися з мешканцями Ріо-де-Жанейро під час Олімпіади і, мабуть, пересвідчилися, що це – незвичайне місто. Його природна сполука дивовижної форми гір з океаном, затоками і островами, його контрасти немислимого багатства  й крайньої нужди, оригінального й банального, щедрого й жорстокого – це зовсім нечуване явище. Між горами крутяться бульвари, вулиці й вулички, кишить від авт, автобусів, крамниць, футбольних змагань, переданих через радіо і телебачення, релігійних процесій, африканських чарів…

З одного боку, пляж з майже голими красунями, з другого – достойні церкви й монастирі, праворуч палати й розкішні вілли, ліворуч, на скелях, убогі хижі, «фавеляс», де нема ні води, ні каналізації, але є телевізор, а всюди сонце, пісні й невідступні синкопічні ритми бубна. Може, Сан-Паулу було б мені відповідніше  – з огляду на холодніше підсоння, впорядкованість і поступ. Одначе, хто вже хоч раз причалював до цього континенту під розгорнені рамена Христа на горі Корковадо і бачив з покладу корабля через затоку Гванабара бенгальськими вогнями освітлене Ріо-де-Жанейро, зрозуміє, чому воно дається більше любити.

 РОБОЧИЙ ДЕНЬ – З П`ЯТИ ГОДИН РАНКУ

– Тут ви мешкаєте вже тривалий час. Після багатьох років поневірянь маєте затишну, гарну квартиру в мальовничому і знаменитому завдяки горі Корковадо куточку Ріо.

– Я вам відверто скажу: мені дуже хотілося жити саме тут. Назбирала невеличку суму грошей і не знала, що з ними робити. А тут якраз Терезія, моя велика подруга, розповіла мені, що на її вулиці, в будинку, який мені подобається, продається квартира. Вона ще не була достатньо впорядкована. У ній тоді зверху протікала вода, а стіни були пофарбовані у жахливі, як на мене, рожеві й фіолетові фарби. Але мене цікавило, що можна побачити з вікна квартири. Для мене це дуже важливо, я люблю простір. І ви знаєте, я купила цю квартиру за п`ять хвилин. Я відразу заплатила представникові господаря квартири гроші. Як ми з Терезією виходили з неї, то вже чекав на огляд її хтось інший, який запропонував подвійну ціну. Але йому було сказано: «Вибачте, але квартира вже продана». Як бачите, у світі є порядні люди.

Помешкання куплене, але його треба привести якось до ладу. А тут у мене випала тривала зарубіжна поїздка. Терезія мене заспокоїла, сказала, що я можу їхати, а вона все, що пов`язане з ремонтом, полагодить. Вона мені потім час від часу телефонувала з різними питаннями, але я їй сказала, що в усьому покладаюся на неї.

Я тоді не мала достатньо грошей, щоб заплатити ще й за реставрацію квартири. Але одна з моїх товаришок скала: «Слухай, Віро! У мене є племінник. Він ще дуже молодий, але розуміється на ремонтних справах і може тобі виконати роботи за дешеві гроші. Звичайно, я на цю пропозицію пристала. І племінник справді привів усе це помешкання у порядок. Як я повернулася з тривалого відрядження, то вже можна було сюди переселитися. Все було зроблене Терезією і нашою з нею приятелькою.

– Ви дуже тепло згадуєте Терезію.

– Це була моя посестра, надзвичайно талановита викладачка, музичний ерудит, чудова людина. І не тільки я так про неї говорю і думаю. Коли вона померла, то біля її труни зібралось багато її учнів. Вони грали, співали. Спочатку релігійні пісні, а пізніше і звичайні. То такий був веселий похорон, що словами не передати. Просто це був вияв великої до неї любові. І досі на день народження Терезії збираються її учні, щоб вшанувати її пам’ять. Мені теж у такий день пишуть: «Сьогодні народилася Терезія. Хай живе Терезія!». А її вже давно немає на білому світі. Вона була дуже світлою особистістю. І надзвичайно доброю, хоч до рани прикладай.

– Терезія – корінна бразилійка?

– Ні, вона народилася в Німеччині. У Бразилії жила з трьох років, тому вважала себе бразилійкою. За характером вона була більше бразилійка, аніж німка. Серед німців у мене багато приятелів. Одна з них – сестра колишнього президента Німеччини Вайцзеккера.

– Повертаючись до вашого побуту, хотів би спитати, наскільки дорогі у Бразилії комунальні послуги, продукти харчування, електрика, вода… В Україні все це на очах дорожчає.

– Почну з моєї пенсії. Вона – не висока і не низька, така, на яку я можу спокійно прожити. Плачу за світло, газ і телефон, а також за землю (остання плата залежить від площі кватири). А от вода в нашому будинку – із місцевої артезіанської криниці. Ми не залежимо від міста, де часто бракує води.

– У моїй уяві суспільство Бразилії поділене на три частини: є багаті, є дуже бідні, скажімо, мешканці фавел, і є середній клас.

– Так. І очевидно я належу до людей із середніми статками.

– Як уживаються ці три світи? От під час Олімпіади наша делегація, за підтримки спонсорів, приймала почесних гостей у п`ятизірковому готелі «Роял Туліп», що на мальовничому березі океану. А десь за кілометр від нього, на схилі гори, виднілися вкрай убогі халупки – то були сумновідомі фавели. Вам доводилося бувати у фавелах?

– Звичайно. Понад те, я добровільно працювала у школі для фавелів, була у приязних стосунках з директором цієї школи. І нашою ученицею там була тепер відома кінозірка.

– Я вже звернув увагу на те, що ваша квартира нагадує український етнографічний музей.

– Ви маєте рацію, тут у мене – Україна. Але є речі не тільки з України, а й з усього світу, бо я багато подорожувала.

– Вам хтось допомагає в господарюванні у вашому помешканні?

– Прибираю квартиру сама. До мене лише раз на два тижні приходить жінка, бразилійка Фатіма, щоб випрати білизну з ліжка і рушники. А ще вона прасує, бо я прасувати не люблю. Все інше роблю сама. Тут, на останньому поверсі, живе похресниця Терезії, вона купує мені їжу. Звісно, я їй на це даю гроші. Так що я маю повний час для творчості.

– Я бачу, ви працюєте з комп’ютером і знаю з досвіду спілкування з вами, що ви постійно користуєтесь електронною поштою.

– Так. Щодня я працюю над літературою. Це для мене вже звичка. Я вже о п`ятій ранку на ногах і працюю до дванадцятої дня. Але о дев`ятій годині вечора я вже сплю.

Я дуже багато працювала – у трьох училищах, щоб видати одну книжу, зокрема переклади творів української літератури португальською мовою. Було 12 випусків класичної літератури, стільки ж сучасної, крім того, сім антологій. Тут при досягненні сімдесятирічного віку викладачі ідуть на пенсію. Я ще могла продовжити працю на постгредюаційних курсах, але не захотіла. То був єдиний час, коли я могла серцем і душею віддатися літературі.

ВІЩЕ ПЕРО ЛАСТІВКИ

– Над чим ви нині працюєте?

– Щойно завершила поему, яка називається «Ластів`яче перо». Вона про поетку, яка народилася зимою. Мама під весняне сонце винесла її на подвір’я. А якраз пролітали ластівки, і на дівчинку впало ластів’яче перо. Так починається життя цієї дитини. Це також моя біографія. Перо – як символ творчості.

– Тобто доля дівчинки – як ваша доля?

– Трохи так. Там справді багато моїх думок і переживань, але все-таки – це літературна обробка. Крім того, пишу збірку поезій, яка називається «Нев’янучий квіт».

– Це буде поетична збірка. Але ж ви і прозаїк, і драматург, і перекладач, і дослідник літератури… Що все-таки серед літературних жанрів вам найближче?

– Очевидно, що поезія. Отож, сідаю за комп’ютер і пишу. Написане друкую на принтері, а потім готую до видання. Я тут маю дуже хорошого видавця. Це бразилієць, молодий хлопець, дуже ввічливий і розумний. Він йде мені дуже на руку. Все робить так, як я скажу, і як я хочу. При цьому бере за видання книг невеликі, прийнятні для мене кошти. Я ж видаю книги малим тиражем – по 50 примірників.

– Мене у вашій творчості вражає те, що ви вже стільки років живете в Бразилії, в Ріо, а пишете про Україну, переймаєтесь українськими справами, знаєте про них. Ви навіть про Бразилію пишете по-українськи. Як вдалося вам зберегти український світ у своїй душі.

– От бачите (Віра Вовк показує мені фото) – це моя подруга Зоя і я. В дитинстві ми заключили з нею такий пакт: де б ми не були, що з нами не трапилось би, де б ми не жили, ми будемо українками. І я в усьому і завжди насамперед – українка. І тут, у Бразилії, всі мене знають і поважають як українку. Але мушу сказати, що я дуже солідно відплачувала Бразилії. Я сорок років працювала викладачем. Я першою приходила на працю і останньою звідтам виходила. За весь цей час я не працювала тільки один день і то через те, що занедужала. І всі тоді збігалися дізнатися, що таке сталося, що Віра не прийшла на роботу. Наприклад, у Кабо Фріо я тащила із собою награвач, проектор для демонстрування світлин, читала лекції з літературознавства, починаючи із самих початків, давала зміст найважливіших літературних творів, з ілюстраціями, з музичним супроводом, переклади літературних творів. Мої студенти досі пам`ятають мене: приходять, телефонують і пишуть мені. Так що я добре почуваюся в дорогій мені бразилійській родині. Але я завжди була і залишаюся українкою. І вони то знають.

– Ще я хотів запитати: звідки у вас таке глибоке знання і велике багатство рідної мови? Читаю ваші твори і захоплююсь цим розсипом мовних перлин.

– Не знаю. Очевидно, шукаю їх по словниках, по літературних творах. Я виписую слова, які привертають мою увагу і мені подобаються, якими я можу щось передати, сказати. Інакше як би я могла прожити як українська письменниця, як українка в чужому світі?

– Українська сутність, єство, дух пронизують вашу творчість. Вони, мабуть, – від ваших батьків, від українських джерел. А ви могли б бути, скажімо,  португальською письменницею?

– Якби хотіла, могла б. Я б могла писати не тільки португальською, а й німецькою. Але воно мені не потрібне. Мені потрібна українська мова, український світ. З усіма його втратами, нещастями, болями. Я таки українка. Так воно є, і так воно мусить бути.

– Тобто і та маленька дівчинка, на яку впало ластів`яче перо, вона таки українка?

– О так. Вона зветься Катерина, і закінчується поема її уявним діалогом з російською царицею Катериною Другою. Моя героїня стоїть в Одесі перед пам’ятником імператриці, яка хотіла знищити Україну, а моя Катерина перекреслює все це своїм «ластів’ячим пером».

*   *   *

Насамкінець – згадані на початку інтерв`ю віршовані рядки-вітання з Різдвом Христовим і Новим 2017-м – роком Півня, які я отримав днями з далекої Бразилії, від Віри Остапівни Вовк:

Високо на дзвіниці піє півень.
Що каже нам його досвітній спів?
Чи принесе надійний урожай,
Розсіє довгождану благодать?

Нам недоступні задуми небес,
І тайною обвитий кожний день,
То ж поможімо півню сповіщати
Добро людині, щедрість і  любов.

Розмовляв Михайло Сорока

Віра Вовк, українська письменниця (Бразилія): Я в усьому і завжди – насамперед українка

Previous post

Ukraine clashes leave several dead and test Trump's Russia stance

Next post

США відмовили у візах 40% подорожуючих з України у 2016-му - дані Держдепу

Comments

Leave a reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *