В давні часи та навіть в часи наших прабабусь прикраси були чимось більшим, ніж зараз для нас, їхніх нащадків. Вийти на вулицю без прикрас – це було ніби вийти голою. Прикраси в першу чергу вигравали роль оберегів перед злими чарами, злими людьми та стихіями.

Без історії, без минулого нації неможливо думати про майбутнє. Через давню мову, традиції ми пов’язани з нашими пращурами, з нашим корінням. Без них ми зав’янемо, як квітка без коріння. 

Десь глибоко у крові завжди була присутня необхідність себе прикрашати. Ще за часів Трипільської культури українські жінкі створювали намиста з ягід горобини, кісточок рослин та глини. З розвитком ремесла з ІХ-Х сторіччя розпочинається нова ера – металевих прикрас.

Найстаріша та розповсюджена по всій території України прикраса – це намисто(буси). Але окрім насмиста жінки прикрашали свій одяг кольоровими стрічками, сережками, перстнями, браслетами та розшитими поясами.

Металеві прикраси.

Найчастіше металеве намисто було латунним. Воно складалося з трубочок або спиральок та підвісок. Підвіски в вигляді монет свідчили про заможність, а підвіски з хрестиками мали назву:“хрестикові згарди”.

На Буковині, зазвичай, носили прикраси у вигляді нагрудника з тканини, розшитого монетами. Монети вшивалися різні – різних часів та держав та впереміш, і назву така прикраса мала “салба”. Салби є також частиною костюму кримських татар, молдавського, болгарського та турецького народу.

Окрім того була ще прикраса у вигляді монети з бантом,  яку носили на Лівоберіжжі, Чернігівщині, Полтавщині та Слобожанщині.

Ця прикраса мала назву дукач через те, що на початку для її виготовлення використовували австрійські дукати, але потім й російські рублі та монетоподібні вироби з різними зображеннями. Дукач або личман в деяких місцевостях та в різний час був як святковою прикрасою, так і повсякденним елементом. Він міг бути оздоблений драгоцінним камінням.

Традиція носити дукачі та намисто з монет не виключали одне одного.

Бурштинові намиста.

Щирий бурштин добували на околицях Києва, на Волині, в деяких місцях Середнього Придніпров’я, у Прикарпатті. Вирізалася кожна деталь ножем, була досить крупною, переважно круглої форми. Українські жінкі вірили, що бурштин проносить здоров’я, покращує колір обличчя. Часто бурштинове намисто було довге та масивне, носили його разом з кораловим. 

Корали.

Серед найбільш розповсюджених прикрас на території України було коралове намисто.

Це справжній феномен через те, вважали намисто з нього справжнім щирим, але насправді завозили корали найчастіше з Венеції. За кольором вони були рожево-червоного, рожевого та рожево-сіруватого виду. Це дуже давнє намисто, яке так і не вийшло з української моди. Традиційно нанизували намистини однієї форми, але різного розміру, укладаючи корали з більшим діаметром по середині, а з меншим – по краях.

Через червоний колір коралам надавали магічних властивостей та вважалі, що на здоровій жінці коралове намисто яскраво-червоне, а на хворій —  тьмяніє  й блякне.

 Скляні буси.

Найбільшу цінність мали скляні писані намиста. Вони коштували найдорожче, тому що робили їх у Венеції на острові Мурано. Майстера скляної справи берегли в таємниці свою справу. Кожна намистина розфарбовувалась ємаллю та золотом вручну, мов писанка. Через це й отримали назву –“писані пацьорки”. Кожна дівчина мала мрію мати таке намисто. Традиційно вдягали лише одне таке намисто.

Перляні буси.

Не лише венеціанське скло та корали привозилися для жіночіх прикрас в Україну, а й інші дари моря використовували наші праотці в прикрасах – перли та мушлі зі Середземномор’я також дуже цінувалися. Мушлі нанизували на нитку або кріпили як підвіски. З перлів виготовляли намиста.

Характерним було те, що  намиста з коралу та перлів оздоблювали хрести з камінням, золоті монети. Це одразу ж змінювало естетичний вигляд прикраси та збільшувало її вартисть та коштовність.

Бісерні прикраси.

З самого початку бісер також завозили з Італіїї з острова Мурано, через це він був дорогим і недоступним, аж потім наприкінці XVIII століття в Чехії почалося його масове виробництво. 

На  Галичині бісер називали також пацьоркамі, на Буковині –  цятками, а на Закарпатті він був відомий як дьондятка.  Завдяки чехам уже з ХІХ століття  в Карпатах усі плели і ткали оздоби з яскравих дрібних пацьорок. Тодішні бісеринки були значно менші, ніж сучасні. Окрім того, нанизували бісер без голки, а лише ниткою, а щоб нитка була твердішою, вмочували кінчик у віск.

Найпопулярнішою  народною прикрасою з бісеру була плетена стрічка, що  щільно облягала шию і мала назву , або драбинка, ширинка, ланка. Цю стрічку плели у формі зубчиків, інколи доповнювали підвісками. Більш вужчу силянку вдягали щоденно, а от ширшу — в неділю.

Також існувала бісерна прикраса на тканинній основі під назвою гердан – вона відрізняється від силани тим, що вона вільно спускається на груди. Ще одна прикраса — невеликий ажурний прямокутний бісерний фартушок на шиї, зверху якого вдягали разки дрібного намиста.

В ХVІ-ХVІІІ ст. жіночі прикраси вигравали роль накопичення капіталу та визначення соціального статусу, окрім свого естетичного та декоративного призначення. Без жодного сумніву, жіночі прикраси – це було те місце, куди найперше вкладались гроші. Навіть найбідніші жінки намагались не поступатись перед заможними і носити намиста та інші прикраси.

Цінуймо нашу історію та пишаймося україською жінкою!

http://www.totemshop.in.ua/blogs/novosti-magazina/zhinochi-ukrayinski-prikrasi

Матеріал статті підготовлен з використанням світлин з монографії Ганни Врочинської “Українські народні жіночі прикраси ХІХ – початку ХХ століть”,  світлин з www.slavorum.org, www.kosivart.net